Вони стукали в двері, входили, купували дитину, платили за неї й несли з собою. Все це робили як слід.
Вони походили з усяких країн. Під назвою компрачикоси братерськи об'єднувалися англійці, французи, кастільці, німці, італійці. Та сама думка, ті самі забобони, використовування гуртом того самого ремества сприяють такому з'єднанню. В цьому розбишацькому братстві левантинці репрезентували схід, тубільці з узбережжя Атлантійського океану — захід. Баски розмовляли з ірляндцями, — баск і ірландець розуміють один одного: вони говорять старим пунічним наріччям; додайте до цього дружні відносини католика-ірляндця до католика-еспанця. Відносини ці такі, що привели на шибеницю в Лондоні ґальського графа де-Брані, майже короля Ірландії, — це той, що поклав початок графству Летрімському.
Компрачикоси були скорше товариство, ніж бродяче плем'я, скорше покидьки, ніж товариство. Все це була голота з усього світу, що зробила із злочинства ремество. Це було щось подібне до народа-арлекіна, що складений із усякого лахміття. Приєднати до цього товариства ще одну людину, це визначало пришити ще один зайвий клапоть.
Мандрувати — це був закон існування компрачикосів. З'явитися, потім зникнути. Той, кого лише терплять, не може пускати коріння. Навіть в тих королівствах, де вони із своїм ремеством були за постачальників двора і в потрібних випадках допомагали королівській владі, іноді до них ставилися дуже суворо. Королі використовували їх мистецтво и кидали самих артистів на галери. Ця непослідовність залежить од несталости королівської примхи. Аджеж така наша втіха.
Камінь, що котиться, и ремество, що бродить, не обростають мохом. Компрачикоси були бідні. Вони могли б сказати те, що сказала худа, одягнена в лахміття відьма, побачивши, як розпалювали огнище: "гра не варта свічок". Можливо, навіть напевне, люди, що стояли на чолі їх товариства и залишилися невідомі, що крамарювали дітьми в великих розмірах, були багаті. З'ясувати це тепер, через два століття, досить тяжко.
Ми вже сказали, що це було товариство. Воно мало свої закони, свою присягу, свої формули. Воно мало майже свою кабалістику. Хто хотів би тепер знати більше про компрачикосів, тому треба піти в Біскайю і в Галісію (в Еспанії). Через те, що між ними було багато басків, то там в горах ще досі зберіглися про них леґенди. Кажуть, що й тепер ще пам'ятають про компрачикосів в Ояйрзуні, в Урбістонді, в Лезі в Астіґаразі. Aguarda te, nino, que voy a llamar al comprachicosx, — так в цих місцях ще й досі матері лякають своїх дітей.
1 "Ну, гляди, дитино, а то покличу компрачикоса"
Компрачикоси, як тепер цигани, збиралися на сходки, в певні терміни їх ватажки влаштовували наради. В сімнадцятому столітті в них було чотири головні місця, де вони зустрічалися: в Еспанії — в межигір'ї Панкорбо, в Германії — на прогалині, що прозивається "Лиха Жінка", коло Дікірха, — де знаходяться два загадкові барельєфи, з яких один являє жінку з головою, другий — чоловіка без голови; у Франції — на могилі, де раніш була колосальна статуя Massue la Promesse, в старому священному лісі Борво-Томона, коло Бурбон-ле-Бена; в Англії — за муром саду Вільяма Челонера, кавалера Джісброзького в Клівеленді в Иорку, між чотирикутною баштою й великими стрільчастими ворітьми.
6.
Компрачикоси, — ми наполягаємо на цьому, — не мали нічого спільного з циганами. Цигани були нація; компрачикоси були сумішка всяких націй; покидьки, як ми сказали; огидна помийниця. Компрачикоси не мали, як цигани, своєї власної мови, їх жаргон був мішанина мов; усякі мови були звалено в їхню мову; це була якась тарабарщина. Вони кінчили тим самим, що й цигани: вони стали народом, що плазував як змія серед інших народів; однак їх зв'язувало товариство, а не раса. У всі історичні епохи можна констатувати в цій широкій рідкій масі, що зветься людськістю, такі течії отруєних людей, які ширять отруту навколо себе. Цигани становили родину, компрачикоси — франкмасонство, але франкмасонство, що переслідувало не високі цілі, а огидне ремество. Остання різниця — релігія. Цигани були погани, компрачикоси — християни, і навіть добрі християни, як і личить товариству, що хоч і змішане було з усяких народів, та зародилося в Еспанії, в країні побожній.
Вони були навіть більш, ніж християни, — вони були католики, вони були більш, ніж католики, — вони були римські католики й такі ревні в своїй вірі и такі чисті, що відмовилися єднатися з венгерськими кочовниками Пештського комітату, що ними керував старий ватажок, що мав замість скипетра палицю з срібного голівкою, прикрашеною двоголовим австрійським орлем. Правда, ці венгерці були такі схизматики, що святкували успіння 27-го серпня, — а це ж прямо жахливо.
