Ася

Іван Тургенєв

І

Мені було тоді років двадцять п'ять,— почав Н. Н.,— діла давно минулих днів, як бачите. Я тільки що вирвався на волю і поїхав за кордон, не для того, щоб "закінчити моє виховання", як говорилося тоді, а просто мені захотілося подивитись на світ божий. Я був здоровий, молодий, веселий, гроші у мене не переводилися, турботи ще не встигли обсісти,— я жив безжурно, робив, що хотів, процвітав, одне слово. Мені тоді й на думку не спадало, що людина не рослина і процвітати їй довго не можна. Молодість їсть пряники позолочені та й думає, що це і є хліб насущний; а прийде час — і хлібця напросишся. Але говорити про це нема чого.

Я мандрував без всякої мети, без плану; зупинявся скрізь, де мені подобалось, і вирушав негайно далі, тільки-но з'являлося бажання бачити нових людей — саме людей. Мене цікавили виключно самі люди, я ненавидів цікаві пам'ятники, уславлені зібрання; навіть бачити лон-лакея не міг я без почуття туги і злоби; я мало не збожеволів у дрезденському "Грюне Гевьолбе". Природа впливала на мене надзвичайно, але я не любив так званих її красот — дивовижних гір, скель, водоспадів; я не любив, щоб вона нав'язувалася мені, щоб вона мені заважала. Зате обличчя, живі, людські обличчя — мова людей, їхні рухи, сміх,— от без чого я обійтися не міг. Серед натовпу мені було завжди особливо легко й відрадно; мені було весело йти, куди йшли інші, кричати, коли інші кричали, і в той же час я любив дивитися, як ці інші кричать. Мені було втішно спостерігати людей... та я навіть не спостерігав їх — я їх розглядав з якоюсь радісною і ненаситною цікавістю. Але я знов збиваюся на інше.

Отже, років з двадцять тому я проживав у німецькому невеличкому місті 3., на лівому березі Рейну. Я шукав самотності: мене тільки що вразила в серце одна молода вдова, з якою я познайомився на водах. Вона була дуже гарна з себе і розумна, кокетувала з усіма — і зі мною, грішним,— спершу навіть заохочувала мене, а потім жорстоко мене вразила, пожертвувавши мною заради одного червонощокого баварського лейтенанта. Одверто кажучи, рана мого серця не дуже була глибока; але я вважав, що повинен віддатися на деякий час смуткові й самотності — чим молодість не тішиться! — і оселився в 3.

Містечко це мені сподобалося тим, що лежало біля підніжжя двох високих горбів, сподобалося своїми старезними мурами та баштами, віковими липами, стрімким мостом над світлою річкою, що вливалася в Рейн, а головне, своїм добрим вином. По його вузьких вулицях гуляли ввечері, зараз по заході сонця (діло було в червні), гарнесенькі біляві німкенечки і, зустрівшись з іноземцем, вимовляли приємним голоском "Guten Abend!"1 — а деякі з них залишалися навіть і тоді, коли місяць виходив з-за гострих покрівель стареньких будинків і дрібне каміння бруківки виразно малювалося в його нерухомому промінні. Я любив блукати тоді містом; місяць, здавалося, пильно дивився на нього з чистого неба; і місто відчувало цей погляд і стояло сторожко і мирно, все облите світлом, цим спокійним і заразом тихо душу хвилюючим світлом. Півень на високій готичній дзвіниці блищав блідим золотом; таким же золотом струмував, переливаючись, чорний глянець річки; тоненькі свічки (німець ощадливий!) скромно світилися у вузьких вікнах під грифельними покрівлями; виноградні лози таємниче вистромляли свої закручені вусики з-за кам'яних мурів; щось перебігало в затінку коло старовинного колодязя на трикутному майдані, несподівано розтинався сонливий свист нічного сторожа, добродушний пес гарчав півголосом, а повітря так і ластилося до обличчя, і липи пахли так солодко, що груди мимохіть все глибше й глибше дихали, і слово "Гретхен" — чи то поклик, чи то запитання — так і просилося на уста.

Містечко 3. лежить за дві версти від Рейну. Я часто ходив дивитися на величну ріку і, з якимсь напруженням мріючи про зрадливу вдову, просиджував цілими годинами на кам'яній лаві, під самотнім величезним ясенем. Маленька статуя мадонни з майже дитячим обличчям і червоним серцем на грудях, протятим мечами,

сумно виглядала з-поміж його гілля. На протилежному березі розташувалось містечко Л., трохи більше від того, в якому я оселився. Одного разу увечері сидів я на своїй улюбленій лаві й дивився то на ріку, то на небо, то на виноградники. Переді мною білоголові хлопчаки видиралися по боках човна, витягненого на берег і перекинутого засмоленим черевом догори. Кораблики тихо бігли під злегка надутими вітрилами; зеленкуваті хвилі пропливали мимо, ледве-ледве спухаючи і гомонячи. Раптом долинули до мене звуки музики; я прислухався. У місті Л. грали вальс; контрабас гудів уривчасто, скрипка невиразно заливалася, флейта свистала бадьоро.

— Що це? — спитав я у старого чоловіка в плисовому жилеті, синіх панчохах і черевиках з пряжками, що підійшов до мене.

— Це,— відповів він мені, спочатку пересунувши мундштук своєї люльки з одного кутка губ у другий,— студенти приїхали з Б. на коммерш.

"А подивлюсь-но я на цей коммерш,— подумав я,— до того ж я в Л. не бував". Я знайшов перевізника й подався на другий бік.

