Більш не вміють користуватися з людського тіла як матеріялом скульптури; це залежить од того, що загубили мистецтво катування, — колись були справжні віртуози цього діла, тепер їх більш немає; та й мистецтво це тепер так спростили, що воно швидко зовсім зникне. Відрізуючи члени у живих людей, розпорюючи живіт, витягаючи нутро, вивчали в натурі явища, робили винаходи; тепер доводиться від цього відмовитися, і ми позбавлені прогресу, що його робив кат в галузі хірургії.
Ця вівісекція раніш не обмежувалася виготовленням феноменів для майданів, блазнів для палаців, де ними збільшували штат придворних та євнухів для султанів і пап. Вона досягала різноманітности. Одним з її тріюмфів було зробити півня для короля Англії.
Існував звичай, щоб у палаці англійського короля була особлива нічна людина, яка б співала півнем. Цей сторож протягом цілої ночі, коли всі спали, блукав по палацу й щогодини кричав як на пташарні, стільки разів, скільки мусів би продзвонити дзвін. Ця людина, підвищена в півні, ще в дитинстві підпадала особливій операції в гортані, що належала до числа операцій, описаних доктором Конквестом. За часів Карла П, зважаючи на те, що постійна слинотеча, як наслідок операції, не подобалася герцоґчні Портсмутській, посаду зберегли, щоб не зменшувати блиску корони, але кричати півнем повинна була вже не покалічена людина. На це почесне амплюа звичайно обирали старого офіцера. За Якова II виконував ці обов'язки Вільям Самсон Кок і одержував за свої співи дев'ять фунтів, два шилінґи, шість су[8].
Років сто тому в Петербурзі, — про це оповідає Катерина II у своїх мемуарах, — коли цар чи цариця були незадоволені з російського князя, вони наказували князеві сидіти навкарачки в передпокої палацу; в такому стані він перебував визначену кількість днів, нявкаючи, за наказом, як кішка, або квокчучи, як курка, що сидить на яйцях, і клюючи розсипане на долівці зерно.
Ці люди тепер належать до минулого, хоч і не в такій мірі, як гадають. Тепер царедворці, що квокчуть, щоб догодити, трохи відмінюють інтонацію і не один збирає на землі, — не будемо казати — в бруді, — те, що він їсть.
Велике щастя, що королі не можуть помилятися. Таким чином їм ніколи не доводиться заплутуватися в суперечностях. Тому, безперестанно погоджуючися з ними, можна бути певним того, що ти завжди правий, а це и є те, що приємно. Людовік XIV не бажав би бачити у Версалі ні офіцера, що кричить півнем, ні князя, що удавав би гиндика. Те, що підносило королівську и імператорську достойність в Англії і в Росії, Людовікові Великому здавалося негідним для корони св. Людовіка. Відоме його незадоволення, коли пані Генрієтта однієї ночі так забулася, що бачила ві сні курку, — справді, тяжка непристойність для придворної особи. Коли ти вельможна, так тобі не може привиджуватись щось низьке (цебто курка). Боссюєт, як це всі пам'ятають, поділяв обурення Людовіка XIV.
4.
Торгівлю дітьми в сімнадцятому столітті, як ми оце пояснили, доповнювали ремеством. Компрачикоси провадили цю торгівлю і вправлялися в цьому реместві. Вони купували дітей, потроху оброблювали цей сировий матеріял і потім перепродували його.
Продавці були всякого сорту, починаючи від безщасного батька, що хотів позбавитися свого сімейства, і до рабовласника, що хотів мати користь од своєї фабрики рабів. Продавати людей була звичайна справа. Навіть ще за наших часів воювали за те, щоб обстояти це право. Треба пригадати, що менш як сто років тому гесенський курфюрст продавав своїх підданців англійському королеві, якому потрібні були люди, щоб їх убивали в Америці. До гесенського курфюрста йшли, як до м'ясника, щоб купити у нього м'яса. Курфюрст гесенський держав у себе гарматне м'ясо. Цей князь вивішував своїх підданців у своїй крамниці. Купуйте — продається. В Англії, за Джефріса, після трагічної історії Монмавта, у сили вельмож і дворян було відтято голови або їх четвертовано; скарані залишили по собі жінок і дочок, вдів і сиріт, яких Яків II подарував своїй дружині-королеві. Королева всіх цих леді продала Вільямові Пенові. Можливо, що король мав прибуток і користався певним відсотком. Що дивує тут, так це не те, що Яків II продав цих жінок, а те, що Вільям Пен купив їх.
Купівлю Пена можна виправдати або пояснити тим, що в цього Пена була пустеля, яку треба було заселити людьми, — значить, потрібні були жінки. Жінки становили частину його реманенту. її милостива величність королева дістала добрий прибуток од продажу цих леді. Молодих продавали за дорогу ціну. Тяжко стає на душі и соромно, коли подумаєш, що старі герцоґині дісталися Пенові мабуть за дуже дешеву ціну.
Компрачикосів називали також "чейласами", що по-індійському визначає: "дітокради".
Довгий час компрачикоси ховалися тільки наполовину. В соціяльному устрої бувають іноді сутінки, що сприяють злочинним ремествам, — вони там зберігаються. За наших часів ми бачили в Еспанії таке товариство, на чолї якого стояв Рамон Сель, протягом 1834 — 1866 років; воно тридцять років тероризувало три провінції — Валенсію, Аліканте й Мурсію.
