Ви зможете попливти хоч на край світу, а світ, як відомо, безкраїй. Побачите, як люди працюють, торгують, заживете пригод, справжніх пригод; подивитесь на володіння Британської імперії й на весь світ. Досить із вас горішньої Темзи — цієї річечки, де тільки дітлахам хлюпатися. Випливіть на долішню Темзу, морські ворота всього світу! І там почніть життя спочатку. Ви розпрощалися зі своєю юністю, вона пішла від вас назавжди. Хай так! То й що ж із того, містере Блетсуорсі? їдьте шукати свою змужнілість!
Містер Ферндайк замовк на хвильку, закашлявся й почервонів. Він трошки вдарився в риторику. Очі його ледь звологли, чи то йому тільки так здалося, бо він скинув окуляри, протер їх і знову начепив—* так само трохи криво.
— Одно слово, містере Блетсуорсі,— рішуче підсумував він,— для початку раджу вам пуститися в тривалу морську подорож. Ваші справи розладнані, але не настільки, щоб ви втратили незалежність. Усе ще можна направити.
Розділ другий.
де оповідається про те, як містер Блетсуорсі пустився в подорож, про його плавання, про те, як він зазнав корабельної аварії, як його покинули самого на кораблі, як з’явились дикуни і взяли його
в полон
МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ВИБИРАЄ СУДНО
У містеровій Ферндайковій присутності я був майже тим самим Блетсуорсі, що й до руїни моїх ілюзій, але як я після нашої другої розмови в Лондоні, коли ми вже докладніше обговорили й ухвалили його план, вийшов із його контори через затишне подвір’я Лінкольнської корпорації в тисняву й метушню Чансері-лейну, я знову відчув страшенну безпорадність, непевність і пекучу потребу чиєїсь підтримки. Десь із глибин свідомості випливав відгомін тих днів тупої розпусти, відлуння брутального реготу, уривки гидких— спогадів. Я спізнав підлоту фальшивих друзів, зазирнув і в темні закутки власної душі. Цього разу, коли я прийшов до містера Ферндайка, він приділив мені рівно двадцять хвилин, тоді глянув на годинника й чемно випровадив мене. Звісно, він радий був помогти й дуже поміг мені, але тільки побіжно. Мені ж потрібен був друг. Друг, що терпляче вислухував би мої нескінченні нарікання й потішав, підбадьорював мене.
"Море! Подорож довкола світу! Людство!" Все то були гарні слова, і хотілось відповісти на них якнайкраще, хотілося бути здатному на таку відповідь.
Наприклад, сказати б так: "Ваша правда, добродію! Вірте, з мене ще будуть люди, бо я Блетсуорсі!"
Дивно, як легко розмовляти з людиною подумки і як важко сказати їй те саме вголос!
Мені сподобався молодий Ромер, старший за мене всього на якихось десять років. Він також допоміг мені, як зумів, викроївши для мене трохи не півдня. Він розповідав мені про свої судна, що плавають по всьому світі, про переваги того чи іншого пароплава. Запропонував дати мені рекомендаційні листи до своїх знайомих у різних портових містах. Здебільшого то, правда, просто ділові знайомства, але дехто, може, мені сподобається. Ромер водив пальцем по списку. Чи не схочу я поїхати до Манауса на Амазонці? Це дуже легко влаштувати. Цікавий буде й рейс на Канарські острови, а далі через океан у Бразілію, до Ріо. Або ж... звісно, Канарські острови можна й минути. Іще можна б поїхати на Схід. Якраз незабаром до Бірми повезуть велику партію
пляшок, дешевих швацьких машинок, целулоїдних ляльок, мідяних образків, гасових ламп, бавовняної пряжі, патентованих ліків, згущеного молока для немовлят та німецьких годинників. Як мені здається ця думка? А може, я посидів би з цим списком над морським атласом у приймальні?
Усе те тішило мене: здавалось, наче я можу тримати в руках увесь світ і розглядати його, як меню в ресторані.
Кінець кінцем ми зупинились на "Золотому леві", що невдовзі мав відплисти до Пернамбуку й Ріо.
2
МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ПОДАЄТЬСЯ В МОРЕ
Скільки тисяч людей, певно, зазнавали такої ж ілюзії визволення, як і я, коли стояв на хисткій палубі "Золотого лева" й дивився на береги Кенту й Ессексу, що пропливали повз мене й танули за кормою, в тім боці, де лишився Лондон. Мені здавалося того вечора, що я вириваюся зі свого тісного світу в інший, у світ волі й пригод; і де ж мені ще знайти свою змужнілість, як не в солоних морських просторах?
Неоглядні, низинні, захряслі будівлями портові терени по обох берегах річки, де будинки, трактирні та церкви ніби пливли по воді, між кораблів та барж, лишились позаду. Там, де, натужно чахкаючи, пробирається через Темзу з Тілбері до Гревзенда порон, почали розпукуватись у присмерку перші жовті вогники, висипати дедалі рясніш, а велетенське місто вже темніло димною смугою на обрії під вечірньою загравою. По один бік річки потяглися розлогі береги острова Кенві, по другий — м’які обриси низьких пагорбів Кенту. Присмеркова синь згусла до чорноти; ось ми порівнялися з засіяним вогнями саутендзьким берегом, довга дамба, ніби палець, тицьнула в нас і повернулася в бік Лондона. Роями вогників на прузі ночі пропливали назад кентські курорти. Живі очі ліхтарів на бакенах, червоні й жовті, моргали нам ритмічно й значуще; рухливі світляні стовпи позначалц наш курс і западали в пітьму за кормою, і врешті ми опинились у чистому морі, лиш де-не-де в
далечині світились вогники поодиноких суден, засвічені задля власної безпеки, а не для нас.
