Людина, що сміється

Віктор Гюго

Сторінка 7 з 97

Починала відчуватися та глибока й чорна туга, що її можна назвати сумом за відсутнім сонцем.

Вітер не доходив з моря, — вода в бухточці була спокійна.

Це був щасливий виняток, особливо зимою. В портлендських бухточках майже завсігди буває мілко. В бурхливу погоду море тут дуже хвилюється, і потрібна велика спритність і навичка, щоб безпечно тут пройти. Ці маленькі гавані, швидше уявлені, ніж справжні, стають у кепській послузі тим, що шукають захисту. Увійти в них небезпечно, а вийти — страшно. Але цього* вечора, як надзвичайний випадок, не було ніякісінької небезпеки.

Біскайська урка — судно стародавньої конструкції, що тепер уже вийшло із вжитку. Раніш така урка була корисна навіть для військової фльоти, — своєю формою вона скидалася на міцну шкаралупу, розмірами — на барку, міцністю — на військове судно. Урка фігурувала в Армаді. Військова урка, насправді, досягала великих розмірів; так, капітанська урка "Великий Орел", що нею командував Лопе-де-Медіна, мала місткість в шістсот п'ятдесят тонн і виносила сорок гармат; комерційна й контрабандистська урка була дуже невеликою. Моряки цінували й шанували цей мізерний тип корабля. Снасті урки були конопляні, в деякі всередину було вплетено дріт, що вказувало на певний намір, обґрунтований хоч і не досить науково, довідуватись про напрямок магнетичного напруження. Легкість цього знаряддя однак не виключала запасних товстих канатів, відомих cabrias еспанських галер і cameli римських трирем. Румпель був надто довгий, що має перевагу великого держална підойми, але й незручність малої дуги напруження; а в тім два шкиви в двох шкивгатах на кінці керми почасти виправляли цю хибу й до певної міри покривали витрату сили. Компас було міцно встановлено в нактоуз чотирикутної форми, а в рівновазі його добре здержували дві мідяні рямки, що їх вміщено було одна в одну горизонтально на маленьких шворенях, як у Карданових лямпах. Взагалі конструкція урки виявляла силу знання й тямовитости; але це було знання неука и догадливість дикуна. Урка була так. само примітивна, як прама й пірога; із властивостей прами вона мала стійкість, а на пірогу скидалася своєю прудкістю й мала, як і всі судна, що їх витворив пірат і рибалка, всі видатні морські властивості. Вона була однаково придатна для одкритого моря, як і для закритих вод; устаткування її вітрилами, яким надано було штанґів і які мали цілком особливе впорядження, дозволяє їй іти тихою ходою в закритих бухтах Астурії, що схожі майже до ставків, як наприклад Пасажес, і плавати повною ходою в одкритому морі; на ній можна було об'їхати й навколо озера й навкруги світу; це виключний корабель, придатний для двох цілей — і для тихих вод ставка, і для бурхливого моря. Урка була серед кораблів те саме, що вертихвістка серед птиць, — одна з найменших і одна з найвідважніших: вертихвістка коли сяде на очеретину, то ледве нагинає її, а коли починає летіти, то може перелетіти океан.

Біскайські урки, навіть найбідніші, золотили й розмальовували. Таке татуювання є в дусі цього народа чарівного й трохи дикого. Величия пістрявість їх гір, вимережаних снігами и лугами, збуджує в них пристрасть до прикрас.

Але повернемося до Портленда, дикої приморської гори.

Півострів Портленд на геометричному пляні має вигляд голови птаха, що його дзьоб повернувся до океана, потилиця до Веймута, а пересип — це шия.

Портленд, на шкоду своїй дикій красі, тепер служить для цілей промисловости. В середині вісімнадцятого століття каменярі и випальники алебастру відкрили береги Портленду. З того часу з Портлендської скелі стали виробляти так званий романський цемент, — корисна експлуатація, що збагатила країну й понівечила бухту. Тому двісті років ці береги руйнувалися, як усяка круча, — тепер їх руйнують як копальні; заступ знищує поволі, хвиля — відразу, — так зменшується красота. Величезне . марнотратство океана змінилося на систематичні удари з боку людини. Ця розмірена робота знищила навіть бухточку, в якій стояла на якорі біскайська урка. Щоб знайти тепер хоч який слід зруйнованої гаванькщ треба було б шукати по східньому берегу півострова в напрямку до рогу, по той бік Фоллі-Піра і Дірдл-Піра, і навіть далі Уікгема між містечком, що зветься Черч-Гоп, і містечком, що зветься Совтвель.

В бухточці, що її з усіх боків тиснули скелясті береги, які були значно вищі за її ширину, щохвилини ставало темніше; мутний туман, який звичайно буває смерком, згущався; в бухті було темно, як на дні глибокого колодязя; вихід з бухти до моря, як вузенький перехід, вимальовувався в цій глибокій, майже нічній темряві, де плюскаються хвилі, біленькою смужкою. Треба було підійти зовсім близько, щоб запримітити урку, яка пристала до скелі і нібито заховалася під великим плащем її тіні. Дошка, що її перекинуто було з борта на низький і рівний виступ кручі, — цей єдиний пункт, на який можна було поставити ногу, — з'єднувала барку з землею; темні фігури ходили туди й сюди й перехрещувалися на цьому хиткому місточку, і в цій темряві хтось навантажував барку.

