Переклад Лесі Дзери
Розділ 1
Щоденник Джонатана Гаркера
3 травня. Бистриця
1 травня о 8 годині 35 хвилин вечора я виїхав з Мюнхена, а наступного дня вдосвіта був уже у Відні. Потяг мав прибути о 6.46, однак на годину запізнився. Будапешт, як на мене, чудове місто, принаймні таким я його побачив із вікна потяга і тоді, коли встиг пройтися вулицями міста. Від станції я боявся відходити задалеко, бо потяг прибув із запізненням, а отже, за розкладом мав вирушити якнайточніше.
У мене склалося враження, що ми залишили Захід і опинилися на Сході; найзахідніший із прегарних мостів через Дунай, який у цих місцях значно ширший і глибший, виказував яскравий вплив турецьких традицій.
Ми вирушили вчасно і, щойно спустилася ніч, прибули до Клаузенбурґа. Тут я заночував у готелі "Рояль". Пообідав я, чи то пак повечеряв, куркою з червоним перцем: страва мені смакувала, хоча й мала гострий присмак. (Пам. Узяти рецепт для Міни). Я вирішив розпитати кельнера, і він сказав, що зветься страва "курка під паприкою", а що це — національна страва, то в Карпатах я можу спробувати її будь-де.
Я переконався, що поверхове знання німецької тут неабияк мені прислужиться, ба не знаю, що я робив би без нього.
Поки я був у Лондоні, я скористався нагодою і відвідав Британський музей, де у бібліотеці пошукав у книжках і атласах усе, що стосується Трансільванії, бо мені спало на думку, що глибші знання про тутешній край імовірно допоможуть порозумітися з аристократом з цієї країни.
Я встановив, що вказана ним місцевість розташована на крайньому сході країни, саме на межі трьох провінцій: Трансільванії, Молдови і Буковини, серед Карпатських гір, і є однією з найдикіших і найнеприступніших місцин у всій Європі.
Жодна з мап або праць не розплющила мені очей на те, де ж саме розташовано замок Дракули, а що докладних мап цієї країни ще немає, то мені довелося порівнювати їх із нашим власним картографічним атласом. Я довідався, що згадана графом Дракулою Бистриця — це доволі знане поштове містечко. Тут я дещо занотую, що, далебі, освіжить мені пам'ять, коли я розповідатиму Міні про свою мандрівку. Серед населення Трансільванії можна виділити чотири окремі національності: саксонці на півдні, змішані з ними валахи, які походять од даків (румунів), мадяри на заході і секлери[1] на сході та півночі. Я буду серед останніх, які присягаються, що походять від Аттили і гунів. Можливо, це й справді так, бо коли мадяри в XI столітті підбили країну під свою руку, то виявили, що цю територію населяли гуни.
Я читав, що всі найвідоміші забобони світу зібрані в Карпатах, що нібито Карпати є центром якоїсь примарної безодні, якщо це й справді так, то моє перебування тут обіцяє мені багато цікавого. (Пам. Я маю спитати про це у графа).
Попри те, що моє ліжко було досить зручним, спав я поганенько, бо бачив дивні сни. Мені наснилося, що якийсь собака всю ніч виє у мене під вікном, намагаючись цим щось мені сказати, а може, в усьому завинила паприка, через яку я випив усю воду з карафи і проте досі знемагав на спрагу. Прийшов ранок, а я і далі спав. Прокинувся я тоді, коли почув, як хтось грюкає у двері, і я подумав, що, мабуть, кричав уві сні.
На сніданок знову подали паприку з якоюсь кукурудзяною кашею, яку місцеві називають "мамалига", баклажан, фарширований м'ясним фаршем, — цю смакоту тутешні мешканці називають "імплетата". (Пам. Записати також і цей рецепт).
Снідати довелося хутко, бо потяг вирушав трохи раніше восьмої або близько того, проте опинившись на станції о 7.30, я мусив просидіти у вагоні понад годину, перш ніж ми рушили. Мені здається, що чим далі на схід ти потрапляєш, то меншою пунктуальністю вирізняються потяги. Що ж тоді коїться в Китаї?
Перетинаючи країну в денний час, ми скидали поглядом навсібіч, роздивляючись із вікна краєвиди, сповнені краси в усьому, що впадало в очі. Вряди-годи ми помічали маленькі містечка або замки на вершині або біля підніжжя гір, схожі на ті, що можна зустріти в старих молитовниках, а іноді наш шлях перетинали річки і струмки, і мені здавалося, що, оточені обабіч широким кам'янистим берегом, вони легко викликали великі повені.
На кожній станції стояли групи людей, інколи цілий натовп, у строкатому одязі. Деякі з них нагадували наших селян, інші, в коротких куртках, крислатих капелюхах і домотканих штанах, як я думаю, прибули з Франції і Німеччини, але решта мала дуже мальовничий вигляд.
Жінки були нівроку, але якщо не надто придивлятися, бо вони були дуже незграбні в талії. Всі вони носили одяг із білими рукавами, більшість із них мала широкі пояси з великою кількістю стрічок, які майоріли на вітрі, мов балетні сукні, але, звісно, на споді теж була спідниця.
Найхимернішими з усіх нам здалися словаки, які, порівняно з іншими, видавалися найбільшими варварами серед усіх, у своїх великих ковбойських капелюхах, у величезних мішкуватих брудно-білих штанях, білих полотняних сорочках, перехоплених на поясі напрочуд важким шкіряним паском, завширшки із фут, оздобленим мідними цвяшками. Вони носили високі черевики, заправляючи в них штани, мали довгу чорну чуприну і густі чорні вуса. Ще б пак, виглядом вони вирізнялися доволі мальовничим, хоча й непривабливим. На театральній сцені вони могли би зіграти банду розбійників у виставі про давній схід, однак невинних на око, хоча не без природної пихи.