Мені ввижалося того вечора, наче я випливаю в якусь неосяжну широчінь, а тим часом я вперше в житті опинився в ув’язненні.
У світовій літературі, надто в нашій англійській, дуже поширений вислів "відкрите море". Насправді ж у світі нема нічого відкритого, хіба що дороги та стежки в краях, де живуть зичливі люди. Позаду лишалися вогні й велелюддя, простір, де можна рухатись, розмаїття подій. Лишилась довкола ніч, глупа ніч. Спускаєшся вниз, піднімаєшся знову нагору, ходиш по тісній палубі й неначе дізнаєш смаку безмежності. Повертаєшся до каюти, лягаєш спати. Рипучий світанок просочується в темряву сну, і вогник у розгойданому ліхтарі жовтіє й чадить.
Безтямно озираєшся довкола: врешті починаєш розуміти, де це ти. Бачиш свої речі, ще не порозпаковувані. Все довкола якось чудно гойдається, то вгору, то вниз. І небо за ілюмінатором, і обрій теж вплелися в той повільний, нескінченний танець. Устаєш, одягаєшся, стоячи на непевних ногах; помацки вибираєшся трапом на палубу й хапаєшся за поруччя. Довкола тебе й під тобою—вода, вода без краю, а над тобою вологий вітер та небо. Ото невидимі й незмірні мури твоєї ще не усвідомленої в’язниці. На суходолі кожна в’язниця має принаймні двері в світ, хоч ті двері й замкнені. А цій тюрмі не треба й замків, ти й так у цілковитій неволі.
Містер Ферндайк із якнайкращими намірами порадив мені вирушити в море. Мій стан він, певно, розумів дуже добре. Але він не знав моря. Він, за звичкою й традицією, вірив, ніби морська подорож, та ще на судні, не пристосованому для пасажирів,— приємна й цікава пригода. Мій дядечко, певно, теж гадав так. Наша Британія править морями, й вони правлять нею, і зранена душа британця в тяжку хвилину звертається до моря, як дитя до неньки. Морські вітри перелітають над нашим островом із краю в край: на щастя Англії, в ній нема місця, віддаленого більш як на сто миль від благодатної стихії. Тож зрозуміло, що й ми, Блетсуорсі, всі тягнемось до моря. Тільки-но ставши на "морські ноги", ми почуваємося в себе вдома, ми щасливі. Отож і я силкувався почуватися в себе вдома й бути щасливим, але того ранку
мої "морські ноги" ще тремтіли. Все ж я, міцно вчепившись у поруччя, крутив на всі боки головою, мов справжній морський вовк, і мугикав строфу з матроської пісеньки — єдиної, що я знав. Я й зараз пригадую її слова, бо несподівано завважив, як не пасують вони до мого становища, й урвав пісню на півслові:
Глянь, дівчина хустиною вслід Джекові маха,
Весь час, що плаватиму я, чекатиме вона.
Кохана, мріє моряка, ти, зіронько ясна!
Гей, хлопці, разом, гей!
Ту вкрай недоречну пісеньку я курникав, аби відігнати власні сумніви. Бо сумніви гризли мене вже й тоді. Треба було якось пристосуватися до своїх супутників, а вони, як я знав із усіх прочитаних книжок, були люди особливо, надзвичайно,— ба надміру мужні. Наскрізь просолені люди. Зовні, безперечно, суворі, навіть брутальні, але в душі напрочуд,ніжні й делікатні. Та непривітність, що з нею зустрів мене капітан учора ввечері, та його злість і вульгарність — учора, коли маневрували по Темзі, він нагримав на свого помічника — то тільки шкарубка шкаралупа, що під нею криється самоцвіт душі...
За пароплавом, мов недокінчене оповідання, губився в хвилях пінявий слід; дим відносило вітром убік. В невеличкій рубці на містку, біля стерна, темніла людська постать, та далеко спереду, на баку, видно було чиюсь голову й спину. Більше ніяких "супутників" я не бачив. Тільки хвилі довкола, сіро-блакитне небо та палуба.
І оце, з невеликими відмінами в кольорі води та неба, найзвичайніший краєвид планети Землі, подумалось мені. Три чверті земної кулі — вода. Суходіл — то виняток. Така думка заспокоїла мене. Оті сердеги, що юрмляться на суходолі, відвертаються від трьох чвертей світу. В мені ворухнувся осуд.
Я щиро намагався віддавати шану простій мужності тих п’ятьох товаришів, що ділили зі мною цей відособлений шматочок світу мужніх людей. Бо ті п’ятеро мали тепер бути єдиним моїм товариством хтозна-поки. Решти нашої команди, крім невеличкого верткого стюарда Вета, я майже не бачив аж до Пернамбуку, першого нашого порту.
. Вряди-годи мені траплялося вгледіти кочегара, що вийшов на палубу подихати свіжим повітрям, або трьох-
чотирьох матросів, що виконували якусь не зрозумілу мені роботу під командою старшого помічника: а то хтось раз по раз старанно починав грати на гармонії, але так і не доводив до кінця якусь кафешантанну мелодійну, потім раптово вмовкав, ніби гармонію вибивали йому з рук. Іноді погожого вечора матроси купками сиділи на баку, гомоніли, шили або ще що-небудь майстрували; оце й усе, що я пригадую з життя "нижчих верств" у нашій невеличкій моделі людського суспільства. Між ними й нами пролягала глибока прірва. Було ніби самозрозуміло, що й хочуть вони не того, що ми, й думають не те. Ми шестеро були ніби з ліпшого тіста й жили вищим життям. Розмовляли ми з ними скупо й стримано.