Вона була така бліда, така гірка печаль, така глибока втома були в кожній її рисочці, що серце у мене стиснулось і я мимоволі пробурмотів:
— Що з вами?
Зінаїда простягла руку, зірвала якусь травинку, вкусила її і кинула геть, подалі.
— Ви мене дуже любите? — спитала вона нарешті.— Так?
Я нічого не відповів,— та й навіщо було відповідати?
— Так,— повторила вона, як і раніше, дивлячись на мене.— Це правда. Такі самі очі,— додала вона, замислилась і затулила обличчя руками.— Все мені остогидло,— прошепотіла вона,— пішла б світ за очі, не можу я цього знести, не дам собі ради... І що чекає мене попереду!.. Ох, мені тяжко... боже мій, як тяжко!
— Чому? — запитав я несміливо.
Зінаїда не відповіла і тільки знизала плечима. Я все ще стояв навколішках і, глибоко засмучений, дивився на неї. Кожне її слово краяло мені серце. Тієї миті я, здається, з радістю віддав би життя своє, аби тільки вона так не побивалась. Я дивився на неї — і, все-таки не розуміючи, чому їй було тяжко, виразно уявляв собі, як вона раптом, охоплена невимовним сумом, пішла в сад і впала на землю, наче підкошена. Навколо було і ясно, і зелено, вітер шелестів у листі дерев, зрідка погойдуючи довгу гілку малини над Зінаїдиною головою. Десь туркотіли голуби — і бджоли дзижчали, низько перелітаючи по рідкій траві. Вгорі ласкаво синіло небо — а мені було так журно...
— Прочитайте мені якісь вірші,— стиха промовила Зінаїда і сперлась на лікоть.— Я люблю, коли ви вірші читаєте. Ви співаєте, але це нічого, це молодо. Прочитайте мені "Узгір'я Грузії". Тільки сядьте спершу.
Я сів і прочитав "Узгір'я Грузії".
— "Що не любить воно не може",— повторила Зінаїда.— От чим поезія гарна: вона промовляє нам те, чого немає і що не тільки краще за те, що є, але навіть більше схоже на правду... Що не любить воно не може — і хотіло б, та не може! — Вона знову замовкла і раптом стрепенулася й підвелася.— Ходімте. У матінки сидить Майданов; він мені приніс свою поему, а я його покинула. Він теж засмучений тепер... що вдієш? Ви колись дізнаєтесь... тільки не гнівайтеся на мене!
Зінаїда похапцем потисла мені руку і побігла вперед. Ми повернулись у флігель. Майданов почав читати нам свого тільки що надрукованого "Убивцю", але я не слухав його. Він голосно виспівував свої чотиристопні ямби, рими чергувались і дзвеніли, мов бубонці, безтямно і гучно, а я все дивився на Зінаїду і все намагався зрозуміти значення її останніх слів.
Чи, може, мій суперник тайний
Тебе неждано полонив? —
голосно прогугнявив Майданов — і мої очі й очі Зінаїди зустрілися. Вона опустила їх і злегка почервоніла. Я побачив, що вона почервоніла, і похолов з переляку. Я вже й раніше ревнував її, але тільки в цю мить думка про те, що вона покохала, блиснула у мене в голові. "Боже ти мій! вона покохала!"
X
Справжні мої муки почалися з того часу. Я сушив собі голову, роздумував, передумував і невідступно, хоч по змозі потай, стежив за Зінаїдою. Вона змінилася — це одразу впадало в око. Вона йшла гуляти сама і гуляла довго. Іноді не виходила до гостей; а цілими годинами сиділа у себе в кімнаті. Раніше цього за нею не водилося. Я раптом зробився,— чи мені здалося, що я зробився,— надзвичайно проникливим. "Чи не він, бува? або, може, це й він?" — запитував я сам себе, тривожно перебігаючи думкою від одного її поклонника до іншого. Граф Малевський (хоч я й соромився за Зінаїду признатися в цьому) в глибині душі здавався мені найнебезпечнішим.
