Дочки були високі, вродливі, біляві, золотаво-засмаглі, з дуже гарними темно-сірими очима. Вони одна
з-перед одної намагались розважити мене, поки прийшло двоє молодиків-бразільців, що зразу почали підкреслювати якесь нібито своє право на дівчат і поглядати на мене зизом. Розмова зразу пішла по-португальському й дуже швидко. Мені дали на час ракетку одного з бра-зільців, і я помітив, що йому не подобається, як я підбираю нею м’яч із землі, але вирішив, що краще удавати, ніби я не розумію їхніх слів, і копирсався ракеткою, як і перше, тільки обережніше. Усі грали в теніс так само погано, як і я, корт був запорошений і не дуже рівний, і тому гра не клеїлася. Врешті, коли в обох бразільців зовсім зіпсувався настрій, нас покликали пити чай.
Містер Андерсен, що пішов поспати, вернувсь уже посвіжілий і залопотів по-англійському ще швидше, ніж доти, а місіс Андерсен воркувала по-французькому. Обидва молодики вперто балакали тільки по-португальському, а панночки скрекотіли так, що часом не можна було добрати, чи вони говорять по-португальському, чи по-французькому з португальським акцентом. Я ж озивався то по-англійському, то по-французькому. В такий спосіб ми ділилися своїми думками про Вагнера, Ніццу, про Петера Корнеліуса (причому мені довго здавалося, що мова йде про Корнуельс, та ніхто того не помітив), про доктрину Монро; поговорили про моральність Едуар-да VII, про особливий чар Парижа та про його велику подібність до Ресіфі, про багатство тропічної флори, про метелики, оси та змії і про новітню моду на бридж. Принаймні мені здалося, що ми розмовляли саме про це. Але моїм співрозмовникам, можливо, здалося щось інше. Мені було приємно погомоніти отак невимушено після силуваної мовчанки на "Золотому леві", але незабаром я відчув, що стомився. Господарі мої, певне, відчували те саме. Але, боячись, що інші помітять та осудять ту втому, кожне іще подвоювало своє завзяття в розмові; тільки молоді бразільці скоро покинули нас, пішли на тенісний корт і почали всілякими вигуками та знаками переманювати до себе дівчат, удаючи, ніби думають, що я нічого не помічаю.
Щоб якось прикрити втечу своїх дочок, місіс Андерсен почала дуже цікаво, але надзвичайно розтягнуто оповідати чи то про незрівнянну барвистість південно-американських колібрі, чи то про незвичайну красу тамтешніх
квітів, чи про те, як чудово міниться якась риба, спіймана в південних морях, чи то про пишноту карнавальних убрань та оздоб, чи то про все те разом, а може, й про щось зовсім інше. Проте розповідала вона прегарно, вельми виразисто й жваво.
— Mais oui,— притакував я,— mais oui!1
Коли я нарешті почав прощатися, вся родина Андер-сенів, як того вимагала доброзвичайність, засипала мене запрошеннями приходити завтра, і позавтра, і взагалі приходити. Я так само захоплено дякував і обіцяв приходити. Та в останню мить мовчазніша з дочок внесла зовсім іншу ноту в ті запросини: вона тихо промовила, не дивлячись на мене:
— Ми в будень буваємо зовсім самі...
Я зрозумів, що не прийти буде нечемно. І приходив іще кілька разів.
Коли я згадую ті свої пізніші візити до вілли "Ельсі-нор", мені уявляється, наче я пильно вдивлявся кудись крізь завіси з темного серпанку, сподіваючись угледіти за ними споріднену людську душу. В тих словах і в голосі молодшої з сестер Андерсен примарилась мені якась містична обіцянка тієї жіночої дружби, що її завше жадає й прагне чоловіча душа. Тієї обіцянки вона не справдила, ні разу більше не повторила, а може, й зовсім її не думала давати. Але я жив тією надією в Ресіфі. Я приходив нібито пограти вчотирьох у теніс із дочками і матір’ю, бо в будень ті молодики-бразільці, наречені дочок, були зайняті своїми комерційними справами в місті. Андерсен був, можна сказати, англоман і досить передова людина, і дочки його мали свободу, небачену в Бразілії в ті довоєнні дні. Вони могли навіть кататись на велосипедах по безпечніших околицях і носити короткі, лиш по кісточки, сукні, й комірці в них не закривали шиї наглухо. І ще вони вміли вживати чудове англійське слово "флірт". Вважалось уже, що молодша міс Андерсен "фліртує" зі мною. Годі й уявити собі більш "англійську" ситуацію!
Та далі я не пішов. Я не .підійняв тієї завіси. Одного разу, коли ми були вдвох у садку, мені здалося, наче вона не від того, щоб я її поцілував, але нагода та минула, перше ніж я наважився випробувати, чи це справді
так. А вона, може, вирішила, що я надто несміливий, і більше не давала мені такої нагоди. Тепер я вже не можу виразно пригадати, чому саме я так тоді подумав і чому завагався. І важко собі уявити, який "трикутник" вийшов би в нас із нею та з її нареченим, коли б ми тоді справді поцілувалися. Я купував їй та сестрі дорогі цукерки, а матері приносив цілі оберемки квітів. Ми гатили ракетками по тенісному м’ячеві, розмовляли французькою мовою, іще зеленою й уже нагнилуватою водночас, і знову бралися за ракетки, щоб перепочити від тої розмови. Розмовляли ми не задля того, щоб сказати щось одне одному, а, навпаки, аби приховати, що нам нічого сказати. Та примарна призвістка дружби скоро розвіялась, і коли "Золотого лева" розвантажили та навантажили, я був готовий до відплиття, як і будь-хто з нашого екіпажу.
