І мільйон білих риб, які тріпотіли в муках —
Я, бідний чоловік, бачу тьму оголених людей
У неволі. Бачу краба, який годується їхнім тілом.
Я бачив занепад країн і загибель народів,
Утечу королів та імператорів, міць тиранів.
Можу розповісти нині, цієї миті,
Що однак — існую, хоча все гине,
Що краще живий пес, аніж мертвий лев,
Як мовить Писання.
Я, бідний чоловік, сидячи на холодному стільці,
із заплющеними очима,
Зітхаю і думаю про зоряне небо,
Про неевклідовий простір, про амебу, що розмножується,
Про високі гнізда термітів.
Доки ходжу — сплю, коли засну — з'являється дійсність,
Біжу гнаний і залитий потом
Площами міст, котрі відносить яскрава зоря,
Під мармуровими уламками розвалених брам
Торгую алкоголем і золотом.
А хоча стільки разів уже був так близько,
Діставався серця металу, духу землі, вогню та води,
І невідоме відкривало своє лице,
Як відкривається спокійна ніч, відбита в потоці.
І вітали мене дзеркальні міднолисті сади,
Які гаснуть, коли їх торкаєшся.
І зовсім близько, за вікном, оранжерея світів,
Де малий хрущ і павук є однаковими планетами,
Де, мов сатурн, палає мандрівний атом,
А женці підносять до уст холодний глек
Серед пекучого літа.
Хотів саме цього й більш нічого. Наприкінці,
Як старий Гете стати перед лицем землі
Й розпізнати її, й примирити її
З працею, піднесеною, як лісова фортеця
Над рікою мінливих світел і нетривких тіней.
Хотів саме цього й більш нічого. Тож хто
Винен? Хто зробив так, що мені відібрано
Молодість і зрілий вік, що приправлено
Жахом мої кращі роки? Хто,
Ах, хто винен, хто винен, о Боже?
І думати можу лише про зоряне небо,
Про високі гнізда термітів.
Переклад Сергія Жадана