Моя спостережливість бачила не далі мого носа, і моя потайність, певно, нікого не обманула; принаймні лікар Лушин скоро мене розкусив. А втім, і він змінився останнім часом: він схуд, сміявся, як і раніше, часто, але вже не так голосно, і зліше, і коротше,— на зміну колишній легкій іронії й удаваному цинізмові прийшла нестримна нервова дратливість.
— Чого ви весь час тут вештаєтесь, юначе,— сказав він мені якось, коли ми лишилися вдвох у вітальні Засєкіних. (Княжна ще не повернулася з прогулянки, а верескливий голос княгині долинав з мезоніна: вона сварилася з своєю покоївкою).— Вам би слід учитись, працювати, поки ви ще молодий,— а ви що робите?
— Ви не можете знати, працюю я вдома чи ні,— одказав я йому хоч і гордовито, проте з якимсь замішанням.
— Яка вже тут праця! У вас не те на думці. Ну, та я не перечу... У ваші літа це річ природна. Та от вибір ваш надто вже невдалий. Хіба ви не бачите, що це за дім?
— Я вас не розумію,— сказав я.
— Не розумієте? Тим гірше для вас. Я вважаю за свій обов'язок остерегти вас. Нашому брату, старому холостякові, можна сюди ходити: нам що? Ми народ бувалий, нас нічим не діймеш, а у вас шкіра ще ніжна; тут повітря для вас шкідливе — повірте мені: заразитися можете.
— Як саме?
— А так. Хіба ви здорові тепер? Хіба ви в нормальному стані? Хіба те, що ви почуваєте, корисно для вас, добре?
— А що ж я почуваю? —сказав я, а сам в душі розумів, що лікар мав рацію.
— Ех, юначе, юначе,— вів далі лікар з таким виразом, наче в цьому слові було щось дуже образливе для мене,— де вже вам хитрувати, адже у вас ще, хвалити бога, що на душі, те й на виду. А втім, що там казати! Я і сам би сюди не ходив, коли б,— лікар зціпив зуби...— коли б я не був такий самий дивак. Тільки ось що мене дивує: як ви, такий розумний, не бачите, що діється навколо вас?
— А що ж таке діється? — підхопив я і весь насторожився.
Лікар подивився на мене з якимсь насмішкуватим жалем.
— Та гарний і я,— промовив він, наче сам до себе,— дуже треба це йому говорити. Словом,— додав він, підвищивши голос,— кажу вам ще раз: тутешня атмосфера не для вас. Вам тут приємно, та мало що! І в оранжереї теж приємно пахне — а жити в ній не можна. Гей! Послухайте мене, візьміться знову за Кайданова.
Увійшла княгиня і почала скаржитись лікареві на зубний біль. Потім зайшла Зінаїда.
— От,— додала княгиня,— пане лікарю, пожуріть її. Цілий день п'є воду з льодом; хіба їй це можна, адже в неї слабі груди!
— Навіщо ви це робите? — спитав Лушин.
— А що з цього може бути?
— Що? можете застудитись і вмерти.
— Справді? Невже? То що ж — нехай так.
— Он як,— пробурмотів лікар. Княгиня вийшла.
— А так,— повторила Зінаїда.— Хіба жити так весело? Погляньте лишень навколо себе... Що — добре? Чи ви думаєте, що я цього не розумію, не відчуваю? Мені приємно пити воду з льодом, і ви серйозно можете мене запевняти, що таке життя варте того, щоб не рискувати ним за мить насолоди,— я вже про щастя не кажу.
— Так, так,— зауважив Лушин,— примхи і незалежність — ці два слова вичерпують вас: вся ваша натура в цих двох словах.
Зінаїда нервово засміялася.
— Спізнилися поштою, любий лікарю. Бачите погано — відстаєте. Надіньте окуляри. Не до примх мені тепер; вас дурити, себе дурити... дуже весело! А щодо незалежності... Мсьє Вольдемар,— додала раптом Зінаїда і тупнула ніжкою,— не робіть меланхолійної фізіономії. Я не терплю, коли мене жаліють.— Вона швидко вийшла.
