Переклав з французької Віктор Омельченко
1
Двері вагона, як завжди, не піддавалися. З другого кінця потяга начальник у форменому кашкеті щосили натискав червону кнопку, і стиснене повітря струмувало в труби. Помічник силкувався розсунути стулки дверей. Йому дошкуляли спекота й задуха. По обличчю, наче мухи, кривулясто збігали сірі краплини поту. Видно було засмальцьований, аж зашкарублий комір зефірової сорочки.
Потяг ось-ось мав рушати, отож начальник відпустив кнопку. Повітря весело загуготіло під потягом, двері несподівано розчинились, і помічник мало не впав. Спотикаючись, він вийшов з вагона, але оступився й порвав торбину, зачепившись нею за замковий пристрій.
Потяг рушив, і повітряною хвилею помічника відкинуло до просмерділих станційних убиралень, де два араби на ножах з'ясовували політичні непорозуміння.
Він обтрусився і розкошлав чуба, що прилип до зіпрілого черепа. З-під його розстебнутої сорочки стриміли гострі ключиці, нижче випиналися незугарно посаджені ребра, а сама сорочка так змокріла від поту, що аж парувала. Помічник важко поплентав пероном, мощеним червоними й зеленими шестикутниками в довгастих чорних патьоках: пополудні йшов гадючий дощ, проте службовці замість мити перони, як то належало за генеральним статусом, нишком промишляли всілякими ганебними оборудками.
Помічник покопирсався в кишенях і намацав шматок грубого гофрованого картону, який мав показати на виході. У нього нили коліна й хрускотіли кепсько припасовані, вимоклі за цілий день роботи в ставках суглоби.
Зате, треба сказати, у своїй торбині він ніс більш ніж знамениту здобич.
Помічник простяг квитка миршавому чоловікові, що стояв за ґратками. Той узяв, подивився й хижо ошкірився.
– Іншого немає?
– Ні.
– Цей підроблений...
– Його мені дав хазяїн, – ніяково усміхнувшись і ледь розвівши руками, чемно відповів помічник.
– Тоді не дивно, що він підроблений. Вранці ваш хазяїн купив у нас десяток таких, – гигикнув залізничник.
– Десяток чого? – не збагнув помічник.
– Підроблених квитків.
– Навіщо? – здивувався той. Усмішка його згасла і сповзла ліворуч.
– Аби дати їх вам. Аби вас спочатку вибатькували, що я й роблю, – це по-перше, а по-друге, аби злупити з вас штраф.
– За що? – не вкладалося помічникові у голові. – У мене й так мало грошей!
– Бо то паскудство – їздити з фальшивим квитком, – відповів контролер.
– Та ви ж самі їх підробляєте!..
– Мусимо. Бо ще не перевелися негідники, які їздять із підробленими квитками. Гадаєте, дуже велика втіха – цілий день підробляти квитки?
– Ви краще б перони мили.
– Не розпатякуйте. Платіть штраф! З вас тридцять франків.
– Такого не може бути, – ще опирався помічник. – Коли немає квитка, беруть дванадцять франків.
– Їздити з фальшивим квитком – куди більше порушення. Платіть, бо гукну собаку.
– Він не прибіжить, – сказав помічник.
– Атож, – погодився залізничник. – Зате як крикну, то вам і вуха позакладає.
Помічник глипнув на його похмуре виснажене обличчя, і той відповів йому ядучим поглядом.
– У мене зовсім мало грошей, – пробелькотів помічник.
– І в мене мало, – відповів службовець. – Платіть!
– Він дає мені тільки п'ятдесят франків денно, – поскаржився помічник. – Я й поїсти не маю за що...
Залізничник насунув на очі дашок кашкета і ніби синьою шторкою прикрив ним свій сірий вид.
"Платіть!" – зажадав жестом, пошурхавши пальцем об палець.
Помічник дістав засмальцьованого латаного гаманця. Видобув звідти дві вкриті шрамами десятифранкові банкноти і одну п'ятифранкову, яка ще спливала кров'ю.
– А може, двадцять п'ять, – нерішуче промовив він.
