І що теж може бути рідкістю, то це виняткова якість поданих потрав, їжа, мистецьки приготована на відкритому вогні, багата учта, якої, нічого гріха таїти, парижанин не спроворить навіть для най-параднішого обіду і яка нагадала мені про витвори найкращих кухарів у Жан д'Ор. Навіть паштет не має нічого спільного з тою несмачною рідотою, яку зазвичай подають під цим назвиськом; я знаю не так уже багато місць, де посполита картопляна салата мала б тужавість японських ґудзиків зі слонівки і матовість кістяних ложечок, якими хінки поливають водою щойно зловлену рибу. У венеційському склі переді мною іскриться багата біжутерія червоних вин, незвичайне леовійське, куплене на аукціоні в пана Монталіве, втіха для уяви, а також для ока і для, як мовили колись, губи, коли вносять калкан, нічим не схожий на ті не дуже свіжі калкани, які подають на найвишуканіші столи і на яких через затримку в дорозі уже проступають кості на хребтині; калкан, поданий не в липкому тісті, який під назвою білого соусу готують шеф-кухарі у найкращих, зрештою, домах, а в правдивому білому соусі, зробленому з масла по п'ять франків за фунт; любо глянути, як уносять цього калкана на чудовому полумиску Чин-Хона, пронизаному пурпуровими пругами заходу сонця над морем, де видно веселу плавбу черідки лангустів, зображених так пластично, ніби їх було викладено з живих панцирів; полумисок, на краю якого юний китаєць цупить вудкою рибу, диво перламутру, завдяки сріблястій лазурі черева.
Коли я сказав Вердюренові, які делікатні втіхи дає йому це вишукане їдло на полумисках та цілій колекції тарілок, якої не кожен принц може собі сьогодні дозволити у своїх сервантах, госпося кинула мені меланхолійно: "Зразу видно, що ви його зовсім не знаєте. — І розповіла мені про свого чоловіка як про маніяка-ориґінала, байдужого до всіх цих витребеньок, маніяка, — підкреслила вона, — так, цілковитого маніяка, який більше радіє пляшці яблучного сидру, випитій у хамуватому холоді нормандської ферми". І чарівна жінка словами, сповненими щирого замилування до сільської барвистости, мовить нам, не тямлячи себе з надпориву, про ту Нормандію, де вони мешкали, Нормандію, що становить собою величезний англійський парк, із пахощами пралісів у дусі Лоренса, з оксамитом криптомерії по берегах природних травників, упор-целянених рожевими гортензіями, з драпуванням шафранових троянд, звислих на селянські двері, де інкрустація двох сплетених між собою груш, нагадуючи орнаментовану короговку, викликає в уяві самою легкістю гінкої лінії розквітлу галузку з бронзових канделябрів Ґотьєра, — Нормандію, про яку й гадки не мають відпускники парижани, Нормандію, яку оберігають рогатки кожного з обох її узгранич, рогатки, які, за визнанням Вердюренів, справно піднімалися геть усі. Надвечір, у сонному пригасанні всіх барв, коли світло струмує лише від моря, скипілого, блакитнявого, наче сироватка ("Нічого ви про море не знаєте, — палко запевняла мене сусідка у відповідь на мої слова, що Флобер забирав мене з братом до Трувіля, — нічогісінько, вам треба поїхати туди зі мною, інакше ви нічого не побачите"), вони поверталися крізь ліси рододендронів, розквітлих рожевим тюлем своїх пелюсток, їх п'янив дух сардинерії, викликаючи у мужа огидні напади ядухи. "Атож, — підкреслювала вона, — саме так, справжні напади ядухи". Туди, наступного літа, вони збираються вернутися, аби прихистити цілу колонію митців у чудовій середньовічній кам'яниці, яку надавав їм старий кляштор за безцінь. І справді, коли я слухав цю жінку, яка, хоч уже оберталася в різних вишуканих середовищах, заховала у своїй мові щипку соковитости виразів жінки з народу, виразів, що показують світ так колоритно, як це бачить наша уява, у мене аж слинка потекла, так і мені запраглося туди, де кожне працює у своїй келії, де у просторій вітальні з двома коминками всі сходяться перед сніданком на вишукану розмову, упереміж зі світськими іграми, і все це нагадує життя, змальоване в "Листах до панни Волланд", незрівнянному шедеврові Дідро. Потім, після сніданку, всі виходять, навіть у негоду, навіть у літній пал, у промінну плющу, що цебенить світлистим течивом на вузлуваті стовбури сторічних буків, які виставляють за прозірчастою брамою красу зела, з такою любістю плекану у XVIII сторіччі, та на кущі, де замість розквітлих пуп'янків тремтять, повислі на гіллі, краплини дощу. Вони пристають, щоб почути тихий хлюпіт: то снігур, розкошуючи холодом, купає пір'я в чудовій крихітній купелі, гідній Німфенбурґа — віночку білої троянди. І коли я сказав пані Вердюрен про тамтешні, німфенбурзькі, пейзажі та про квіти на ніжних Ельсті-рових пастелях, вона кинула, гнівно задираючи голову: "Але ж то я показала йому все те, все, розумієте, все, кожний цікавий закуток, кожний мотив і виклала йому це, коли він розлучався з нами, чи не так, Оґюсте? Всі мотиви, які він тільки поклав на полотно. Бо предмети він знав завше, треба віддати йому належне, треба це визнати. Але квітів ніколи доти й у вічі не бачив, не вмів відрізнити проскурняку від мальви. То я йому показала, уявіть