Уже зайшов вечір, коли ми прибули до Бистриці, дуже цікавого старовинного містечка. Розташована мало не на кордоні, — перевал Борго звідси веде до Буковини, — Бистриця мала дуже буремне минуле, яке залишило на ній свій відбиток. П'ятдесят років тому в місті раз по раз спалахували великі пожежі, спричиняючи жахливе спустошення. На початку XVII століття вороги три тижні облягали Бистрицю: тоді-таки загинуло 13 000 людей, а до втрат на війні долучалися голод і хвороби.
Граф Дракула порадив мені зупинитися в готелі "Золота крона", який, мені на втіху, вразив своєю старовиною, бо, звісно, я хотів побачити якнайбільше, подорожуючи цією країною.
Вочевидь, на мене тут чекали, бо опинившись біля дверей готелю, я зустрівся з привітною жіночкою похилого віку, у звичайному для селян одязі: білій спідниці з довгою подвійною запаскою спереду і ззаду з кольорової матерії, що облягала її надто тісно і якось нескромно. Коли я підійшов ближче, вона запитала:
— Герр — англієць?
— Так, — відповів я. — Мене звуть Джонатан Гаркер.
Вона всміхнулася і подала якийсь знак чоловікові похилого віку в білій безрукавці, який пішов відчиняти двері разом із нею.
Він вийшов, але невдовзі повернувся з листом:
"Друже мій! Ласкаво просимо у Карпати! З нетерпінням чекаю на вас. Сьогодні вам треба добряче виспатися. Завтра о третій до Буковини вирушає поштова карета, в якій триматимуть місце для вас. На перевалі Борго на вас чекатиме мій повіз, який і доправить вас до мене. Сподіваюся, подорож із Лондона вас потішила і ви насолоджуватиметеся перебуванням на моїй чарівній землі.
Ваш друг Дракула".
4 травня
Я дійшов висновку, що господар готелю отримав листа від графа, в якому йому наказали тримати найкраще місце в поштовій кареті для мене, але коли я спробував з'ясувати подробиці, він лише мовчав і вдавав, що не втне моєї німецької. Насправді ж про це не йшлося, бо до цього моменту він усе чудово розумів, принаймні сяк-так відповідав на мої запитання. Він і його дружина, жінка похилого віку, яка зустріла мене, якось злякано перезирнулися. Старий пробурмотів, що отримав гроші разом із листом і це все, що йому відомо. Коли я запитав у нього, чи знає він графа Дракулу і чи може щось розказати про його замок, вони з дружиною перехрестилися, сказавши, що вони нічого не знають, і раптом урвали розмову. Але мені вже час було вирушати, і я не встиг більше нікого розпитати, бо все це видавалося загадкою, і, можеш не сумніватися, почувався я ні в п'ять ні в десять.
Тієї миті, коли я надумав їхати з готелю, до мене в кімнату зайшла господиня і істерично спитала: "Ви мусите їхати? О! Молодий герр, ви справді мусите їхати?" Вона була у такому збудженому стані, що, здавалося, розгубила свої знання німецької, перемішуючи її з якоюсь іншою, не знайомою мені мовою. Я зрозумів її тільки тому, що раз по раз перепитував. Коли я сказав їй, що маю їхати негайно і що мене запросили для важливої справи, вона знову запитала:
— Вам відомо, що сьогодні за день?
Я відказав, що сьогодні четверте травня. Вона похитала головою і сказала:
— О так! Я знаю це! Знаю! Ви знаєте, що це за день?
Я відповів, що не знаю і вона провадила:
— Сьогодні переддень святого Георгія. Хіба ви не знаєте, що сьогодні, тільки-но виб'є північ, уся нечисть світу увіб'ється в повну силу і правитиме світом? Чи знаєте, куди і чого ви їдете?
Вона перебувала у стані такого очевидного потрясіння, що я спробував заспокоїти її, але марно. Нарешті вона впала на коліна і молила не їхати або бодай зачекати день чи два.
Все це сприймалось як нісенітниця, проте в мене душа була не на місці. Попри це, я мав справу, яку мусив залагодити кров з носа.
Я спробував підняти її з колін, сказав з усією серйозністю, на яку тільки був здатний, що вдячний їй, але маю виконувати взяті на себе зобов'язання, тому повинен їхати.
Потому вона підвелася, витерла очі і, знявши з шиї хрестик, простягнула його мені. Я не знав, що робити, бо, навернений у англіканську віру, я був привчений ставитися до таких речей, як до ідолопоклонства, але тієї миті було би неввічливо відмовити старій жінці, яка хотіла зробити якнайкраще для мене. Гадаю, вона побачила вагання, що відбивалися на моєму обличчі, бо одягнула розп'яття мені на шию і сказала: "Заради вашої матері", — і вийшла з кімнати.
Я пишу цю частину в щоденнику, очікуючи на екіпаж, який, звісно, запізнюється, і розп'яття висить у мене на шиї.
Чи то через страх похилої жінки, чи то через місцеві забобонні традиції, або через саме розп'яття, але я втратив звичний спокій.
Якщо цей щоденник потрапить до Міни раніше за мене, хай це буде моїм прощальним словом. А ось і поштова карета наближається!
5 травня.