Зовсім незвичайний настрій, майже схожий на якусь несмілу приязнь, панував на нашому пароплаві, коли місто тануло в вечірній заграві в нас за кормою. Був гарний тихий вечір: погода й далі сприяла нам. Я спитав другого помічника, як він розважався, і він відповів, що мав чортову силу роботи на судні й зміг тільки три ночі пробути на березі. Тоді досить приязно пробубонів щось про недбальство старшого помічника та нездарність третього. А коли я показав механікові ті книжки, що їх накупив, він висловив свою зневагу до них без жодної ворожості до мене. Старший помічник погодився зі мною, що Ресіфі — залізничний вузол із великими перспективами, а третій помічник подав мені сільничку, хоч я. його й не просив. Однак капітан лишився непримиренний.
І те дратувало мене.
Капітан мав звичку гучно сьорбати суп, і нараз мені спало на думку передражнити його. Всі злякано звели на мене очі; і капітан, не донісши ложки до рота, втупив у мене свій погляд, що в ньому видимо прокинулося злостиве зацікавлення.
Я повільно доїв свій суп, сьорбаючи щодалі гучніше. Потім вельми спокійно поклав ложку і став терпляче, з виразом спокійної цікавості чекати, як капітан доїдатиме свій. Але він, весь червоний на виду, доїв його зов-. сім тихенько. Старший помічник та механік, аби якось його виручити, завели голосну розмову, а старший помічник ще й закашлявся. Мідборо був приголомшений,
проте, зустрівшись із ним очима, я помітив у його погляді не тільки жах, а й повагу до мене.
Тоді мені здавалося, що вигадка моя надзвичайно дотепна, але ввечері, вже в ліжку, мене посів сумнів. Я вже не був такий задоволений із себе.
Я дозволив собі непристойний, образливий вибрик. Мені було соромно. Я ненавидів і зневажав капітана, щоб не боятися його, а тепер от і сам спустився до його рівня. І все ж я й досі боявся його. Ні, я не гідний називатися Блетсуорсі.
5
ПЕРЕХІД ДО РІО
Я так докладно розповідаю про всі мої вражіння в тій подорожі довкола світу, бо хочу якомога виразніше висвітлити ті обставини й умови, що в них поволі розвивалася моя душевна недуга. Бо, сказати правду, вся моя повість — це, по суті, історія психічної хвороби.
Після тої першої катастрофи, що спіткала мою волю й пам’ять, я гадав, ніби то просто прикрий випадок і що я його легко видихаю. Я погодився з думкою, що досить мені вирватися з мого давнього оточення, з Оксфорда й Лондона, та почати нове життя,— і все налагодиться. Та далі на мене насунули сумніви, і в нескінченні години безсоння в голові моїй поставали вже складніші й да-лекосягліші здогади щодо мого нещастя.
Тяжко вплинуло на мій настрій і те, що погода після Пернамбуку почала псуватися. Я став гірше почувати себе фізично, і те також нагонило на мене прикрі думки. Сліпа стихія ніби об’єдналася з людьми, щоб підривати мою мужність і віру в себе. Невже в мене починається морська хвороба на посміх моїм ворогам? Сама та думка була нестерпна. Та марно я відганяв її. Щоб придушити зрадливу нудоту, я по-дилетантському вдавався до самонавіювання. Випереджаючи систему Кує, я одно умовляв себе: "Я не захворію на морську хворобу! Я не захворію на морську хворобу!" А за обідом того дня вирішив, що вже захворів, і вибіг із-за хитливого столу несподівано й ганебно.
Уночі шторм посилився. Каюта моя гойдалась і рипіла дедалі дужче, немовби зовсім забувши, що недавно
досить успішно імітувала надійну тверду землю. Вона стрибала, металася, злітала вище й вище, та досить було змиритися з тим злетом, як вона, звівшись дибки, завмирала на мить і стрімголов летіла кудись у безодню. А то раптом лягала зовсім набік. Пароплав наче то вгвинчувався штопором у хвилі, то обертався в човник на ярмарковій гойдалці. Тоді, ніби передумавши, робився ліфтом, що раптом псувався й летів униз, провалюючись у якусь безодню шахту. Або вагончиком фунікулера, що спокійно,, плавно везе своїх пасажирів у якусь запаморочливу ущелину.
Далі мені стало не тільки погано, а ще й страшно. Від жахливих поштовхів увесь пароплав аж двигтів. Спінена хвиля влітала в каюту, немов собака, що шукає свого хазяїна, кидалася з кутка в куток і, намочивши все, втікала. Все неприкріплене качалося по каюті; одна пара черевиків подалась за хвилею, та так і не вернулась. Я трохи не звихнув руки й дуже забив коліно. Карафка з водою вискочила з підставки, мов дикий кіт, розбилась об стіну, й гострі скалки шалено заметалися по каюті, шукаючи руки чи ноги, щоб уп’ястися в них. П’ять днів прожив я в такому пеклі. Спершу я не міг і думати про їжу, тоді почав потроху їсти, хоч нудота все мучила мене. Я пив гарячу каву дедалі охочіше й жадібно поглинав хліб, що приносив мені стюард Вет.
Чотири чи п’ять днів пробув я отак у своїй каюті, й ніхто не дбав про мене, крім Вета; та ще раз на хвилинку зайшов другий помічник і кілька разів питався про мене механік. Ті дні стали в моїй пам’яті тлом цілої бурі невиразних і болючих думок про все, що гнітило мене до того — та, властиво, й по тому.