Звичайно, мені було б від чого з плигу збитися, якби думка про заплакану побідаху Жільберту не мучила мене. У ній є щось від Рахилі — тобі не здається?" Справді, мене вразила якась непевна схожість — принаймні зараз вона впадала в очі. Може, її спричиняло реальне покревенство певних рис (і зумовлене, наприклад, семітським походженням, хоча у Жільберти й не дуже помітним), через що Робер, коли родина запрагла, аби він одружився, обрав із двох багачок Жільберту. Схожість пояснювалася ще й тим, що Жільберта, забачивши світлину Рахилі, чийого імені навіть не знала, аби сподобатися Роберові, стала наслідувати акторчині звички — носила червоні кокарди в косах, чорну оксамитку на руці ще й фарбувала волосся, аби здаватися чорнявкою. Згодом, відчуваючи, як марніє її врода від переживань, намагалася й на це знайти раду. Іноді вона перебирала міру. Одного дня, коли Робер мав на добу загостити до Тансонвіля, я остовпів, забачивши, як сильно Жільберта, — вона саме вийшла до столу, — відрізняється не лише від тієї, якою була колись, а й від себе повсякденної, і довго чудувався, наче переді мною сиділа якась акторка, така собі Теодора. Я ловив себе на тому, що мимоволі придивляюся до неї аж надто пильно, аби довідатися, що ж у ній одмінилося. Незабаром сю мою цікавість було нарешті вгамовано, коли їй довелося висякатися. Ціла веселка кольорів, що зосталася на носовичку, підказала мені, що вона нашмарувалася. Ось чому став кривавим її рот, ось чому вона силкувалась осміхатися, гадаючи, ніби усмішка їй личить, — а тим часом наближалася година прибуття потяга, і Жільберта навіть не знала, приїде її чоловік справді чи просто надішле одну з телеграм, взірець яких склав так дотепно дук Германський: ПРИЇХАТИ НЕМОЖЛИВО, ПОГОВІР НАПОСІДАЄ, і від цього вона блідла під фіолетовими патьоками рум'ян, а під очами з'явилися синці.
"Бачиш, — гомонів він до мене вдавано лагідним тоном, що так контрастував із його колишнім стихійним теплом, голосом алкоголіка і з акторською награністю, — я б усе віддав за те, щоб Жільберта була щаслива. Вона стільки зробила для мене. Ти навіть собі не уявляєш". Але найприкрішим у всьому цьому було його самолюбство; йому лестило Жільберти-не кохання, і, не сміючи сказати, що він, Сен-Лу, кохає Чарлі, він подавав зумисне перебільшені, якщо не висмоктані з пальця, подробиці про любов, якою нібито палав до нього скрипаль, бо Чарлі з кожною дниною вимагав усе більше грошей. І саме через це Робер, довіривши мені Жільберту, поїхав до Парижа.
Зрештою я мав там нагоду (забігаю трохи наперед, оскільки я ще в Тансонвілі) приглянутися до нього якось у салоні, і то здалеку, і його мова, попри все жвава та чарівна, нагадала мені минувшину; я був вражений, як він змінився. Він дедалі більше скидався на матір — гордовита замашність, успадкована Робером, бездоганна в неї, у нього завдяки вихованню стала підкресленою, важкою; проникливий погляд, властивий Ґермантам, надавав йому вигляду когось, хто озирає всі місця, де опиняється, але озирає начебто несвідомо, буцімто за звичкою, а то й за покликом інстинкту. Навіть коли він стояв нерухомо, притаманна радше лиш йому, а не всім Ґермантам, осяйність була всього-но відбитком золотого дня, тепер уже застиглим дивацьким оперенням, яке творило з нього такого рідкісного і коштовного екземпляра, що так і кортіло прилучити його до якоїсь орнітологічної колекції; іноді ця осяйність обертала його на готового злинути птаха, як, приміром, у ту мить, коли Робер де Сен-Лу прийшов на вечір, де був і я: він скидав голову з золотим чубчиком трохи поріділого волосся таким гордовитим і шовковистим рухом і крутив шиєю настільки гонористіше, зальотніше і звинніше, ніж це зазвичай робить людське поріддя, що з цікавости і захвату, навіяних ним, чи то світських чи то зоологічних, доречно було спитати, куди це тебе занесло: у Сен-Жерменське передмістя чи в Ботанічний сад, і що це ти бачиш: те, як через салон іде великий пан, чи те, як ходить по клітці екзотичний птах. До речі, таке повернення до пташиної елеґантности Ґер-мантів, гостродзьобих, сталевооких, стало тепер у пригоді для нового його пороку, який він чимраз дужче намагався олюднити, чимраз дужче скидаючись на того, кого Бальзак називав тіткою. Досить було б лише розігратися уяві, і вам могло б примаритися, що до такого оперення більше пасував би пташиний щебет. Він починав проголошувати фрази, гідні, на його думку, часів Людовіка XIV, і в такий спосіб наслідував манери Ґермантів. Але чимось незбагненним вони нагадували манери барона де Шарлюса. "Я залишу тебе ненадовго, — сказав він мені того вечора, коли пані де Марсант відійшла. — Забавлю трошечки матір".
