Між нами наче панувала якась притлумлена ворожнеча, що могла спалахнути вогнем першої-ліпшої хвилини, тільки-но послабити пильність. Прогулюючись по середині палуби, я відчував, ніби з чорної пащі входу до бака за мною щось стежить, а я був не в такому гуморі, щоб мені подобалося, коли за мною стежать.
Безперечно, мій тодішній душевний стан робив із мене не дуже приємного й терплячого компаньйона тим п’ятьом чоловікам, що їм було нав’язане моє товариство. Мою юнацьку наївність і оптимізм, що показували мені світ у рожевих барвах, уже остудили розчарування й зневіра. Важкі стусани долі відбили мені здатність терпіти людей, я втратив до них довіру, став підозріливий, навіть трохи побоювався їх. Я не намагався уникати їх, замикатись у самому собі, але й не почувався серед них вільно, і тому всі мої зусилля зав’язати зі своїми супутниками теплі, товариські взаємини видавались (та й справді були) нещирі. І наш "старий", цебто капітан,— чи то через таку мою поведінку, чи то через те, що мене йому накинули в пасажири,— з самого початку не злюбив мене.
Він був кремезний чолов’яга з квадратовим обличчям, рудуватим чубом, білими віями й вузькими, завжди міцно стиснутими губами. Його невеличкі сіро-зелені очиці в’їдливо позирали на мене.
— Це вже втретє мені підсовують злидня-пасажира на цю трикляту стару помийницю,—— пробурмотів він, коли мене привів до нього Мідборо, другий помічник, що йому Ромер припоручив мене ще в порту. По тих словах капітан відвернувся й більше не звертав на мене уваги.
Удруге він зачепив мене знову в третій особі.
— Вете! —ревнув він до стюарда саме ту мить, коли я згадав про вечерю.— Ти покликав нашого панича-сто-ловника вечеряти?
Неабияк збентежений таким початком, я заходився ревно налагоджувати дружні взаємини з рештою товариства. Та геть усі оглядалися на капітана. Механік, що за всіма правилами й традиціями мав би бути шотландець, виявився високим, смаглявим, кучерявим чоловіком виразно семітського типу, з відвислою спідньою губою й такою вимовою, ніби його підібрали десь у пониззі Темзи. Старший помічник був низенький, миршавенький, шпакуватий чоловічок, весь час заклопотаний, що мав звичку несподівано вихоплюватись із якимсь глибокодумним зауваженням і знову надовго замовкати. Він безперестану колупав у зубах і завжди у всьому погоджувався з капітаном, іще навіть не дослухавши його. Мідборо, другий помічник, білявий, кощавий і блідолиций, видимо, побоювався капітана, а щодо Раджа, третього помічника, так той просто до нестями боявся його.
Завваживши таку капітанову надвладу, я зробив помилку, забалакуючи переважно до нього, та ще надто часто; бо капітан, мов коронована особа, має не відповідати на запитання, а ставити їх. А боячись виказати свій страх, я не виявляв до капітана й належної шанобливості. Треба було спершу придивитися, як розмовляють із ним інші, та й собі наслідувати їх.
Крім того, бувши ще дуже молодий і мало знаючи світ за межами Вілтшіру та Оксфорда,— адже нещасливі три тижні розпусного життя вже стерлися з моєї пам’яті,— я говорив тільки про себе, про своє оксфордське життя, про книжки, театр та спорт, мовби й справді був бозна-який знавець, та ще про рід Блетсуорсі. Я гадав, що, розповідаючи про себе, викличу й їх на таку саму відвертість, але тепер добре бачу, який я мав здаватись їм обмежений та самозакоханий.
— Ви коли-небудь стріляли з лука, капітане? — якось спитав я "старого".
Капітан на хвильку перестав жувати й не вимовив, а просичав:
— Що-о?
"■=— Із лука коли-небудь стріляли?
Капітан поклав ножа й виделку й звів на мене дуже поважний погляд. Настала довга, якась важка мовчанка.
Перший порушив її старший помічник.
— Я знаю, що це таке,— озвався він.— Лучництво називається. Я якось бачив у Фолкстоні. Стріляють у такі здорові мішені, наче днище з дуже великого кошика, й не влучають. Просто диво, як вони примудряються.
— Дуже гарна розвага,— провадив я.— На зеленій луці, в погожий день.
—^ Чом би й ні, коли вам більше нічого робити,— докинув механік.
— Це відроджує часи Робіна Гуда та його веселих хлопців,— не вгавав я.— Добру ‘давню Англію, її золотий вік. Оперені стріли...— Я вдарився в спогади: — У нас дехто з доцентських дружин стріляли напрочуд влучно.
Більше ніхто не мав чого сказати про стрільбу з лука, й знов запала довга мовчанка. Я вже хотів був спитати капітана, чи не грав він коли в аматорських виставах, та він сам порушив мовчанку, звернувшись до старшого помічника з якимсь дуже спеціальним запитанням про вантаж. Я уважно слухав їхню розмову, сподіваючись, що й мені пощастить укинути слово, але тему мовби навмисне було обрано таку, що я не міг і рота розтулити.
— А що це за перебірки,— врешті-таки спитав я,— що ви про них говорите?
Ніхто мені не відповів.
