"Сам бери, що можеш, а в руки не давайся; самому собі належати — в цьому вся штука життя",— сказав він мені якось. Іншим разом я як молодий демократ пустився при ньому міркувати про свободу (того дня він був, як я це називав, "добрим"; тоді з ним можна було говорити про все).
— Свобода,— повторив він,— а чи знаєш ти, що може людині дати свободу?
— А що?
— Воля, власна воля, і владу вона дасть, а це краще за свободу. Умій хотіти — і будеш вільним, і командувати будеш.
Батько мій передусім і над усе хотів жити — і жив... Може, він передчував, що йому не доведеться довго користатися "штукою" життя: він умер в сорок два роки.
Я докладно розповів батькові про мої відвідини Засєкіних. Він якось не зовсім уважно слухав мене, сидячи на лаві і рисуючи кінчиком хлиста на піску. Він зрідка посміювався, якось світло і забавно поглядав на мене і підохочував мене короткими запитаннями і запереченнями. Я спершу не зважувався навіть вимовити ім'я Зінаїди, але не здержався і почав вихваляти її. Батько все посміювався. Потім він замислився, потягнувся і встав.
Я згадав, що, виходячи з дому, він звелів осідлати собі коня. Він був чудовий їздець — і вмів, далеко раніше за п. Рері, приборкувати диких коней.
— Я з тобою поїду, татку? — спитав я його.
— Ні,— відповів він, і обличчя його набрало звичайного байдуже-ласкавого виразу.— Їдь сам, коли хочеш; а кучеру скажи, що я не поїду.
Він повернувся до мене спиною і швидко пішов геть. Я стежив за ним очима — він зник за ворітьми. Я бачив, як його капелюх рухався вздовж паркана: він увійшов до Засєкіних.
Він пробув у них не більше години, але одразу пішов до міста і повернувся додому тільки надвечір.
По обіді я сам пішов до Засєкіних. У вітальні застав тільки стару княгиню. Побачивши мене, вона почухала собі голову під чепцем кінчиком спиці і раптом запитала мене, чи можу я переписати їй одне прохання.
— З приємністю,— відповів я і присів на краєчку стільця.
— Тільки ж глядіть, більші літери ставте,— промовила княгиня, подаючи мені брудний аркуш,— та чи не можна сьогодні, батечку?
— Сьогодні ж перепишу.
Двері сусідньої кімнати трохи відчинились, і я побачив Зінаїдине обличчя — бліде, замислене, з недбало відкинутим назад волоссям: вона подивилася на мене великими холодними очима і тихо зачинила двері.
— Зіно, чуєш, Зіно! — промовила княгиня.
Зінаїда не озвалася. Я взяв прохання старої жінки і цілий вечір просидів над ним.
IX
Моя "пристрасть" почалася з того дня. Пригадую, я відчув тоді щось подібне до того, що має відчувати людина, яка поступила на службу: я вже не був хлопчаком; я був закоханий. Я сказав, що з того дня почалася моя пристрасть; я міг би додати, що і страждання мої почались з того самого дня. Я знемагав, коли Зінаїди не було коло мене: нічого мені на думку не йшло, все падало з рук, цілими днями я напружено думав про неї... Я знемагав... але коли вона й була коло мене, мені не легшало. Я ревнував, я розумів свою нікчемність, я по-дурному ображався і по-дурному плазував — і все-таки непереможна сила вабила мене до неї, і я щоразу в нестримному тремтінні щастя переступав поріг її кімнати. Зінаїда враз догадалась, що я в неї закохався, та я й не думав критись; вона бавилась моєю пристрастю, морочила мене, пестила і мучила. Солодко бути єдиним джерелом, самовладною і покірною причиною найбільших радощів і найглибшого горя для іншого — а я в Зінаїдиних руках був м'яким воском. А втім, не тільки я закохався в неї: всі чоловіки, що відвідували її дім, були до нестями захоплені нею,— і вона всіх їх тримала на прив'язі, біля своїх ніг. Їй подобалося збуджувати у них то надію, то побоювання, робити з ними все, що їй заманеться (це вона називала: стукати людей одне об одного),— а вони й не думали опиратись і охоче корилися їй. В усій її істоті, животрепетній і красивій, з якоюсь особливою принадністю поєднувалися хитрощі і безтурботність, штучність і простота, спокій і рухливість; все, що вона робила, говорила, кожний її рух були овіяні тонкою, прозорою грацією, в усьому була своєрідна, мінлива сила. І обличчя її весь час мінялося, так само грало: воно виражало майже водночас насмішкуватість, задуму і пристрасть. Найрізноманітніші почуття, легкі, швидкі, як тіні хмар у сонячний вітряний день, раз у раз снували по її очах і устах.
Кожен з її поклонників був їй потрібен. Бєловзоров, якого вона іноді називала "мій звір", а то й просто "мій", охоче кинувся б за неї в огонь; не покладаючись на свої розумові здібності й інші достоїнства, він все пропонував одружитися з нею, натякаючи, що інші тільки базікають. Майданов відповідав поетичним струнам її душі: людина досить холодна, як майже всі літератори, він намагався переконати її, а може й себе, що він її обожнює, оспівував її в незліченних віршах і читав їй ці вірші з якимсь і неприродним, і щирим захопленням. Вона і співчувала йому, і злегка глузувала з нього; вона не дуже йому вірила і, наслухавшись його сердечних звірянь, наказувала йому читати Пушкіна, щоб, як вона говорила, очистити повітря. Лушин, насмішкуватий, цинічний на словах лікар, знав її краще за всіх і любив її більше за всіх, хоч картав її поза очі і в очі. Вона його поважала, але спуску йому не давала і часом з особливою зловтіхою давала йому відчути, що і він у неї в руках. "Я кокетка, я без серця, у мене акторська натура,— сказала вона йому якось при мені,— ну, гаразд! Так подайте ж мені вашу руку, я встромлю в неї шпильку, вам буде соромно перед цим юнаком, вам буде боляче, а все-таки ви, пане правдива людино, будете сміятись". Лушин почервонів, відвернувся, закусив губу, а скінчив на тому, що підставив руку. Вона його вколола, і він справді почав сміятись... І вона сміялась, заганяючи досить глибоко шпильку і заглядаючи йому в вічі, які він марно відводив убік...