В Англії, доки царювали Стюарти, тсвариство компрачикосів, з наведених нами мотивів, користалося трохищо не охороною. Яків II, людина палкої побожности, що переслідував євреїв і цькував циган, був державець добрий до компрачикосів. Ми вже бачили, чому саме. Компрачикоси купували людський товар, якого продавець був король. Вони проявляли особливе мистецтво, коли комусь треба було зникнути. Добробут держави потрібував час від часу таких зникань. Малоліток-спадкоємець, що ставав комусь на перешкоді, потрапляв до їх рук і губив свій образ. Це полегшувало конфіскацію майна. Це спрощувало передачу маєтків фаворитам. Компрачикоси були надзвичайно потайні й мовчазні і, зобов'язавшися мовчати, вони додержувалися слова, а це так потрібно в державних справах. Майже не було прикладу, щоб вони видали королівську тайну. Правда, цього вимагали їх власні інтереси. І коли б король зневірився, це загрожувало їм великою небезпекою. Отож, вони були корисні з погляду політики. Крім того, ці артисти постачали співаків для святого отця. Компрачикоси були корисні для "Miserere11 Аллегрі. Вони особливо шанували діву Марію. Все це подобалося папістам Стюартам. Яків II не міг вороже ставитися до релігійних людей, які свою побожність до діви простягали до того, що фабрикували євнухів. 1688 року змінилася династія в Англії. Стюарта усунув Оранськии. Вільгельм III заступив Якова II.
Яків II помер у вигнанні, де на його могилі діялися чудеса де його останки сцілили єпископа Отунського від фістули, — гідна нагорода за християнську доброчинність цього короля.
Вільгельм, що не мав ні поглядів, ні побожности Якова II, був суворий до компрачикосів. Він приклав багато зусиль для того, щоб знищити цього гада.
Статут, що його видано було за перших часів Вільгельма та Марії, жорстоко вразив товариство дітопокупців. Це був удар дрючком по компрачикосах, що назавжди стер їх у порохно. За силою цього статуту, членів товариства, що їх зловили та виявили, клейнили літерою R, що значить rogue (шахрай), випалюючи її на плечі розпеченим залізом; на лівій руці випалювали літеру Т, яка значила thief (злодій), а на правій руці літеру М, що значить man slay (чоловіковбивець). Ватажків, "що їх уважали за багатих, хоч вони й вдавали з себе бідних", засуджували до collistrigiam, цебто до ганебного стовпа, і клейнили на лобі літерою Р, далі їх майно конфіскували, а дерева в їх лісах викорчовували. Тих, що не доносили на компрачикосів, "карали конфіскацією та вічною в'язницею", як за переховування. Щодо жінок, які належали до цих людей, то вони підпадали clicking stool; назву складено з французького слова coquine та німецького слова Stuhl, — воно значить "chaise de р...". Англійський закон визначається незвичайною довговічностю: ця кара існує в англійському законодавстві ще й тепер для "сварливих жінок". Cucking stool вішають над річкою або ставком, садовлять на нього жінку й три рази впускають у воду разом з кріслом, потім витягають її. Таке купання жінки повторюється три рази, "щоб остудити її гнів", як каже коментатор Чемберлен.
КНИГА ПЕРША
НІЧ НЕ ТАКА ТЕМНА, ЯК ЛЮДИНА
І
ПІВДЕННА КІНЕЧНІСТЬ ПОРТЛЕНДУ
Упертий вітер з півночі дув безперестанно на європейському континенті, а ще лютіше в Англії, протягом цілого грудня 1689 та січня 1690 року. Цей вітер спричинився до страшенної холоднечі, що примусила відзначити цю зиму, як "пам'ятну для =бідних", на полях старовинної біблії пресвітер'янської каплички Non Jurors[9] у Лондоні. Стародавній, надзвичайно міцний монархічний перґамент, що його вживали для офіційних записів, зберіг довгі списки нещасних, що загинули з голоду та холоду, — їх і тепер ще можна читати в багатьох місцевих документальних книгах, особливо в архівах Клінкського краевого приказу в місті Саутуорк, так званого "Приказу Запорошених Ніг" та в записах Білої Каплички в селі Степней, що їх провадив місцевий судовий урядовець-Темза замерзла, що буває не більш одного разу за століття, бо морський приплив перешкоджає річці стати. А тоді повозки їздили по замерзлій річці; на Темзі влаштували ярмарок з ятками та боями ведмедів і биків; на льоду навіть зажарили цілого бика. Такий товстий льод тримався цілих два місяці. Тяжкий 1690 рік своєю лютістю перевищив навіть уславлені зими початку сімнадцятого століття, що їх так старанно дослідив доктор Гедеон Делон, той самий, що його Лондон вшанував бюстом з підставкою, як аптекаря короля Якова І.
Увечері, на кінець одного з наиморозяніших днів місяця січня 1690 року, в одній з численних негостинних бухточок Портлендської затоки творилося щось незвичайне, що примушувало чайок та морських гусей з криком кружляти коло входу до бухточки, — але вони не насмілювалися пролетіти в неї.
В цій бухточці, найнебезпечнішій із усіх бухточок затоки, коли тут бурхають певні вітри, а значить, найсамотнішій, що через цю саму небезпеку була придатною саме для суден, які мають причини ховатися, невеличке суденечко, що, при високій воді, причалило майже до самісінької кручі, стало на якір у кінця скелі. Помиляються, коли кажуть: "ніч спускається", — слід би було казати: "ніч підіймається", бо темрява йде від землі. Внизу під кручею вже наступила ніч, а вгорі ще був день. Якби хто підійшов до суденця, що стояло на якорі, він пізнав би в ньому біскайську урку.
Сонце, що цілий день ховалося в густому тумані, допіру зайшло.