У однієї з осіб, що належала до групи, здається жінки, були чотки, що розміром дутків подібні були до чоток дервішів, — в них легко було пізнати ірляндські чотки Ланімтефрі, або, як їх називали ще, Ланандіфрі.
Так само, якби не було так темно, можна було б замітити на носі урки різьбярний і позолочений образ богоматері з младенцем. Напевне, це був образ богородиці, особливо вшанованої у басків, щось подібне до панагії[10] старовинних кантабрійців. Під цією статуєю, що замінювала вирізану на носі барок звичайну прикрасу, висів ліхтар, що в даний момент не був засвічений, — крайня обережність, яка відзначала, що ці люди за всяку ціну бажали заховатися. Цей ліхтар, очевидно, служив для двох цілей: коли його запалювали, то він горів перед дівою й освітлював море, — маяк виконував функції свічки.
Водоріз, довгий, загнутий і гострий, виходив уперед з-під буґшприта, як ріг півмісяця. Там, де починався водоріз, в ногах у діви, стояв на колінах янгол із складеними крилами; прихилившися спиною до форштевня, він оглядав горизонт. Янгол був визолочений так само, як і богородиця.
У водорізі зроблено було просвіт і дірку для проходу хвиль, — їх було теж позолочено й прикрашено арабесками.
Внизу під богородицею було написано великими позолоченими літерами слово "Matutina" [11], — назва корабля, якої проте в цей момент через темряву не можна було прочитати.
У підніжжя кручі було звалено в одну безладну купу, як це буває при від'їздах, вантаж, що його принесли подорожні й що по дошці, яка правила за трап, його швидко переносили з берега на барку. Мішки з сухарями, діжка солоної тріски, ящик з бульоновим екстрактом, три барила, одно з прісною водою, друге з солодом і третє із смолою, чотири чи п'ять пляшок —елю, старий чемодан, з застебнутим ременем, скрині, ящики, пака з клоччям для смолоскипів та сигнальних знаків, — такий був вантаж. У цих голодранців були валіси, а це, здається, відзначало їх мандрівне життя; навіть мандрівні обідранці повинні мати якесь майно. Яка б не була їх бродяча професія, вони мусять мати з собою приладдя до виробництва та робочі струменти. Так і ці люди мусіли таскати за собою такий от вантаж, що не раз стояв їм на перешкоді.
Певне, їм не легко було перенести цю поклажу до підніжжя кручі. А в тім це викривало їх рішучий намір виїхати.
Вони не гаяли часу; вони безперервно сновигали з берега на барку і з барки на берег; кожен брав участь в роботі, як міг: той ніс мішок, а той — ящик. Жінки, можливі чи правдоподібні в цій мішанині, працювали так само, як і інші. Дитину теж перетяжували роботою.
Сумнівно, щоб у цій групі були батько й мати цієї дитини. Ніяких ознак їх присутности не видно було. її примушували працювати, й більш нічого. Здавалося, що це не дитина в своїй сім'ї, а невільник у таборі. Вона прислуговувала всім, і з нею ніхто не розмовляв.
А в тім і вона теж поспішала і, як і вся ця темна ватага, до якої вона належала, здавалося, не мала іншої думки, як тільки щонайшвидше виїхати. Чи знала вона, чому? Мабуть ні. Дитина поспішала машинально. Тому, що бачила, як інші поспішають.
Судно було чардачне. Всю поклажу швидко перенесли в трюм, — настав момент виходити в одкрите море. Останній ящик уже зняли на чардак, залишилося тільки переправити людей. Двоє з шайки, що здавалися жінками, були вже на борту; шестеро, й між ними дитина, ще стояли на нижній площадці кручі. Метушня перед від'їздом починалася на судні: хазяїн ухопився за румпель, матрос узяв сокиру, щоб обрубати причал. Обрубати — це знак що поспішають, — якщо є час, його розв'язують. "Andamos"[12], — сказав напівголосно той з шістьох, що його можна було вважати за проводиря, — той самий, що у нього на лахмітті видно було блистки. Дитина кинулася до дошки, щоб пройти першою. Та не встигла вона поставити ноги, як двоє чоловіків ринулися, трохи не зіпхнувши її в воду, й увійшли перед нею, третій відштохнув її ліктем і теж пройшов, четвертий штовхнув її кулаком і пішов за третім, п'ятий, що був проводирем, скорше зіскочив, ніж увійшов на барку, і, вступивши на неї, закаблуком відіпхнув дошку, і вона упала в море. Один мах сокири обрубав причал, кермо повернулося, барка відплила від берега, — й дитина залишилася на землі.
Ill
САМОТНІСТЬ
Дитина непорушно стояла на скелі й пильно дивилася. Вона не гукала. Вона не протестувала. Це сталося якось несподівано; вона не сказала жадного слова. На кораблі так само мовчали. Жадного крику дитини до цих людей, ніякого "прощай" не сказали ці люди дитині. З обох боків у німому мовчанні сприймали, що відстань зростала. Це нагадувало розлуку тіней на березі Стикса. Дитина, як прикута до скелі, що її вже починав обмивати приплив, дивилася, як віддалялася барка. Здавалось, що вона розуміла. А що? Що вона розуміла? Похмуру таємницю!
Ще момент, і урка досягла вузької протоки на виході з бухти й увійшла в неї. Видно було верх щогли на світлому небі над скелистими кручами, між якими ніби між двома стінами вилася гадюкою протока. Цей верх щогли посувався на височині скель і, здавалося, поринув в них. Нарешті його не стало видно. Кінець. Барка вийшла в море.