собі, як виглядає ясмин". Мушу визнати, що є щось цікаве в тому, що маляр квітів, якого нині аматори мистецтва називають найкращим, ставлячи вище за Фан-тен-Латура, мабуть, не намалював би, якби не ця жінка, ясмину. "Так, слово чести, ясмин; а всі троянди, які він тільки малював, намальовані в мене або знов-таки я йому їх приносила. Ми називали його не інакше, як пан Тіш; спитайте у Кот-тара, Брішо, кого завгодно, чи мали ми його за велику людину. Та він би й сам сміявся з цього. Я навчила його укладати квіти; спершу він ніяк не міг упоратися з ними. Ніколи не вмів скомпонувати букету. Йому бракувало природженого смаку, щоб вибирати, я мусила його повчати: "Ні, цього не малюйте, не варто, малюйте оце". Ах! Аби ж то він послухався нас, улаштовуючи своє життя, як слухав нас, компонуючи квіти, аби ж не вклепався у цей ганебний шлюб!" І нараз — виблиск розпаленілих очей, звернутих до минувшини, нервове завзяття, розчепірені, мов у маніяка, пальці, змах манжетів блузки, а в обрисах зболілої пози немовби прегарний образ, якого ще ніхто, одколи світ світом, не намалював, і в якому читалося і стримуване обурення, і гнівна дратливість приятельки, враженої у своїй делікатності, у своїй жіночій сором'язливості. І вона оповіла нам про дивовижний портрет, що Ельстір намалював для неї, портрет родини Коттарів, портрет, подарований Люксембурзькій галереї після сварки з маляром, признавшись, що то саме вона підказала Ельстірові думку намалювати чоловіка у фраку, аби передати все це чудове шумовиння білизни, то вона вибрала оксамитову сукню для жінки, сукню, яка бере на себе очі серед мінливої гами ясних відтінків килимів, квітів, овочів та газових платтячок дівчат, подібних до пачок у балерин. Від неї ж таки пішла ідея намалювати, як жінка зачісується, і ця ідея, яка згодом уславила маляра, полягала в тому, щоб намалювати жінку не вичепуреною, а підглянутою в інтимну хвилину повсякденного життя. "Я так йому і сказала: "Адже у жінки, як та зачісується, витирає обличчя, гріє ноги, думаючи, що ніхто за нею не підглядає, ви примітите безліч цікавих порухів, сповнених ле-онардівської гожости!"
Але тут на Вердюренів знак, що вказав на зайву враж-ливість, дуже шкідливу для такої нервової особи, якою є насправді його дружина, Сванн звернув мою увагу на чарівне намисто хазяйки дому, намисто з чорних перлин, куплених зовсім білими на розпродажу маєтку одного з нащадків пані де Лафаєт, одержаного тією в дар від Генрієтти Англійської; перлини зчорніли серед пожару, який знищив частину будинку, де мешкали раніше Вердюрени, не пам'ятаю вже на якій вулиці, саме після цього пожару і віднайдено скриньку з тими перлинами, геть-то вже чорними. "Я знаю, це перлини, намальовані на шиї тієї самої пані де Лафаєт, авжеж, на тому портреті саме вони, — приказував Сванн серед окриків трохи здивованих гостей, — їхнє докладне зображення можна побачити в колекції дука Ґермантського". У колекції, якій нема рівні у світі, виголосив Сванн, і я мушу її оглянути, успадковану дуком по своїй тітці — він був улюбленим її сестринцем — пані де Босержан, згодом пані д'Азфельд, сестрі маркізи де Вільпарізіс і принцеси Ганноверської, буваючи в якої ми з братом колись так полюбили ловкенького опецька Базена, бо таке дукове ім'я. Тут доктор Коттар із делікатністю, що свідчила про вишуканість його манер, звернувся до історії з перлинами і сповістив нам, що такі катаклізми викликають у людському мозкові зміни, цілковито подібні до змін, що спостерігаються в неживій матерії, і з-філософська й куди глибше, ніж це зробили б інші лікарі, розповідав про камердинера пані Вердюрен, який мало не загинув у тому страшному пожарі, а після нього став зовсім іншою людиною, аж навіть письмо його так змінилося, що перший лист, одержаний від нього господарями в Нормандії з повідомленням про лихо, вони взяли за містифікацію якогось кумедника. За Коттарови-ми словами, не тільки письмо, а й сам він із людини тверезої зробився таким гірким пропиякою, що пані Вердюрен довелося його вигнати. Аж це тонкі міркування на наукову тему переносяться, на вдячний знак пані дому, з їдальні до венець-кої курильні, де Коттар оповідав про те, як він був свідком роздвоєння особистости, навівши випадок одного зі своїх пацієнтів і чемно запропонувавши привести його колись до мене; досить докторові торкнутися пацієнтової скроні, як у тамтому пробуджується якесь інше життя, де він ніякого лизня не пам'ятає про перше, отож-бо ця людина, цілком чесна в першому житті, не раз попадала під арешт за крадіжки, вчинені у другому, бо тут він пошився в останнього лайдака. На це пані Вердюрен тонко зауважила, що медицина могла б підсобити театрові виводити на кін правдивіші сюжети, де комічна плутанина ґрунтувалася б на патологічних помилках, і її слова, як нитка до клубка, привели пані Коттар до розповіді про те, як щось подібне написав уже улюблений казкар вечорів її дітей шкот Стівенсон, на що Сванн авторитетно заявив: "Але ж то дуже великий письменник, Стівенсон, запевняю вас, пане Едмунде, справді великий, рівний серед велетів".