— Шкідлива, шкідлива для вас ця атмосфера, юначе,— ще раз сказав мені Лушин.
XI
Увечері того ж таки дня зійшлись у Засєкіних звичайні гості; я теж був серед них.
Зайшла розмова про поему Майданова; Зінаїда щиросердо хвалила її.
— Але знаєте що? — сказала вона йому,— коли б я була поетом, я б інші брала сюжети. Може, все це дурниці, але мені часом спадають на думку дивні речі, особливо коли я не сплю над ранок, коли небо стає і рожевим, і сірим. Я б, наприклад... Ви не будете сміятися з мене?
— Ні! ні! — вигукнули ми всі в один голос.
— Я б змалювала,— казала вона далі, схрестивши руки на грудях і дивлячись кудись убік,— цілий гурт молодих дівчат, вночі, у великому човні на тихій річці. Місяць світить, а вони всі в білому і у вінках з білих квітів, і співають, знаєте, щось, схоже на гімн.
— Розумію, розумію, кажіть далі,— багатозначно і мрійно промовив Майданов.
— Нараз — шум, регіт, смолоскипи, бубон на березі... Це біжить з піснями й вигуками юрба вакханок. Тут уже вам належить намалювати картину, пане поет... тільки я хотіла б, щоб смолоскипи були червоні і дуже димилися і щоб очі у вакханок поблискували під вінками, а вінки повинні бути темними. Не забудьте також тигрових шкур, і чаш, і золота, багато золота.
— Де ж має бути золото? — спитав Майданов, відкидаючи назад своє рівне волосся і роздуваючи ніздрі.
— Де? На плечах, на руках, на ногах — скрізь. Кажуть, у давнину жінки золоті каблучки носили на кісточках ноги. Вакханки кличуть до себе дівчат у човні. Дівчата вже не співають свого гімна — вони не можуть більше співати, але вони не ворушаться: річка несе їх до берега. І от зненацька одна з них поволі підводиться... Це треба добре описати: як вона поволі встає, осяяна місячним світлом, і як лякаються її подруги... Вона переступила край човна, вакханки оточили її, схопили й понесли в ніч, у темряву... Уявіть собі клуби диму, і все змішалося. Тільки чутно, як вони вищать, та вінок її лишився на березі.
Зінаїда замовкла. ("О! вона покохала!" — подумав я знову).
— Та й тільки? — спитав Майданов.
— Тільки,— відповіла вона.
— Це не може бути сюжетом для цілої поеми,— зауважив він,— але для ліричного вірша я з вашої думки скористаюся.
— В романтичному дусі? — спитав Малевський.
— Звісно, в романтичному, в дусі Байрона.
— А на мою думку, Гюго кращий за Байрона,— недбало кинув молодий граф,— цікавіший.
— Гюго письменник першокласний,— заперечив Майданов.— І мій приятель Тонкошеєв у своєму іспанському романі "Ель-Тровадор"...
— Ах, це та книга з перекинутими догори знаками питання? — перебила Зінаїда.
— Вона. В іспанців так заведено. Я хотів сказати, що Тонкошеєв...
— Ну, знову почнете суперечку про класицизм і романтизм,— удруге перепинила його Зінаїда.— Давайте краще грати...
— У фанти? — підхопив Лушин.
— Ні, у фанти нудно; а у порівняння. (Цю гру вигадала сама Зінаїда: називали якусь річ, кожен старався порівняти її з чим-небудь, і той, хто добирав найкращого порівняння, діставав приз).
Вона підійшла до вікна. Сонце тільки що зайшло: на небі високо стояли довгі червоні хмари.
— На що вони схожі, ці хмари? — спитала Зінаїда і, не чекаючи нашої відповіді, сказала:— Я вважаю, що вони схожі на ті пурпурові вітрила, які були на золотому кораблі у Клеопатри, коли вона їхала назустріч Антонію.