Що далі ми просувалися на південь, до тропіків, то більші й яскравіші вони ставали. Молочна Дорога дедалі дужче нагадувала осяйне золоте розсипище. Я був радий, що знаю назви хоч деяких зірок. Оріон і Сіріус я знав добре, Канопус, що підіймався до зеніту, Арктур і Рігель у кутику три-зір’я Оріона я теж упізнавав майже напевне. То були мої друзі, я кивав їм головою. Великий Віз слідом за Полярною зорею скочувався щовечір нижче: я вже почав виглядати Південного Хреста і був розчарований, ледве очам повірив, коли знайшов його. Потім на тло вечірньої заграви почав щовечора випливати молодий-місяць: він щодень виростав, ставав пихатіший, заливав завойований небосхил блакитним сяйвом і проганяв із нього всі зорі, крім найяскравіших. Я лишався на палубі до пізньої ночі, а потім спав трохи не до обіду, бо ніч була не така нудна, пустельна й важка, як день.
Помалу рани моєї душі затяглися захисною плівкою байронівського презирства, і на якийсь час мені стало багато легше. Я зневажав життєве болото, я сприязнив-ся з зорями. Я вже не так цупко держався за поруччя, а частіше стояв, згорнувши руки на грудях. На зміну нервозній запобігливості прийшла холодна мовчазність. Я розмірковував про свої розчарування та хиби й тепер знаходив у них якесь сумне задоволення. Що вони знають — ті, хто назива мене міс Блетсуорсі! Але — о боже! — які ж нескінченні були ті дні і як летіли мої мрії до Пернамбуку!
З
СТОЯНКА В ПЕРНАМБУКУ
Коли ми прибули до Ресіфі — така справжня назва порту, що його звичайно називають Пернамбуку,— та стали на рейді, мене знову пойняло таке саме почуття близького визволення, як тоді, коли ми відпливали Темзою з Лондона. Місто неначе розгорнуло переді мною
свої широкі й гостинні обійми. Ми вирвалися з похмурої, безлюдної пустелі, й кожна набережна, кожна вулиця, кожен дім здавалися блаженним притулком після хисткої, іржавої, просоленої залізної посудини, що в ній ми перетнули Атлантичний океан. На бакові стояв гурт моряків, і їхні обличчя та постави зраджували те саме поривання до волі. Тепер я вже знаю ціну всього того, але тоді мене охопила загальна омана. Я був такий радий, ладний навіть із капітаном пожартувати, коли б він своєю поведінкою хоч трохи заохочував до того. Я в думці пробачив механікові все від щирого серця. Дуже важко було зберігати байронічну позу навіть зовні.
Однак тому, хто став бранцем моря, не так легко розірвати його пута. Кожен із отої безлічі привітних будинків, що наче гостинно запрошують до себе прибулого мандрівника, насправді замикає перед ним свої двері на всілякі замки й засуви. А ті двері, що стоять по набережних відчинені,-^ то пастки для його спраглої, жадібної, самотньої душі. Митниця пильно перевірить його вбоге збіжжя й нібито випустить його на волю, в широчінь нових країв, але там, за митниками й портовими урядовцями, чатує на нього ще один заслін із тих, хто хоче нажитись на його негайних потребах і примхах. Йому пропонують відверто продажне кохання, нещиру товариськість, заяложені фальшиві втіхи. А коли ціною великих зусиль волі йому пощастить продертись крізь той заслін, вій тинятиметься вулицями попід вітринами крамниць, витріщаючи очі на зовсім не потрібні йому речі, серед тлуму людей, що їхні звичаї, погляди й мова зовсім чужі йому. Трамваї та омнібуси ніби закликають його сісти й поїхати в райони й околиці з чудними, не чуваними доти назвами, та, приїхавши туди, він пересвідчується, що нікому там не потрібен.
Надія вмирає тільки з життям, бо життя й надія — це те саме. І от моряк ходить містом, прагнучи влитись в оту легку й вільну течію людського життя, що плине вулицями, така природна й водночас така неприступна для нього. А коли його звільняють із судна, відчуття бездомності тільки загострюється, бо тоді він і зовсім не має вже куди податися, навіть на судно не повернешся.
Коли я надвечір побачив своїх супутників, готових зійти на берег, причепурених задля такої нагоди, я прос-
то не повірив, що всі ми колись ізнову зійдемось на борт пароплава. І все ж ми, звісно, зійшлися. Капітан обернувся на елегантного джентльмена в м’якому капелюсі: з нагрудної кишеньки в нього несміливо визирав ріжок носовичка. Механік хизувався у світло-брунатному костюмі та строкатій краватці. Мідборо й Радж мали неймовірно буденний вигляд у темно-синіх костюмах та котелках. І до міста вони пішли пліч-о-пліч, немов близнята. Змінилися й матроси. Причепурені, вони ніби промовляли своїм виглядом: "Ось дивіться, які ми гарні! Невже ви не зрадієте таким молодцям?" І ось один по одному, окрилені надіями, ми повернулися спинами до "Золотого лева" й зійшли на берег, а старший помічник, що лишився на вахті, проводжав нас заздрісним поглядом. Пернамбуку ж, видимо, і не злякалося, й не зраділо від нашого вторгнення.
Чи пощастить хоч кому з нас продертись крізь усі лабіринти перешкод і добитися врешті до тих людських юрм?
Місто засвітило яскраві вогні, коли ми зійшли на берег, однак зовсім байдуже, без найменшої гостинності і нічогісінько не обіцяючи у відповідь на наші сподівання.
