З квітки на квітку перелітали комахи, ударами щелепів спорювали їх і висмоктували нектар. Сенатор натомився весь час підстрибувати й хапати зубами хрумтливих кузьок. Вольф із ключкою в руці міряв землю широкими кроками, вивчаючи місцину з увагою, гідною читання Калевали в оригіналі. До того, що він бачив, домішувалось те, що вже було в його голові, і Вольф шукав тут найдостойнішого місця обличчю Ліль. Раз, а може, двічі він пробував уписати в цей краєвид профіль Грайвесни, але незрозумілий сором змушував одкидати такий монтаж. Вольф зробив над собою зусилля й зосередився на думці про ойленя.
З різноманітних ознак, як-от спіралеподібного посліду з погано перетравленими стрічками друкарської машинки, він усе ж розпізнав близькість тварини й наказав украй збудженому сенаторові залишатися спокійним.
– Знайдемо бодай одного? – прошепотів сенатор Дюпон.
– Безперечно, – ледве чутно відповів Вольф. – А тепер попрошу без фокусів. Нумо плазом!
Він припав до землі й поплазував скрадаючись. Сенатор бурмотів, що йому дере між ногами, але Вольф шикнув на нього. Раптом за три-чотири кроки Вольф уздрів те, чого шукав. Це був величезний, закопаний на три чверті в землю валун з ідеальною квадратовою дірочкою вгорі, яка дивилась просто на них. Вольф підповз, замахнувсь і тричі вдарив по камені ключкою.
– Кінець четвертого сигналу відповідає… за все! – вигукнув він, підроблюючись під голос Диктора.
Він подав і четвертий сигнал. Тієї ж миті з дірки вискочив переляканий на смерть ойлень – його трусило мов у лихоманці.
– Ой пане! Згляньтеся на мене! – злякано заскиглив він. – Я віддам діаманти! Слово дворянина!.. Я не винен… я доведу…
Сенатор Дюпон пожирав ойленя очима і лише халяви облизував, якщо так можна висловитись. Роздивляючись на звіра, Вольф сів на землю.
– Я тебе наколов, – сказав він. – Зараз лише пів на шосту. Ти підеш із нами.
– Дзуськи, дзуськи і ще раз дзуськи, – запротестував ойлень. – Це ні в які ворота не лізе. Я так не гуляю.
– Ну, а якби ми опинились тут о восьмій дванадцять, тоді ти точно упіймався б на гачок.
– Ви скористались пращуровою зрадою, – сказав ойлень. – Це просто підло. Ви чудово знали, які ми страшенно чутливі до часу.
– Це не доказ на твою оборону, – зауважив Вольф, аби вразити того адекватним лексиконом.
– Гаразд я йду, – здавсь ойлень. – Тільки проженіть геть оцього мужлая, а то він на мене так зиркає – схоже, не довго мені ряст топтати.
Настовбурчені сенаторові вуса обвисли.
– Та що ви, я зовсім… – пробелькотів він. – Я прийшов з добрими намірами…
– Яке мені діло до того! – закричав ойлень.
Вольф здивувався.
– Чого це ти з мухи слона робиш?
– Ласкавий пане, я ваш бранець і віддаюсь на вашу ласку, – промовив ойлень.
– От і чудово, – погодивсь Вольф. – Поручкайся з сенатором і ходім.
Украй схвильований сенатор Дюпон обнюхав ойленя і простяг йому своє лаписько.
– Можна мені сісти на цього пана? – спитав ойлень, указуючи на сенатора.
Сенатор кивнув головою на згоду, і ойлень, дуже з того задоволений, умостивсь у нього на спині. Вольф повернув додому. Приголомшений і радісний, слідом за ним ішов сенатор. Нарешті матеріалізувавсь його ідеал… мрія стала реальністю. Серце виповнилось єлейним спокоєм, сенатор не чув під ногами землі.