ІІ

Може, не всякий знає, що таке коммерш. Це особливий урочистий бенкет, на який сходяться студенти одної землі або братства (Landsmannschaft). Майже всі учасники коммершу одягаються в здавна встановлений костюм німецьких студентів: венгерки, великі чоботи і маленькі шапочки з околичками певних кольорів. Збираються студенти звичайно перед обідом під голо-

вуванням сеньйора, тобто старшини, і бенкетують до ранку, п'ють, співають пісень, Landesvater, Gaudeamus, курять, лають філістерів; інколи вони наймають оркестр.

Такий самий коммерш відбувався в м. Л. перед невеликим готелем під вивіскою Сонця, в саду, що виходив на вулицю. Над самим готелем і над садом маяли прапори; студенти сиділи за столами під обстриженими липками; величезний бульдог лежав під одним із столів; осторонь, в альтанці з плюща, містилися музиканти і старанно грали, раз у раз підживляючись пивом. На вулиці, перед низькою огорожею саду, зібралося чимало народу: добрі громадяни містечка Л. не хотіли пропустити нагоди полупати очима на заїжджих гостей. Я теж вмішався у натовп глядачів. Мені було весело дивитися на обличчя студентів; їхні обійми, вигуки, невинне кокетування молодості, палкі погляди, сміх без причини — найкращий сміх на світі,— все це радісне буяння життя юного, свіжого, цей порив вперед — хоч би куди, аби вперед,— це добродушне привілля мене зворушувало і розпалювало. "Чи не піти й собі до них?" — питав я себе...

— Асю, досить з тебе? — раптом промовив за мною чоловічий голос по-російському.

— Підождімо ще,— відповів другий, жіночий голос тією ж мовою.

Я швидко озирнувся... Погляд мій упав на гарного юнака в кашкеті і широкій куртці; він держав попід руку дівчину, невисоку на зріст, в солом'яному капелюшку, що закривав усю верхню частину її обличчя.

загрузка...

— Ви росіяни? — зірвалося у мене мимохіть з язика.

Юнак усміхнувся й промовив:

— Так, росіяни.

— Я ніяк не сподівався... в такому глухому місці,— почав був я.

— І ми не сподівалися,— перебив він мене.— Що ж? тим краще. Дозвольте відрекомендуватися: мене звуть Гагіним, а ось це моя...— він запнувся на мить,— моя сестра. А ваше ім'я дозвольте довідатись?

Я назвав себе, і ми розговорилися. Я дізнався, що Гагін, подорожуючи, так само як і я, для своєї приємності, тиждень тому заїхав у містечко Л., та й застряв у ньому. Правду сказати, я неохоче знайомився з росіянами за кордоном. Я їх пізнавав ще здаля по їхній ході, кроєві одежі, а головне, по виразу їхнього обличчя. Само-задоволений і зневажливий, часто владний, він раптом змінювався виразом обережності й несміливості... Людина раптом насторожувалася вся, око неспокійно бігало... "Батечку мій! чи не збрехав я, чи не сміються часом з мене?" — здавалося, говорив цей швидкий погляд... Минала мить — і знову відновлювалась величність фізіономії, зрідка чергуючись з тупим здивуванням. Так, я уникав росіян, але Гагін мені сподобався одразу. Є на світі такі щасливі обличчя: дивитися на них кожному любо, наче вони гріють вас або гладять. У Гагіна було саме таке обличчя, миле, ласкаве, з великими, лагідними очима і м'яким кучерявим волоссям. Говорив він так, що, навіть на бачачи його обличчя, ви тільки по звуку його голосу відчували, що він усміхається.

Дівчина, яку він назвав своєю сестрою, з першого погляду здалася мені дуже гарненькою.

Було щось своє, особливе, в її смуглявому круглому обличчі, з невеликим тонким носом, майже дитячими щічками і чорними, ясними очима. Вона була граціозно збудована, але начебто не зовсім ще розвинена. Вона нітрохи не була схожа на свого брата.

— Хочете ви зайти до нас? — сказав мені Гагін,— здається, доволі ми надивилися на німців. Наші, правда, вікна повибивали б і поламали стільці, але ці занадто вже скромні. Як ти думаєш, Асю, піти нам додому?

Дівчина на знак згоди хитнула головою.

— Ми живемо за містом,— казав далі Гагін,— у винограднику, в самотньому будиночку, високо. У нас славно, от побачите. Хазяйка обіцяла приготувати нам кислого молока. А тепер незабаром смеркнеться, і вам краще буде переїжджати Рейн при місяці.

Ми пішли. Через низькі ворота міста (старовинний мур з булижнику оточував його з усіх боків, навіть бійниці не всі ще обвалилися) ми вийшли в поле і, пройшовши зо сто кроків уздовж муру, спинилися перед вузенькою хвірткою. Гагін одчинив її і повів нас угору стрімкою стежкою. З обох боків на уступах ріс виноград; сонце тільки що зайшло, і червонясте тонке світло лежало на зелених лозах, на високих тичинках, на сухій землі, густо засіяній великим і дрібним плитняком, і на білій стіні невеликого будиночка, з навскісними чорними поперечками і чотирма світлими віконцями, що стояв на самому верху гори, по якій ми сходили.

— От і наше житло! — вигукнув Гагін, тільки-но ми почали наближатися до будиночка,— а от і хазяйка несе молоко. Guten Abend, Madame!.. 1 Ми зараз будемо їсти; але перше,— додав він,— огляньтесь... який краєвид?

Краєвид був справді чудовий. Рейн лежав перед нами весь срібний, між зеленими берегами; в одному місці він горів багровим золотом заходу. Притулившись до берега, містечко показувало усі свої будинки й вулиці; широко розбігалися горби й поля.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...