О, чуєте? Підшипники плавають у мастилі, але мастило — це ще не все! А механік сидить та книжки читає.
Я мовчав, чекаючи дальших звірень.
— Послали каблограму в Лондон,— додав другий помічник.— Капітан править своє, механік своє. Станемо на ремонт у Буенос-Айресі. Капітан так наполіг. Як постоїть на годині, то, звісно, дійдемо...
Містер Мідборо обвів обрій допитливим поглядом. Він, видно, не дуже вірив у годину.
— І є ж такі люди,— промовив він.— Весь час господа бога з себе корчить. Як він сказав, так має й бути. А коли виходить не по його, знову крик та лайка, знову в нього хтось винен. І ніщо його не навчить. Знову він бог і тільки й дивиться, на кому б свій священний гнів зігнати.
МЕХАНІКІВ РЕВОЛЬВЕР
Іще до нашого прибуття в Ріо я невиразно відчував, що в капітана якась незлагода з командою. Але моя меланхолія не дала мені звернути на те пильнішу увагу. А в Ріо зчинилася якась буча через платню та дисцип-ліну. Зверталися навіть у британське консульство: здійняли гвалт на вулиці, аж поліцай мусив утрутитись.
— Попокрутився наш старий,— сказав Радж до Мід-боро вже на пароплаві.— Зате, може, тепер нам легше буде.
Я не став допитуватися, про що йдеться, вирішивши, що то не моє діло.
Мідборо ще буркнув, що забагато "макаронників".
Я потім став придивлятися до команди й помітив двоє-троє нових облич, а декого не долічився. Гармонія зійшла в Ріо на берег і не повернулася.
Я поміркував трохи, чи не пов’язана з отим розрухом на баку й напруженість у кают-компанії. Мабуть, у капітана то була вже звичка — завжди воювати зі своїми матросами. Він, певно, вважав, що на те він і капітан, щоб зганяти оскому на матросах. Та й на кому ще він міг її зігнати? А може, на отаких торговельних пароплавах не з регулярних ліній завше точиться щось подібне до класової боротьби між баком та ютом, а класова боротьба не знає миру. Та лиш після Ріо мені відкрило-1 ся, на які страшні речі здатен цей чоловік, що об його похмуру мовчанку та колючі погляди розбивалися всі мої спроби зійтися з ним ближче.
Якось я пішов до механіка — повернути йому книжку "Кооперативні молочні ферми в Данії. З статистичними таблицями й діаграмами", що її механік рекомендував мені як "легку лектуру". Механік сидів і тримав у дебелій руці щойно вичищеного револьвера, а на койці поруч нього рівним рядочком лежали набої.
— Важкувата у вас цяцька,— зауважив я.
— Яка ж це цяцька,— відказав механік.
— Але ж навіщо вам його тут ладувати? За двісті миль від землі й від людей?
— Отож-бо й є,— сказав механік і неначе замислився — чи варто відкривати мені більше? І, певно, вирішив,
що не варто.— А ви всю книжку прочитали? спитав він за хвилину.— Щось не віриться. Ви тільки знімаєте вершечки з життя, юначе! Скачете через п’яте на десяте. У вас, я б сказав, розум метелика.— Він знову замовк і, бачачи, що я все не спускаю очей із куцого чорно-синього револьвера у нього в руці, пояснив: — Той ваш Оксфорд, по-моєму, пускає в світ самих тільки метеликів та одежну міль. Літають, пурхають та дірочки у всьому прогризають. А як до діла, то ні на що не здатні. Справжній інкубатор для комах отой ваш Оксфорд, і більш нічого.
— Я вашу книжку прочитав усю.
Він зневажливо гмукнув: брешеш, мовляв.
—■ Тепер я можу вам дати тільки "Функціональні розлади товстих кишок" Робінсона. От у ьас теж є товсті кишки, а чи будете ви її читати? Де там!
— А ви прочитали мої романи?
— Достоєвський пише непогано. Решта — мотлох. А в Достоєвського є дещо цікаве. Я обернув ціни, що трапляються в книжці, з карбованців та копійок на шилінги та пенси. Виходить, дещо в них удвічі дорожче, ніж у Лондоні, а дещо більш як уполовині дешевше.
Він заклав у барабан свого таємничого револьвера останній набій, клацнув задоволено курком, прислухався до нерівного стугону машини. Потім, ніби втікаючи від тривоги, повернувся до своєї шафки, повної старих книжок.
8
КРИК У ПІТЬМІ
Я не знаю, що сталося тієї ночі, й досі картаю себе за свою нерішучість. Треба було втрутитися! Я, здається, вже згадував, що мене дедалі дужче мучило безсоння і що я мав звичку вночі блукати по палубі. Але тієї ночі я прокинувся не сам, мене розбудив неначе постріл. Може, мені те лиш приснилося після того, як я побачив механікового револьвера? Або прив’язаний кінець линви ляснув. Та однаково мене пойняла якась тривога. Я сів на ліжку, посидів трохи, прислухаючись, тоді помацки вдягся й піднявся на палубу.
Пароплав перевальцем сунув уперед по розлогих, важких, наче нафтових хвилях, що розбивалися об борт, ледь помітно світячись. Небо було вкрите тонкими, розшарпаними хмарами, і крізь них, то тьмяніючи, то яснішаючи, просвічував блідий місяць. Я пройшов до баку. Спершу все було неначе спокійне. Високо на містку невиразно маячила в місячному світлі нерухома, мов статуя якогось божества, постать стерничого. На носі під розгойданим ліхтарем теж чорніла така сама непорушна постать вахтового. Потім мені здалося, наче в тіні під палубним вантажем, біля форлюків, щось ворушиться. Я скорше відчув, ніж побачив, кількох людей, що вовтузились, ніби борюкалися, там, і ще одного чи двох, що тихо стояли, мов на варті, в затінку біля входу до кубрика. Тоді раптом пролунав пронизливий зойк, і чийсь голос, голос молодої людини простогнав задихано:
— Ой! О-ой! Не треба!