Розділ 10
Машина скидалася на тонке павутиння, яке видно ще здалеку. Сапфір Лазулі стежив за її роботою, що відучора йшла без зривів. Він ще й ще передивлявся дрібні гвинтики та пружини. Неподалік, у коротко підстриженій траві, мріяла Грайвесна з гвоздикою в губах. Земля довкола машини злегенька двигтіла, але дівчині це не заважало.
Лазулі підвівсь і подивився на свої чорні від мастила руки. Він не міг підійти до Грайвесни з такими руками, тож відчинив залізну шафу, насмикав клоччя й нашвидку обтер мастило. Потер пальці мінеральним милом і пошарував їх. Піщинки пемзи дряпали. Наостанок він прополоскав руки в погнутому відрі. Тільки ні^і нігтями лишились темні смужечки, а так руки були чисті. Лазулі зачинив шафу і підійшов до дівчини. Розкута, смілива Грайвесна була вся як на долоні: жовте волосся з навскісною гривкою, кругленьке, майже вольове підборіддя, вишукані вушка, немов з перламутру виточені, а ще соковиті вуста. Високі груди підсмикували вгору короткий светр, поділ підібрався, й було видно золотаві стегна. Лазулі пестив очима ці хвилюючі вигини тіла. Він підсів до Грайвесни і хотів був її поцілувати, як зненацька підскочив, мов ошпарений. Неподалік стояв чоловік і дивився на нього. Лазулі відступив назад і торкнувся спиною металевої споруди. Пальці стисли холодний метал. Двигун вібрував під долонею, переливаючи йому свою міць, і Лазулі уважніше придивився до чоловіка. Не поворохнувшись, той почав бліднути, танути на очах, поки зрештою весь розточився. Як і не було.
Лазулі втер піт з лоба. Грайвесна навіть не здивувалась. Вона чекала Лазулі.
– Чого йому від мене треба? – сам до себе пробурмотів той. – Як тільки лишаємось удвох – він як тут уродився.
– Ти перепрацювався, – сказала Грайвесна, – а ще тебе втомила вчорашня ніч. Без упину танцював.
– Тому що тебе не було, – сказав Лазулі.
– Я нікуди не ходила, – відповіла Грайвесна. – Ми трішки погомоніли з Вольфом. Іди до мене. І вгамуйся. Тобі треба заспокоїтись.
– Було б незле, – мовив Лазулі й провів рукою по лобі. – Але ця проява не дає мені спокою.
– Запевняю тебе, тут нікого нема, – промовила Грайвесна. – Чому ж мені ніхто не ввижається?
– Ти нічого не бачиш… – сказав Лазулі.
– Я не бачу, коли нецікаво, – відповіла Грайвесна.
Лазулі підійшов і сів біля неї.
– Ти гарна, – нерішуче проказав він, – мов японський ліхтарик… що світиться вночі.
– Не верзи дурниць, – одрізала Грайвесна.
– Я не можу тобі сказати, що ти гарна, мов день, – дні бувають різні. А японський ліхтарих – він завжди гарний.
– Мені все одно, яка я, гарна чи бридка, – сказала Грайвесна. – Досить того, що я подобаюсь людям, до яких мені не байдуже.
– Ти всім подобаєшся, – сказав Лазулі. – Значить, у цю команду входять і вони.
Зблизька він бачив її ластовиння, а на скронях – павутинки золотаво-скляних волокон.
– Не думай про це, – мовила вона, – поки я з тобою, думай про мене і що-небудь мені розповідай.
– Що саме? – спитав Лазулі.
– Ну, не можеш розповідати, тоді співай, – зітхнула Грайвесна.
– Навіщо так складно? – спитав Лазулі. – Я хочу просто тебе обійняти і відчути малиновий присмак твоєї помади.
– І я, – прошепотіла Грайвесна. – Це так хороше, краще, ніж розповідати.
Вона підставила губи, потім поцілувала його сама.
– Грайвесно… – прошепотів Лазулі.
– Сапфіре… – прошепотіла Грайвесна.