Я бачив іще й інші порти та гавані, але ота висідка в Пернамбуку й досі стримить у мене в пам’яті, як квінтесенція всіх моїх морських вражінь. Море — це частина неосяжного всесвіту, кажемо ми, і тим силкуємось прикрити його страшну відрубність від заселеної землі. Ми споряджаємо наші плавучі комори і посилаємо їх через водну пустелю, а на них мусять пливти нещасні люди, що втратили опору під ногами на суходолі.
Можливо, мої спогади забарвило в такі похмурі кольори те розчарування, що вже опанувало мене цілком; може, я перебільшую ту радість, що з нею всі ми на "Золотому леві" прагнули відокремитись від решти. Припускаю, що саме в ті дні мій песимізм загострився до краю. Та хай там як, а мені й зараз моряк іноді уявляється людиною, що весь час відчайдушно силкується пустити коріння на суходолі, прагне на берег і лишається там, поки змога, поки голод та невміння заробити собі на хліб якось інакше не поженуть його знову в море. І там він знову муситиме жити, як у тісній в’язниці, на баку чи на юті, залежно від свого рангу,
в одній із тих плавучих залізних коробок, напханих крамом, що його він ніколи не споживатиме й здебільшого навіть не знає до ладу, як його споживають. Та щоразу, тільки-но він наближається до берега, в ньому оживає надія вернутись до головного річища людського життя.
Я вибрався до міста сам.
Молодий Ромер дав мені листа до одного комерсанта, що з ним фірма мала дружні стосунки. Він був данець, але вмів говорити й по-англійському. Того вечора я не застав його, він уже пішов додому, й контора була замкнена. Мені довелось навмання вибирати собі готель та шукати, як розважитись. Розваг я знайшов небагато. Пообідав у ресторані, де господар, швайцарець із Тічіно, вмів трохи по-англійському й поміг мені вибрати страви; а тоді знову пішов блукати вулицями. Вони були або широкі й добре освітлені, або ж моторошно темні й вузенькі. Спробував я зайти до театру, але мене не пустили: чи то я спізнився на виставу, чи ще чомусь, пояснень я не зрозумів. Я, може, був би пішов за котрою-небудь з повій, що чіплялись до мене, аби не бути самому, коли б хоч одна знала по-англійському не лише кілька непристойних слів. Коли нарешті, стомлений і зневірений, я зупинився біля свого готелю, збираючись увійти, повз мене пройшли Мідборо й Радж, збуджені, червоні, їх вів кудись, щось їм розповідаючи, височенний негр. Отже, вони принаймні знайшли собі провідника й кудись прямують. Мені схотілося піти за ними, проте я стримав себе.
Пам’ятаю, я довго сидів на ліжку, не роздягаючись. "Що я за пропаща душа?—питав я сам себе.— Невже я ненавиджу весь людський рід? Що це скоїлося зі мною чи зі світом, що серед чвертьмільйонного міста я сиджу тут самотній тілом і душею?"
4
ВІЛЛА "ЕЛЬСІНОР"
Містер Андерсен, що йому я другого дня приніс свого листа, хоч і прийняв мене якнайгостинніше, але мало чим поміг мені виплутатись із моїх труднощів. По-англійському він говорив дуже багатослівно й запально, однак
не дуже правильно, бо навчився мови головним чином із книжок, і коли б не перепитувати його раз по раз, то небагато з його речей можна було б зрозуміти. А що те моє нерозуміння видимо дивувало його, я мусив сказати, ніби трохи недочуваю. Але тоді виявилося, що він колись починав студіювати медицину в Копенгагені і ще й тепер любить лікувати своїх знайомих. Не менш як півгодини він длубавсь у моїх вухах. Врешті поставив такий діагноз: слуховий апарат мій цілком нормальний, а недочування — психічного походження, наслідок безладних юнацьких захоплень. Потім, без угаву говорячи, він повів мене підобідати до того самого швейцарського ресторану, де я вечеряв напередодні. Це чудовий ресторан, сказав він, чужоземці ще не відкрили його.
Він підбадьорив себе якимсь чудовим бразільським вином, міцним, червоним,— назву його я вже забув; і що більше розігрівався, то дужче його англійська мова оберталась на данську, що до неї впліталися французькі вислови й ще якісь романські, видимо, португальські. Але говорив він тепер повільніше, й загалом я вже розумів його краще. Він почав змальовувати мені країну з ворожістю чужоземця, людини іншої раси й віри, чия головна мета — скуповувати чимдешевше тутешні вироби та вивозити їх за кордон, а закордонний крам збувати тутешнім скупим покупцям. Однак одружений він був із бразі-лійкою.
Він розповідав мені страхітливі анекдоти про неохайність, несумлінність і нечесність тутешнього люду, і в мене склалося таке уявлення, що бразільці зрідка працюють на плантаціях цукрової тростини, а свята і взагалі все своє дозвілля марнують на танці, верхогони, картярство, пияцтво, розпусту, гризуться між собою та ріжуться. Під кінець він запросив мене на завтра, цебто на неділю, до себе в гості на заміську віллу — пограти в теніс із його доньками.
Містер Андерсен хвалився, що дочки його знають англійську мову, але вони, видно, знали її тільки на те, щоб її уникати, і я розмовляв із ними та їхньою матір’ю спрощеною, хоч і правильною французькою мовою. Місіс Андерсен виявилася показною чорнявою жінкою середнього віку, що зовсім не приховувала своїх літ і не молодилася.