Кілька днів я силкувався зацікавити їх своїми розмовами та хоч трохи зблизитися з ними, та помалу втратив надію. Ці п’ятеро нізащо не хотіли зближатися зі мною: я їм узагалі не був потрібен. І я врешті облишив свої незграбні намагання. Я став дедалі пасивнішим слухачем капітанових дотепів, помічникових звірень, ме-ханікової балаканини та притакування двох молодших помічників. Але вони встигли сповнитись такої глибокої зневаги до мене й такої відрази до мого товариства, що вже не хотіли дати мені спокій, а почали всіляко підшпи-гувати, дражнити та збивати мене з паителику. Механік вигадав чудову шпильку: спершу він називав мене "містером", та помалу почав ковтати другий склад і врешті став казати до мене просто "міс". Капітан у хвилини
кращого гумору — а такі хвилини звичайно наставали в нього під кінець обіду — починав оповідати масні анекдоти, механік радо підспівував йому, а молодші помічники зустрічали їх догідливим захопленням. Старший помічник сидів, як кам’яний, не виявляючи ні схвалення, ні осуду.
—= Боюся, що ми шокуємо вас, міс Блетсуорсі,— казав механік після кожного анекдота.
Та якось мені пощастило дати йому відкоша.
■— Анітрохи,— відповів я, почувши ті слова від нього всоте.— Я колись здибував у одній пивниці в Оксфорді одного старого п’яндигу, так капітанові до нього, як куцому до зайця.
На добру хвилину всі вмовкли.
— Неймовірна річ,— озвався нарешті старший помічник якось нерішуче, запитливо.
— Той старий знав цілу купу сороміцьких віршиків,— додав я.— Ото почули б ви!
Я справді чув колись кілька таких віршиків і тепер протарабанив два чи три найхвацькіших. Та ніхто не посмів засміятися. Капітан витріщився на мене з-над серветки.
— Не сподівався я такого від вас, міс,— докірливо мовив механік.
Аж тоді капітан добив мене.
— Коли ви не можете поводитися за столом пристойно, міс Блетсуорсі,— суворо сказав він,— то я накажу, щоб вам носили їсти до каюти!
На те я не спромігся гідно відповісти.
— Я гадав, що вам такі вірші подобаються,— промимрив я, вперше за весь час додавши шанобливе "сер", що його ніколи не обминали решта четверо.
Капітан розлючено пирхнув.
Однак після того його балачки за столом стали значно скромніші, та й старший помічник більше не казав, що боїться мене шокувати. Все ж я відчував, що моя присутність вносить якийсь дух ворожості й недовіри, а тепер ще й скованості. А від сніданку до обіду та від обіду до вечері я мусив або нудьгувати на самоті, або спати. Досить було мені наблизитись до кого-небудь із своїх супутників, як він уже бокував від мене. Дні стояли погожі й у рівномірному плаванні здавалися нескінченні; повільно поблукавши в лабіринтах сутінків, вони
переходили в такі самі нескінченні ночі. Стрілки годин" ника ніби спали й не рухалися. Молодші помічники безперестану грали в карти, і хто програвав — був веселий, а хто вигравав — похмурий. Механік цілими днями читав, старший помічник перебував ніби в якійсь летаргії. А капітана взагалі майже не було видно.
Кілька разів я брав книжки в механіка. Він давав їх мені неохоче, по одній, і щоразу суворо попереджав, щоб я з ними акуратно поводився та вчасно повертав їх. Він дав мені зовсім розшарпаний том Гельмгольцевої "Всесвітньої історії", де оповідалось про монгольські царства та Китай, книжку "Як ходити на лижвах" та спогади Стенлі про те, як він шукав Лівінгстона. А сам він майже весь час сидів над Кірковим "Підручником фізіології", силкуючись по описах і таблицях вивчити будову мозку, багато чого не розуміючи й дратуючись тим. Я всіляко намагався заговорити з ним про ті книжки, але міг висловити лиш загальні міркування, йому ж потрібні були тільки факти.
Він сказав мені, що всі ті книжки купив на візочках у букіністів, на лондонських вуличних риночках, і за жодну не заплатив більше як шилінг. Він любив товсті книжки про конкретні речі. Белетристикою він гребував, маючи її за звичайнісіньку вигадку. Читаючи, він завше розтуляв свої товсті губи й чухав щоку. Все, що він читав, ніби осідало в ньому десь глибоко, на поверхні не лишалось нічого. Він страшенно сердився, коли його розпитували за прочитане. Уражено насуплювався й відповідав ухильно або неприязно. Від мене вимагав, щоб я прочитував кожну книжку до кінця, перше ніж узяти другу. Монголи зовсім доконали мене. Я заприсягнувся сам собі, що скуплю в Пернамбуку всі англійські й французькі романи, які лишень знайду.
Про Пернамбуку я мріяв дедалі палкіше. Повільні дні спливали один за одним, майже однакові. Часом трохи дужчав, часом трохи стихав вітер, то більшали, то меншали хвилі; кілька днів стояв нудотний мертвий штиль. Машини стугоніли, судно рипіло й здригалося на розмірній хвилі, все було якесь дратівне: палуба весь час наче шукала потрібного нахилу до горизонту і ніяк не могла його знайти. Матрос із гармонією невтомно силкувався довести до кінця ту саму мелодію, і знову й знову його перебивали. А мені не щастило ні на х'ви-
лину прогнати з пам’яті ту безмежну, безжальну водяну пустку, що в ній ми були ув’язнені.
Найприязнішими до мене в тому обмеженому світі вид
З
Він знову замислився, видно обмірковуючи, що най
— А де ж ви візьмете потрібний капітал? Людина з н
Найприязнішими до мене в тому обмеженому світі видавались мені зорі, і я чекав, коли вони засвітяться на небі, як чекають зустрічі з другом.