Що ж до кохання, про яке він розводився безперестанку, то йшлося не лише про любов до Чарлі, дарма що саме нею він і дорожив. Хоч би якого штибу були чоловічі амурні почуття, ми завше помиляємося щодо того, зі скількома людьми чоловік пов'язаний, бо хибно вважаємо дружбу за любовні стосунки, і це помилка додавання; крім того, ми гадаємо, ніби засвідчені стосунки виключають інші, і це ще одна помилка. Дві особи можуть сказати: "Я її знаю, коханка такого-то", назвавши двоє різних імен, і жодна з них не помилиться. Кохана жінка рідко потрапить задовольнити всі наші запити, і ми зраджуємо її з іншою, якої не кохаємо. Що ж до тих амурів, що їх Сен-Лу успадкував від барона де Шарлюса, то муж, схильний до них, здатний зазвичай ощасливити дружину. Це правило загальне, а проте Ґерманти знайшли спосіб, щоб і тут зробити виняток, бо ті з них, хто мав такий нахил, намагалися довести, що, навпаки, ласі до жінок. Вони афішували себе то з тією, то з тією, доводячи своїх жінок до розпачу. Кур-вуазьє чинили мудріше. Молодий віконт де Курвуазьє гадав, ніби його єдиного на землі з нащаду світу спокушає хтось із тої самої, що й він, статі. Забравши собі в голову, що цей нахил у нього з наусту диявола, він боровся з ним, пошлюбив чарівну жінку і наплодив їй дітей. Врешті один із кузенів навчив його, що ця пасія досить поширена, і був такий добрий, що повів його до будинку, де наш віконт міг її вгонобити. Пан де Курвуазьє ще дужче полюбив дружину, подвоїв турботу про дітоплодіння, і їх називали найкращою парою в Парижі. Такого, щоправда, не можна було сказати про Сен-Лу, бо Робер замість удовольнятися збоченством, будив у дружини дикі ревнощі, утримуючи, без усякої для себе втіхи, метрес.
Можливо, Морель, чорний як смола, був потрібен Роберові, як тінь сонячному промінню. Неважко уявити собі у вельможній родині цього розумного і чарівного золотоволосого пана, наділеного всіма чеснотами, який затаїв на споді душі ганебну пристрасть до негрів.
А втім, Робер ніколи не допускав, щоб у розмовах торкалися тих любощів, до яких його поривало. Щойно я згадував про них, як він одразу відповідав: "Ет, або я знаю, — з такою глибокою байдужістю, аж йому випадав монокль, — яв цьому нічого не тямлю. Якщо тобі так цікаво, мій соколику, запитай когось іншого. Бо я всього-но жовнір, та й край. Ці справи не обходять мене настільки ж, наскільки я захоплююся балканською війною. Колись і тебе цікавила етимологія битв. Я казав тобі тоді, що ми ще побачимо, хай навіть і в зовсім інших умовах, битви типові, і наводив як приклад чудовий досвід флангового обходу: битву під Ульмом. Так от, хоча бал-канські війни дуже своєрідні, Люлеберґаз — це ще один Ульм, обхід крилом. Ось теми, на які ми можемо побалакати. Що ж до того, на що ти натякаєш, то я тямлю тут не більше, ніж у санскриті".
Натомість Жільберта, навпаки, коли Робер кудись їхав, забалакувала про речі, якими він так гордував, дуже охоче. Звичайно, йшлося не про її мужа, бо вона всього тут не знала або вдавала, ніби не знає. Але вона розводилася про згадані речі залюбки, оскільки це стосувалося інших, чи то вбачаючи тут якесь опосередковане виправдання для чоловіка, чи то тим, що Сен-Лу, розриваючись, як і його вуйко, між упертою мовчанкою і потребою сповідатись і обмовляти, просвітив її багато в чому. З усіх найбільше діставалося від неї баронові де Шарлюсові; мабуть, Робер, не говорячи з Жільбертою про Чарлі сам, не міг не переказувати їй у тій чи іншій версії того, в що утаємничував його скрипаль, який віддячував своєму ласкавцеві лютою ненавистю. Завдяки цим розмовам, таким захопливим для Жільберти, я міг запитати, чи Альбертина, чиє ім'я я почув уперше з її уст, не мала подібних уподобань стосовно дівчат, коли вони разом училися і дружили. Жільбер-та нічого не могла мені про це сказати. А втім, ця справа вже давно перестала мене цікавити. І якщо я й досі до цього докопувався, то цілком механічно, мов той дід, якому геть забило памороки і він усе допитується, чи немає звістки про його загиблого сина.
Цікаво, і це мені невтямки, що в ту добу кожний, кого Альбертина кохала, кожний, хто міг би звеліти їй зробити все, чого тільки захотів би, — кожний із таких людей просив, благав, важуся навіть сказати, жебрав як не дружби, то бодай доступу до мене. Мені більше не треба було пропонувати гроші пані Бонтан, аби вона прислала до мене Альбертину. Це повернення життя, доконуване саме тоді, коли воно вже не мало ніякого глузду, глибоко журило мене, не через Альбертину, яку, коли б вона вернулася навіть не з Турені, а з того світу, я привітав би без радости, а через те, що жінки, яку я кохав, мені вже не побачити. Я казав собі, що якби вона конала або якби я розлюбив її, всі ті, хто міг би наблизити мене до неї, упали б мені до ніг. Наразі ж я марно намагався вплинути на них, бо мене не зцілив досвід, який би мав мене навчити, — якщо він узагалі повчальний, — що кохання — це та недоля з казки, проти якої нічим не зарадиш, поки чари не розвіються.
"У мене є книжка, де йдеться про ці речі, — похвалилася вона мені. (Я казала про цю загадку Роберові: "Ми могли б порозумітися". Він заявив, що в цьому ділі темний і що це, зрештою, пусте.) — Я маю на увазі старого Бальзака, в якому я порпаюся, щоб дорости до своїх вуйків, "Золотооку дівчину". Але це безглуздя, неправда, сутий кошмар! Бо жінку може стерегти інша жінка, а не чоловік". — "Помиляєтесь, я знав одну жінку, закоханому в неї чоловікові пощастило її ув'язнити; вона не могла бачитися ні з ким і виходила тільки під опікою відданого служника".