А потім вони довго цілувались. Наближався вечір. Він помітив закоханих, і, не заважаючи, спинився неподалік. Краще піти за Вольфом – той саме вертався. Годиною пізніше всюди споночіло, і лише в сонячному кружалі крізь пару, що підіймалась від двох закоханих тіл, було видно заплющені очі Грайвесни та Сапфіра Лазулі, який цілував їх.
Розділ 11
Вольф крізь сон востаннє спробував спинити дзеленчання, але ковзкий будильник вислизнув йому з рук, шаснув у кут нічного столика й далі дзеленчав злісно й задихано, аж поки знесиліла пружинка.
Відчувши, що все одно більш не засне, Вольф розпружив тіло, що спочивало в квадратовій депресії під білими хутрами, трохи розплющив очі, і стіни, гойднувшись, упали на підлогу. Розбіглися високі хвилі в'язкого тіста. Слизова оболонка, що нагадувала море, посеред якого він сидів на нерухомому острові, повільно поринала в темряву під невгамовний вітер, що гучно ревів і гнав куряву безкраїми голими просторами. Оболонка тремтіла, як плавці в риби. Просто на голову з невидимої стелі прямовисно спадали ефірні завіси. Вольфові здалось, ніби він увесь немов розчинений у повітрі, просякнутий, пронизаний цим ефіром. І раптом вітер став ущухати, і Вольф одчув цей гіркий зелений запах палаючих сердець маргариток.
Вольф остаточно розплющив очі. Було тихо. Ще одне зусилля – і він опинився на підлозі. В самих шкарпетках. У кімнату лилося сонце. Та Вольф не міг позбутися якоїсь притуги. Аби піднести настрій, він узяв клапоть пергаменту, шматочок кольорової крейди й зробив невеличке креслення, яке вже стояло в нього перед очима. Але крейда обсипалась у нього на очах, і на пергаменті не лишилось нічого, крім кількох заштрихованих кутів, кількох похмурих порожнеч, і все це вкупі, як виявилось, нагадувало череп. Збурений, він упустив своє малювання і підійшов до стільця, на якому жужмом лежали штани. Його водило, підлога ніби пульсувала під ногами. Дух маргариток був уже не такий гострий, тепер до нього домішувався солодкавий запах жасмину та бджіл. Занудотний вийшов букет. Треба було поспішати, сьогодні – день відкриття. Ті діячі з муніципалітету, певне, вже зібрались. І Вольф хутко заходився одягатись.
Розділ 12
І все ж він випередив їх на кілька хвилин і використав цей час, щоб востаннє перевірити машину. В шахті ще було з десяток елементів, і двигун, що його ретельно обстежив Лазулі, працював рівно. Лишилося дожидати. Він так і зробив.
Зговірлива земля ще зберігала печать елегантного Грайвесниного тіла разом із гвоздикою, яку дівчина взяла була між губи. Тепер оксамитна мереживна квітка лежала тут, пов'язана з нею тисячами невидимих ниточок – білих павутинок. Вольф нахиливсь і хотів був її підняти, але гвоздичний запах ударив йому в ніздрі й приголомшив. Вольф упустив квітку, вона згасла, і її колір злився з землею. Вольф осміхнувсь. Якщо не підняти, муніципальні затолочать. Його рука ковзнула по землі й випадково натрапила на тоненьку стеблинку. Відчувши його доторк, гвоздика відновила свій природний колір. Вольф обережно переломив її в одному з вузликів і пришпилив собі до вилоги. Не треба було й нахиляти голови, щоб почути аромат.
З-поза муру Квадрата долинула приглушена какофонія, тоді повискування дудки якогось музики й глухі розкоти тулумбаса. Потім частина цегляної стіни впала й показався муніципальний муролам, за кермом якого, в чорній мантії та з золотим ланцюгом на шиї, сидів бородатий судовий виконавець. Через пролам увійшли перші представники натовпу і шанобливо виладнались обабіч проходу.
Квадрат заповнила лунка музика: "Гуп! Гуп! та Дзинь!" Заверещали хористи, наблизившись на відстань людського голосу.