Лише двох речей не врахували її доброзичливі порадниці: Байярдо Сан Роман був не з тих чоловіків, яких легко можна споїти, а Анхела Вікаріо під своєю тупою забобонністю ховала глибоку порядність. "Я не зробила нічого з того, що мені радили, — розповіла вона в розмові зі мною, — бо чим довше я про це думала, тим більшим свинством воно мені здавалося, і такого свинства я не вчинила б нікому, а тим паче бідоласі, що на своє лихо надумав одружитися зі мною". Отож вона дала роздягти себе в освітленій спальні, не опираючись і навіть не відчуваючи страху, якого стільки натерпілася за своє життя. "Це було неважко, — розповіла мені вона, — бо я приготувалася померти".
Як з'ясувалося згодом, вона розповідала про те своє нещастя без ніякого сорому, бо це допомагало їй забути бодай на мить про інше, куди глибше нещастя, яке пекло їй душу. Ніхто навіть не підозрював, аж поки вона зважилася розповісти про все мені, що Байярдо Сан Роман увійшов у її життя назавжди, відколи повернув її батькам. То було мов наслання. "Коли мати почала мене бити, я раптом згадала його", — розповіла мені Анхела. їй навіть боліти стало менше, коли вона подумала, що б'ють її через нього. Згадувала вона його, дивуючись сама собі й тоді, коли, схлипуючи, лежала на канапі у вітальні. "Я плакала не від болю, не від того, що зі мною сталося, — розповіла мені Анхела. — Я плакала за ним". Думала вона про нього і згодом, коли мати прикладала їй до обличчя компреси з арніки, і ще більше думала, коли почула гамір на вулиці, потім бамкання дзвонів на церковній дзвіниці, і мати увійшла сказати їй, що тепер вона може заснути, бо найгірше позаду.
Якось їй довелося супроводжувати матір у Ріочачу, на огляд до лікаря-окуліста, і дорогою вона мала досить часу, щоб думати про Байярдо Сан Романа, не плекаючи, проте, жодних ілюзій. Повертаючись додому, вони зайшли до готелю "Порт", хазяїн якого був їм знайомий, і Пура Вікаріо попросила в буфеті склянку води. Мати якраз пила воду, стоячи спиною до дочки, коли та побачила свою мрію багаторазово відбиту в дзеркалах холу. Затамувавши подих, Анхела Вікаріо повернула голову і побачила, як Байярдо Сан Роман проминув її не помітивши і вийшов з готелю. Тоді вона знов поглянула на матір — серце її розривалось від горя. Пура Вікаріо щойно допила воду, поставила склянку, втерла губи рукавом і всміхнулася дочці від прилавка крізь свої нові окуляри. І в тій усмішці уперше від свого народження Анхела Вікаріо побачила справжнє обличчя матері — обличчя нещасної жінки, яка вірно служить культу своїх вад. "Погань", — прошепотіла вона сама до себе. Була така схвильована, що всю дорогу назад співала в повен голос, а вдома упала на ліжко і проплакала три дні поспіль.
Вона мов наново на світ народилася. "Я наче схибнулася від кохання до нього, — розповіла мені Анхела, — схибнулася безнадійно". Досить було їй заплющити очі, і він з'являвся перед нею, його подих вчувався їй у плюскоті морських хвиль, посеред ночі вона раптово прокидалася від жорсткого дотику його тіла. В кінці того тижня, не змігши й на мить забутися, Анхела написала йому першого листа. То була звичайна коротенька записка, в якій вона розповідала, що бачила, як він виходив з готелю, і їй, мовляв, було б приємно знати, що він її теж бачив. Марно чекала вона на відповідь. Через два місяці, змучена чеканням, надіслала йому ще одного листа такого самого туманного змісту, як і попередній, ніби прагнула тільки одного: дорікнути йому за нечемність. Коли минуло півроку, вона написала йому вже шість листів, на жоден не діставши відповіді, проте тішила себе думкою, що він усе-таки їх отримує.
Уперше в житті взявши свою долю до власних рук, Анхела Вікаріо несподівано для себе відкрила, що ненависть і кохання — почуття дуже взаємозв'язані. Що більше листів вона посилала, то яскравіше розгорялося полум'я її лихоманки, але водночас посилювалася відраза, яку вона почувала до матері, відраза, змішана з тихою радістю. "Я тремтіла від гніву, тільки-но мати потрапляла мені на очі, — розповіла Анхела в розмові зі мною, — але, бачачи її, я одразу згадувала його. Повернута дружина, вона жила невибагливим життям удови, як раніше робила тюльпани з матерії або паперових пташок, так тепер щодня вишивала з подругами на машинці, а коли Пура Вікаріо вкладалася спати, її дочка до самого світанку писала свої безнадійні листи. Анхела стала мислити напрочуд ясно, була господинею своїх забаганок, і знову почула себе невинною — тільки для нього — і не визнавала іншого авторитету, крім його авторитету, і не залежала більш ні від кого, а скорялась тільки своїй непоборній пристрасті.
Вона писала по листу щонеділі протягом половини свого життя. "Іноді я не знаходила що писати, — розповіла мені, похлинаючися сміхом, — але з мене було досить знати, що він отримає мого листа". Спочатку то були лаконічні ввічливі записки, потім звіряння боязкої закоханої, напахчені коротенькі листи колишньої нареченої, чисто ділові звіти, документи кохання, а в кінці пішли обурені скарги покинутої дружини, яка вигадувала для себе найжахливіші хвороби в надії, що це змусить чоловіка повернутись до неї. Однієї ночі вона розлила чорнило на вже написаний лист і, бувши у веселому гуморі, не порвала його, а дописала постскриптум: "На доказ свого кохання посилаю тобі свої сльози". Іноді вона плакала до повної знемоги, а потім сміялася з власного божевілля. Шість разів змінювалися за цей час листоноші, і кожна зрештою ставала її повірницею. Єдине, чого Анхелі Вікаріо навіть не спадало на думку — це перестати писати. А він, здавалося, був байдужісінький до її маячні. Так ніби вона посилала свої листи в порожнечу.