Найгірше я розумів стосунки між Зінаїдою і графом Малевським. Він був гарний на вроду, спритний і розумний, але щось сумнівне, щось фальшиве вчувалося в ньому навіть мені, шістнадцятирічному хлопцеві, і мене дивувало, що Зінаїда цього не помічає. А може, вона й помічала цю фальш і не гребувала нею. Неправильне виховання, дивні знайомства і звички, постійна присутність матері, бідність і безладдя в домі, все, починаючи із свободи, яку мала молоденька дівчина, з розуміння своєї вищості над усіма людьми, які були навколо неї, розвинули в ній якусь напівзневажливу недбалість і невимогливість. Бувало, хоч би що сталося — чи прийде Воніфатій доповісти, що немає цукру, чи розкриється якась паскудна плітка, чи посваряться проміж себе гості,— вона тільки кучерями стріпне, скаже: пусте! — і горя їй мало.
Зате мене, бувало, в жар кидало, коли Малевський підійде до неї, хитро похитуючись, як лис, елегантно зіпреться на спинку її стільця і почне шепотіти їй на ухо з самовдоволеною і запобігливою усмішкою, а вона, схрестивши на грудях руки, уважно дивиться на нього, і сама всміхається і хитає головою.
— І охота вам приймати пана Малевського? — спитав я її одного разу.
— А в нього такі чудові вусики,— відповіла вона.— Та це вас не обходить.
— Може, ви думаєте, що я його кохаю,— сказала вона мені іншим разом.— Ні, я таких кохати не можу, на кого мені доводиться дивитися згори вниз. Мені треба такого, котрий би мене зламав... Та я такого не зустріну, бог милостивий! Не потраплю я в лабети, ні-ні!
— То, виходить, ви нікого не полюбите?
— А вас? Хіба я вас не люблю? — сказала вона і вдарила мене по носі краєчком рукавички.
Справді, Зінаїда потішалася наді мною. Протягом трьох тижнів я її бачив щодня — і чого, чого тільки не виробляла вона зо мною? До нас вона заходила зрідка, і я за цим не шкодував; в нашому домі вона ставала панночкою, княжною, і я її сторонився. Я боявся виказати себе перед матінкою: вона дуже неприхильно ставилася до Зінаїди і неприязно стежила за нами. Батька я не так боявся: він наче не помічав мене, а з нею розмовляв мало, але якось особливо розумно і значливо. Я покинув працювати, читати — я навіть не гуляв по околицях, не їздив верхи. Як прив'язаний за ніжку жук, я весь час кружляв навколо улюбленого флігелька; здавалося, залишився б там назавжди... але це було неможливо, матінка бурчала на мене, часом і сама Зінаїда проганяла мене. Тоді я замикався у себе в кімнаті або йшов у самий кінець саду, видирався на уцілілу руїну високої мурованої оранжереї і, звісивши ноги з муру, що виходив на дорогу, сидів годинами і дивився, дивився, нічого не бачачи. Біля мене, по припалій порохом кропиві, ліниво перепурхували метелики; жвавий горобчик сідав неподалік на щербатій червоній цеглині і настирливо цвірінчав, раз у раз повертаючися всім тілом і розпустивши хвостик; все ще недовірливі ворони зрідка каркали, сидячи високо, високо на голеному вершечку берези, сонце і вітер грали в її рідкому гіллі, дзвони з Донського монастиря долинали час од часу, спокійні і сумовиті, а я сидів, дивився, слухав, і мене охоплювало якесь незбагненне відчуття, в якому було все: і смуток, і радість, і передчуття майбутнього, і бажання, і страх перед життям. Але я тоді нічого цього не розумів і нічого з того, що шумувало в мені, не зумів би назвати або назвав би це все одним іменем — іменем Зінаїди.
А Зінаїда все гралася зо мною, як кішка з мишею. Вона то кокетувала зо мною — і я хвилювався і млів, то вона раптом відштовхувала мене — і я не смів наблизитись до неї, не смів глянути на неї.
Пригадую, вона кілька днів була дуже холодна зо мною; я зовсім розгубився і, полохливо забігаючи до них у флігель, старався триматися біля старої княгині, незважаючи на те, що вона дуже лаялась і кричала саме в цей час: її вексельні справи були кепські, і вона вже мала дві неприємні розмови з квартальним.
Одного разу я проходив у саду побіля відомого паркана і побачив Зінаїду: обіпершись на руки, вона сиділа на траві і не ворушилась. Я хотів був обережно піти собі геть, але вона зненацька підвела голову і подала мені владний знак. Я завмер на місці: я одразу не зрозумів її. Вона повторила свій знак. Я негайно перескочив через паркан і радісно підбіг до неї; але вона поглядом спинила мене і показала мені стежку за два кроки від неї. Збентежений, не знаючи, що робити, я став на коліна край стежки.