На те відповів грубий капітанів голос:
— Будеш ти завтра працювати як належить?
— Буду! Буду, коли зможу! Ой! Ой, не треба! Буду!
Тиша, що настала по цих словах, здалася мені нескін-
ченно довга.
— Відпустіть уже його,— почув я нарешті голос старшого помічника.— Досить з нього.
— Аякже, досить!—огризнувся капітан.— Такій ледачій свині ніколи не буде досить.
— Не в ньому самому річ,— трохи тихіше відказав старший помічник.
— Ну й нехай усі виходять! — визвірився капітан.
— Старший правду каже,— озвався механік.
Капітан тільки вилаявся. Потім на палубу щось гепнулось, немов кинули бухту линви, і в темряві щось заскиглило, наче набита або налякана дитина. Мене поривало підійти, втрутитися, але я боявся. Я стояв, мов скам’янілий, у місячному світлі. Знову запала тиша. Старший помічник щось промовив півголосом.
— Придурюється,— кинув капітан, потім додав: Підніміть його хто-небудь та відведіть на койку.
І знову глухо стукнуло, наче когось копнули ногою.
На бакові замигтів ліхтар, і я вгледів якісь постаті, що рухались по палубі. Потім долетіла притлумлена мова.
— Я їх примушу слухатися моїх наказів! — почувся капітанів голос.— Поки ми в морі, я на судні хазяїн! І начхав я на британського консула!
Із палуби підняли щось велике, безживне й занесли до кубрика. Постаті капітана, старшого помічника та механіка темніли під червоним сигнальним ліхтарем. Вони стояли нерухомо, спинами до мене, й дивилися вперед. Механік щось сказав зовсім тихо і, як мені видалося, обурено.
— Ідіть к бісу! — визвірився капітан.— Я знаю, що роблю!
Всі троє рушили в мій бік.
—* О! Здорові були! — вигукнув механік, угледівши мене.
— А, пан Нишпорка! — промовив капітан, утупивши погляд у моє освітлене місяцем обличчя. — Шпигуєте за нами, еге?
Я змовчав, та й що я міг відповісти? Вони пройшли повз мене на ют.
В кубрику забубонів чийсь хрипкий голос. Говорив довго-довго; час від часу його перебивали й інші голоси. Команда, видно, вся не спала.
Стерничий наді мною й досі стояв біля стерна, ніби сонний. Вахтовий на носі вже вернувся на своє місце, а може, й не сходив із нього. Машина, нерівно стугонячи, все гнала судно уперед. Але й місяць у своєму вузенькому райдужному колі, серед клаптів хмар, що пропливали повз нього, і море, що хвилювало тихо, ліниво відбиваючи рухливі місячні бліки, стали тепер ніби мовчазними співучасниками якогось страхітливого злочину. Що сталося? Той зойк, що я його почув, був неначе передсмертний.
"Замордували",— майнуло у мене в голові страшне слово.
Я тихенько прослизнув до себе в каюту і не міг зач снути до ранку.
Невже в цьому світі людина не може прожити, не ставши звірюкою?
ПОХОРОН У МОРІ
Уранці Вет сказав мимохідь, що один із матросів увередився і, здається, вмирає. А після обіду, ще мовчазнішого й гнітючішого, ніж звичайно, Радж сказав мені, що той матрос помер. Механіка не було; він порався внизу, біля своєї розладнаної машини. А то б я його спитав. Радж нібито й уявлення не мав, від чого помер матрос. Невже я так нічого й не дізнаюся?
На палубі лежало коло люка щось довге, біле, і, підійшовши, я впізнав обриси людського тіла, загорненого в ковдру. Я постояв хвилинку, дивлячись на нього; четверо чи п’ятеро матросів, що сиділи й стояли довкола, замовкли, коли я підійшов, і дивились на мене якось загадково. Я подумав був, чи не розпитати їх, але побоявся почути страшну правду або збаламутити їх своїми запитаннями.
Я почував себе так, наче мені кинуто виклик, що його я не годен прийняти. Глянувши вгору, я побачив капітана, що стояв на містку, спершись на поруччя, й ворожим поглядом стежив за мною. Я відійшов до борту, затулив обличчя руками й замислився. Піти розпитати, матросів? Чи стане в мене духу на те? Я вирішив поговорити спершу з Ветом.
Але Вет затявся на одному: "Увередився".
Другого дня погода, доти хмарна й тепла, почала мінятися. Хвиля стала вища, пароплав хитало дужче й дужче. Гвинт крутився повільно й час від часу зупинявся зовсім.
Увечері відбувся похорон, коли його можна так назвати. Всі вийшли на палубу, крім кочегарів, механіка та трьох чоловік, що помагали йому в машинному відділенні, час від часу зчиняючи своїми молотками оглушливий грюкіт. Зашите в цупку рядюгу тіло поклали на дві намащені салом дошки, ногами до бортового люка, прикрили брудним британським прапором. Усупереч звичаєві, молитву читав не капітан, а старший помічник. Капітан, ніби помінявшись із ним ролями, стояв на вахті на містку. Помічник повагався трохи, перевірив, чи так лежить тіло, а тоді похапцем вийняв молитовника, звів на мить очі до хмурного неба, мов сподіваючись почути звідти щось,
і почав похоронну відправу. Молитви він читав якось уривчасто й наче сердито, немовби протестував проти всієї цієї церемонії. Я стояв біля поруччя поряд із Мід-боро, тримаючи капелюха в руці.