За Стюартів при дворі до компрачикосів ставилися не погано. В потрібних випадках були підстави користатися з них Для Якова II вони були майже "instrumentum regni"х. Це була доба, коли обрізували завадливі та непокірливі родини, коли винищували покоління, коли раптом усували спадкоємців. Іноді одну гілку обрізували на користь другої. Компрачикоси мали таланти калічити, що робило їх придатними для політики. Вважали за краще калічити, ніж убивати. Можна було, звичайно, вживати залізної машкари, однак це був занадто сильний засіб. Не можна ж було населити всю Европу залізними машкарами, в той час, як покалічені фіґляри бродили скрізь по вулицях, не викликаючи ні в кому підозри, і потім — —залізну машкару можна зірвати, а машкари тілесної — ні. Замаскувати вас назавжди вашим власним лицем, — що може бути доречніше за це? Компрачикоси обробляли людину, як китайці оброблюють дерево. Вони мали секрети, як ми вже казали. З них були справжні артисти. Мистецтво загинуло. З їх рук виходила якась страшна мацапура. Це було й смішно і оригінально. Вони так розмальовували дитину, що й рідний батько не впізнав би. Іноді вони залишалипрямим спинний хребет, а перероблювали лице. Вони мітили дитину, як мітять хустку.
1 Знаряддя царювання.
У потвор, що їх призначали для фокусників, уміло викручували сустави, — здавалося, що вони без кісток. Так робили гімнастів.
Компрачикоси одбирали в дитини не тільки її лице, — вони одбирали в неї и пам'ять. Вони одбирали в неї все, що могли Дитина несвідома була того каліцтва, що вона йому підпадала Ця жахлива хірургія залишала слід на її лиці, а не в її розумі. Найбільше, що вона могла пам'ятати, так це тещино одного дня якісь люди схопили її, потім що вона заснула и що затим її лікували. Від чого лікували? Вона цього не знала. Вона не пам'ятала, як її припікали сіркою та різали залізом. Підчас операції компрачикоси усипляли маленького пацієнта за допомогою порошку, що робив його нечутливим і цілком приголомшував біль, чому його вважали за чарівний. Цей порошок з давніх давен відомий у Китаї і вживається ще и до цього часу. Китай задовго до нас знав усі наші винаходи — друкарство, гармати, аеростатику й хлороформ. Різниця тільки в тім, що винахід у Европі відразу починає жити й виростає, становиться дивним і чудесним, а в Китаї залишається зародком і зберігається мертвим. Китай — це банка з зародками.
Поки ми в Китаї, спинімося на ньому ще задля однієї деталі. В Китаї за всіх часів можна спостерігати таке мистецтво, що його можна назвати виливанням у форму живої людини. Беруть для цього дитину двох або трьох років, кладуть її в порцелянову посудину більш-менш вигадливої форми, без дна и без покришки, так, щоб проходили голова й ноги. Вдень посудина стоїть, а вночі кладуть її набік, щоб дитина могла спати. Так дитина товстішала, не зростаючи, і своїм здавленим тілом і своїми викривленими кістками заповнювала нутро посудини. Це зростання в посудині тяглося декілька років. В певний момент воно стає вже непоправним. Коли визнають, що такий момент настав і що потвора готова, розбивають посудину, дитина виходить, і в наслідок мають людину в формі горшка.
Це зручно: можна наперед замовити собі карлика такої форми, якої хочеш.
5.
Яків II терпимо ставився до компрачикосів. У нього на те були серйозні причини: він сам користався з їх послуг. Не завжди зневажають те, до чого ставляться з призирством. Це низьке ремество в деяких випадках бувало чудове для того високого ремества, що зветься політикою; тому його всі вважали за мерзотне, але не переслідували. За ним ніхто не тільки не доглядав, але, навпаки, до нього ставилися з увагою. Воно мало стати в пригоді. Закон закривав одно око, король відкривав друге.
Іноді король доходив до того, що визнавав свою співучасть. Таке було зухвальство монархічного тероризму. Скаліченого таврували королівськими лілеями; з нього зривали позначку, що її поклав бог, і клеинили королівською печаткою. Яків Астлей, кавалер і баронет, володар Мельтонський, констебль графства Норфолькського, мав у своїй сім'ї таку продану дитину, на лобі якої комісар продавець випалив розпеченим залізом лілейну квітку. В певних випадках, коли з деяких міркувань треба було констатувати, що король брав участь в долі дитини, вживали саме цього засобу. Англія завжди робила нам ту честь, що користалася для своїх особистих цілей лілейною квіткою.
Компрачикоси були схожі на індійських душителів, з тією різницею, що перші були ремесниками, а ті фанатиками. Вони жили зграями, удавали з себе фіґлярів, але тільки для виду. Так їм легше було пересуватися з місця на місце. Вони розташовувалися то тут, то там, серйозні й релігійні, ні в чому не подібні до інших бродячих ватаг, нездатні на злодійство. Народ довго й неправдиво змішував їх з еспанськими й китайськими морисками. Мориски еспанські були фалшивомонетчики, а мориски китайські були шахраї. Нічого подібного в компрачикосів. Це були люди чесні. Можна думати, що завгодно, а все ж вони були іноді щиро сумлінні.