Минуло десять років, і якось удосвіта, коли надворі завивав вітер, вона прокинулася з відчуттям, що він лежить з нею голий у ліжку. Тоді вона написала йому розпачливого листа на цілих двадцять аркушів, у якому, не соромлячись, виклала всю гірку правду, що жевріла в її серці від тієї жахливої ночі. Написала про вічні рани, які він лишив у її плоті, про солоний присмак його язика, про вогненний дотик його пружного африканського тіла. Передавши свій витвір поштарці, що по п'ятницях приходила надвечір вишивати з нею і потім брала її чергового листа, Анхела була переконана, що нарешті вилила свою душу і на цьому скінчиться її агонія. Проте відповіді не було. Від того випадку вона вже не усвідомлювала, що пише, не була навіть певна, до кого, власне, звертається, але писала й писала, не даючи собі пощади, протягом сімнадцяти років.
Одного серпневого полудня, вишиваючи з подругами, вона відчула, як хтось підійшов до дверей. їй не треба було дивитися, щоб узнати, хто то такий. "Він був товстий, уже почав лисіти і без окулярів не міг бачити зблизька, — розповіла мені Анхела Вікаріо. — Але то був він, прокляття, то був він самий!" Вона злякалася, бо знала, що постаріла не менше, ніж він, а чи стане в нього любові, щоб не втекти, побачивши її такою? Сорочка на ньому просякла потом, як і тоді, коли вона побачила його вперше на ярмарку, і він мав на собі той самий ремінь і тримав ті самі шкіряні сакви зі срібними бляшками. Не звертаючи ніякої уваги на інших здивованих вишивальниць, Байярдо Сан Роман ступив крок уперед і поклав свої сакви на швейну машинку.
— Ну от я й прийшов, — сказав він.
При ньому була валізка з одягом — отже, він приїхав, щоб залишитися, — і друга така сама валізка майже з двома тисячами листів, які вона йому посилала. Листи були впорядковані по датах, складені в паки, перев'язані кольоровими стрічками, і жоден не розпечатаний.
V
Протягом багатьох років ми не могли думати ні про що інше. Наші дії і наші звички, доти спрямовані в кого куди, раптом стали кружляти навколо однієї спільної тривоги. Уже озивалися вдосвіта перші півні, а ми все не могли заснути, намагаючись якось упорядкувати ту безліч взаємопоєднаних випадковостей, які зробили можливою неймовірну подію, і було очевидно, що ми сушимо собі голови не з любові до розкриття таємниці, а тому що ніхто з нас не міг далі жити, не з'ясувавши для самого себе, яке ж місце і яку роль відвела йому в тій події фатальна доля.
Дехто так і не з'ясував цього. Крісто Бедойя, який згодом став відомим хірургом, ніколи не міг пояснити собі, чому він піддався несподіваному бажанню провести ті дві години, що лишалися до прибуття єпископа, в домі своїх діда й баби, замість піти спати додому, де батьки чекали сина до самого досвітку, щоб попередити його про намір братів Вікаріо. Проте більшість тих людей, які могли так чи так перешкодити злочину й не перешкодили, втішали себе думкою, що оборона честі — то справа свята, куди втручатися стороннім не годиться. "Честь — це та сама любов", — якось виголосила при мені моя мати. Ортенсія Бауте, чия причетність проявилася тільки в тому, що вона побачила два закривавлені ножі, які насправді ще не були закривавлені, була, проте, до глибини душі вражена цією галюцинацією й одного дня, не можучи далі витримати муки каяття, вискочила гола на вулицю. Флора Мігель, наречена Сантьяго Насара, втекла від розпачу з лейтенантом прикордонних військ, який зробив з неї повію, що згодом обслуговувала каучеро Вічади. Аура Вільєрос, повитуха, яка допомогла з'явитися на світ трьом поколінням нашого села, на звістку про вбивство зазнала спазму сечового міхура ідо самої смерті не могла мочитися без зонда.
Дон Рохеліо де ла Флор, чоловік Клотільди Арменти, який у свої вісімдесят шість років мав квітуче здоров'я, підвівся з ліжка востаннє, щоб подивитися, як полосують ножами Сантьяго Насара перед замкненими дверима його будинку, і не пережив цього струсу. Пласіда Лінеро взяла ті двері на засув в останню мить, але не визнала за собою провини. "Я засунула їх, бо Дівіна Флор заприсяглася, що бачила, як мій син увійшов у дім, — розповіла мені вона, — а то була неправда". Зате вона ніколи не могла простити собі, що не розгадала нещасливого провістя у синовому сні з птахами та деревами, і зрештою приохотилася до згубної тогочасної звички жувати сім'я кардаміну.
Через дванадцять днів після злочину слідчий, призначений вести цю справу, нарешті зустрівся з мешканцями містечка. Сидячи в брудному приміщенні нашої управи та попиваючи каву, запарену в чавунці й розбавлену домашнім ромом, — надійний засіб від спричиненого спекою запаморочення голови, — він був змушений просити підкріплення з поліції — стримати натовп людей, які наринули давати свідчення, хоч їх і не кликали, бо кожен прагнув розповісти, яку важливу роль відіграв він у драмі.