Круча захищала бухточку з півночі, тому в ній було не так холодно, як на морі; але це не заважало людям труситися. Вони квапились.

На смерканні всі форми здаються ніби вирізаними різцем; можна було бачити окремі клапті їх одежі, і це показувало, що ці люди належали до тої класи, що в Англії її звуть the ragged, цебто голодранцями.

В рельєфах скелі ледве можна було розпізнати закрути стежечки. Дівчина, що спустить свій шнурок на спинку крісла, сама про те не гадаючи, намалює майже всі стежки в скелях і горах. Стежка цієї бухточки, нерівна й покручена, майже вертикальна, придатня більш для кіз, ніж для людей, закінчувалася на площадці, куди перекинуто було дошку. Стежки в скелях звичайно мають далеко не привабливу похилість; вони меншескидаються на дороги, як на провалля; вони скорше обриваються, ніж спускаються. Щодо цієї стежки, то вона мабуть, була розгалуженням якоїсь дороги на полонині, і на неї навіть неприємно було дивитися, така була вона сторчова. Знизу видно було, як вона підіймалася зиґзаґами до самого верхів'я кручі, звідкіля вона й починалася з невеличкої площадки, що утворилася в наслідок обвалення груди, яка становила колись вершину скелі. Цією стежечкою повинні були спуститися до берега пасажири, що їх ждала барка в цій бухточці.

Крім людей, що рухались поквапливо и турботно, навантажуючи барку, в бухточці було зовсім відлюдно. Не чути було ні кроків, ні шуму, навіть вітру. І тільки по той бік рейду, коло входу в бухту Рінґстед ледве можна було запримітити фльотилію суден для лову акул, — очевидно, вона заблудилася. Примхи моря загнали ці полярні судна з датських вод в англійські. Північні вітри іноді жартують так з рибалками. Вони прийшли, щоб заховатися в Портлендській гавані, — знак наближення поганої погоди й небезпеки залишатися в одкритому морі. Тепер вони кидали якорі. Головна барка, що стояла спереду на сторожі, за старовинним звичаєм норвезьких фльотилій, відрізнялася своєю зовсім темною силюєтою на білуватій площині моря, а спереду видно було знаряддя для лову акул: різні багри та гарпуни, що їх призначали для seymnus glacialis, squalus acanthias та squalus spinax niger і великий морський невід. За винятком цих декількох суден, що збилися в однім кутку, на всьому широкому Порт ендському обрії око не зустрічало нічого живого. Ні хати. ні корабля. В ту епоху узбережжя ще не оселили, а на рейді в таку пору року суден не бувало.

Та які б там не були перспективи щодо погоди, ті люди, які мали намір їхати на біскайській урці, не відкладали від'їзду. Вони товпилися на березі моря, заклопотані й збентежені, й поквапливо бігали. їх не можна було відрізнити одного від одного. Неможливо було також розгледіти, чи вони були старі, чи молоді. Вечірній сутінок змішував їх і стирав різницю. Тінь, як маска, закривала їх лиця. В нічній темряві це були тільки якісь силюєти. їх було восьмеро, між ними, здається, була одна чи дві жінки, — та їх важко було признати під дірками та лахміттям, в яке закутана була вся банда, лахміттям, що не було вже ні жіночим, ні чоловічим одягом. Лахміття не має статі.

Одна тінь, менша, ходила туди й сюди між великими, — вона відзначала карлика або дитину.

То була дитина.

II

ПОКИНУТЕ

Придивившись ближче, ось що можна було замітити.

На всіх одягнено було довгі плащі з відлогами, пошматовані й залатані; але в них можна було закутатися і в разі потреби заховатися до самісіньких очей, — вони були добрі й проти холоду й проти цікавости. Під цими плащами вони рухалися швидко. У більшості голови було обв'язано ще платками, — первісне головне вбрання.

Один з групи, що збиралася від'їжджати, здавався проводирем. На ногах у нього було еспанське взуття й лахміття його було обшите галуном з позолотою; жилет, весь загаптований метальовими блістками, сяяв з-під плаща, як риб'яче черевце. У другого на очі насунуто було повстяного крилатого капелюху форми сомбреро. Проте в капелюсі не було пророблено дірки для люльки, що відмічало вчену людину-

Дитину, за принципом, що одежа дорослої людини може бути плащем для дитини, поверх її лахміття було закутано в якийсь полотняний матроський балахон, що доходив їй до колін.

Як на зріст, можна було припустити, що хлопцеві було років десять або одинадцять. Він був босий.

Екіпаж урки становили хазяїн та два матроси.

Урка, напевне, прийшла з Еспанії й поверталася назад. Не було ніякого сумніву, що вона провадила, з того й з того боку, якусь злодійську службу.

Люди, що мали намір відплисти на ній, перешіптувалися проміж себе.

Шепіт, що вони обмінювалися ним, був якийсь чудний мішаний жарґон: то кастильське слово, то німецьке, то французьке, іноді валійське, іноді баскське. Це була мова простолюдців, якщо тільки це не був умовний злодійський жарґон.

Здавалося, що вони належали до усяких націй і становили одну банду.

Екіпаж, можливо, був теж із своїх. Він брав співучасть в цьому навантаженні.

Взагалі вся ця пістрява група, здавалося, становила компанію товаришів, а може й шайку зловмисників.

Якби було трохи світліше і якби уважніше придивитися до цих людей, то можна було б побачити на них чотки й нарамінники, прикриті лахміттям.

1 2 3 4 5 6 7