Дитина стежила, як зникала урка.
Вона була здивована, але замислилася.
Її подив з'єднувався з похмурою свідомістю дійсности. Здавалося, що в цієї дитини, яка тільки починала жити, вже був досвід. Може вона вже міркувала.
Почуваючи себе безневинною, вона примирялася. Жадного нарікання.
Бездоганний не докоряє.
Те, що її так брутально вигнали, це не викликало в дитини жадного жеста. Це було щось подібне до внутрішньої скам'янілости. Перед цим несподіваним насильством долі, що, здавалося,, хотіла покласти кінець її існуванню раніше, як воно починалося, дитина не схилилася. Вона на ногах прийняла цей громовий удар-
Для того, хто побачив би її подив, що не викликав у неї одчаю, зробилося б ясно, що в тій групі, яка покинула її, ніхто не любив її й вона не любила нікого.
Замислившись, вона забула про холод. Враз вода облила їй ноги; приплив підіймався; чийсь подих пройшов по її волоссю, — починався північний вітер. Вона почула холод. Вона затремтіла з голови до ніг і це тремтіння було пробудженням.
Вона кинула очима навколо себе.
Вона була сама.
До цього дня для неї не існувало на землі інших людей, крім тих, що в цей момент були на урці. Ці люди тепер зникли.
Додамо, хоч це й дивно сказати, що ці люди, яких тільки вона й знала, були їй невідомі.
Вона не могла сказати, що це були за люди.
Своє дитинство вона провела між ними, проте вона не почувала себе "своєю" серед них. Вона тільки жила серед них, — і більш нічого.
І от тепер вони забули її.
У неї не було з собою ні грошей, ні взуття на ногах, ні. майже ніякої одежини на тілі, ні навіть шматочка хліба в кишені.
Стояла зима. Був вечір. Треба було пройти декілька миль, перш ніж досягти людської оселі.
Вона навіть не знала, де вона.
Вона не знала нічого, крім того, що ті люди, які прийшли з нею на берег цього моря, тепер, поїхали без неї.
Вона почувала себе викинутою з життя.
Вона почувала, що навколо неї нема людини.
Їй було десять років.
Дитина була в пустелі, між безоднею, з якої підіймалася ніч, і безоднею, звідкіля чути було, як гримотять хвилі.
Вона простягла вперед свої маленькі худі руки й позіхнула.
Потім раптово, як людина, що прийняла остаточне рішення, сміливо, стрепенувшися і з спритністю білки — а може кльовна — вона повернулася спиною до бухти й стала сходити вдовж скелі. Вона видралася на стежку, покинула її, знову повернулася до неї, швидко и відважно. Вона квапилася вийти звідціля. Можна було подумати, що вона йде за певним маршрутом. Але вона сама не знала, куди йде.
Вона квапилася без цілі, ніби тікала від долі.
Підійматися — властиво людині, дертися — властиво животині; вона й ішла, і дерлася. Портлендські похилості повернуто на південь, тому на стежці майже не було снігу. Міцний мороз в деяких місцях зробив з цього снігу порох, досить незручний для пішої людини. Дитина тяглася. Чоловічий одяг, надто широкий, плутався і заважав їй. Від часу до часу на площадках або на похилостях вона нахоплювалася на лід і падала. Іноді їй доводилося висіти декілька хвилин над безоднею, перш ніж пощастить ухопитися за суху гилку або за випнутий камінь. Раз вона потрапила на камінь, який несподівано обвалився під нею і потяг її за собою. Такі обвали дуже зрадливі. Протягом декількох хвилин дитина посувалася вниз, як черепиця на даху; вона скотилася до самісінького краю провалля, — пучок трави, за який вона вчасно вхопилася, врятував її. Вона не закричала перед безоднею, як не кричала раніш перед людьми; набравшися сили, вона мовчки почала лізти. Круча була висока. Таких випадків було декілька. Безодня здавалася ще більшою через темряву. Сторчова скеля не мала кінця.
Вона відступала перед дитиною в небесну безодню. В міру того, як підіймалася дитина, здавалося, що підіймається й вершина скелі. Вона видерлася вгору й дивилася на цю чорнустіну, що її споруджено було як бар'єр між нею и небом. Наостанку вона таки вибралася.
Вона скочила на площадку. Можна було б навіть сказати: вона ступила на землю, бо вона вийшла з безодні.
Як тільки вона опинилася угорі, вона затрусилася з холоду. Вона почувала на своєму лиці північний вітер — це жало ночі. Дув різкий північно-західній вітер. Вона натягла на свої груди шорстку матроську куртку.
Це була добра одежа. На матроській мові її звали "непромокаикою", бо такий от сорт матроської блузи майже не боїться південно-західнього дощу.
Злізши на верхню площадку, дитина твердо стала своїми обома босими ногами на замерзлу землю й оглянулася навкруги.
Позад — море, спереду — земля, а вгорі над головою — небо.
На небі ні зірки. Густий туман закривав край неба.
Діставшися до верха скелистої стіни, вона повернулася до землі й стала розглядати її. Вона розстилалася перед нею, оскільки можна було охопити очима, рівна, мерзла, покрита снігом. Декілька кущів вереску тремтіли ніби від холоду. Не видно було дороги. Нічого. Не було навіть пастушої хатини.