"Тридцять!.." – вимагали три випростані пальці службовця.
Помічник зітхнув, а з-поміж носаків його черевиків визирнула парсуна хазяїна. Помічник плюнув і вцілив йому просто в око. Серце в помічникових грудях аж зайшлося. Парсуна потемніла й розпливлася. Помічник поклав гроші в простягнену руку залізничника і вийшов. Клацнув, повертаючись на звичне місце, дашок форменого кашкета.
Помічник насилу волік ноги крутою стежкою до узлісся. Його торба терлася об худі стегна, а бамбукове держално сачка, розхитуючись у такт кроків, било по тонких безформних литках.
2
Помічник штовхнув залізну хвіртку, і та, жахливо завищавши, відчинилася. Вище, на терасі, засвітилася велика червона лампа, а в передпокої приглушено задзеленчав дзвінок. Помічник прожогом вскочив у хвіртку й швидко зачинив її, та все ж його вдарило струмом, – електросторожа знову було переставлено зі звичного місця.
Помічник пішов далі доріжкою, що вела до будинку. На півдорозі він зачепився черевиком за щось тверде, і з землі вдарив струмінь крижаної води, вціливши йому між холошею та голою литкою і замочивши ногу до коліна.
Помічник кинувся бігти. Як і щовечора, на нього накочувалися розпач і лють. Стиснувши кулаки і перестрибуючи через три сходинки, він вискочив на терасу. Вже на рівному він перечепився через сачок, махнув руками, аби не впасти, і вдруге розірвав торбину об цвях, який хтозна-де й узявся. Всередині в нього щось надломилося, йому перехопило дух, і він тільки безгучно хапав ротом повітря. Та за хвилю вгамувався, і його підборіддя знову безсило впало на груди. Помічник відчув огидний холод мокрої холоші, ухопився за круглу ручку дверей і враз відсмикнув руку. Засмерділо смаленим м'ясом; клапоть шкіри, що одірвавсь йому від долоні й прикипів до розпеченої порцелянової ручки, скручувався й чорнів. Двері прочинилися. Помічник зайшов до будинку.
Худі ноги не тримали його, і він важко опустився в кутку вітальні на холодні кахлі, які тхнули лепрою. Між ребрами хрюкало серце, і від його нерівних лунких ударів аж здригалося тіло.
3
– Не рясно, – скривився хазяїн, перевіряючи вміст торбини.
Помічник чекав, стоячи біля столу.
– Ви їх попсували, – додав хазяїн. – Зубчики ось цієї геть понівечені.
– Надто старий сачок, – відповів помічник. – Якщо Хочете, щоб я ловив молодих і гарних марок, дайте грошей, щоб купити справного сачка.
– А хто його порвав, того сачка? Ви чи я? – гримнув хазяїн.
Помічник змовчав. Обпечена рука діймала нестерпним болем.
– Відповідайте! – не вгавав хазяїн. – Ви чи я?
– Я... для вас, – відказав помічник.
– Я вас не приневолюю, – гнув своєї хазяїн. – Якщо ви хочете мати п'ятдесят франків денно, їх треба все ж таки заробити.
– Відкиньте тридцять франків за квиток, – відважився зауважити помічник.
– Який квиток? Я вам сплачую за дорогу в обидва кінці.
– Атож, підробленими квитками.
– То не ловіть гав.
– А звідки я маю знати, що він підроблений?
– Це не штука, – відповів хазяїн. – Якщо квиток з гофрованого картону, він явно підроблений. Справжні квитки тільки дерев'яні.
– Хай так, – примирливо мовив помічник. – Але тридцять франків – верніть.
– А дзуськи! Всі ці марки ні на що не годящі.
– Неправда, – не погодився помічник. – Я витратив на їх ловлю цілі дві години. Довбав ополонки, ловив дуже обережно, і з шістдесяти марок пошкоджено не більш як дві.
– Та навіщо вони мені? Я хочу мати двоцентову Гвіану тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятого року. Нащо мені занзибарські марки, коли ви їх наловили й учора?
– Ловлю, що ловиться. Та ще з таким сачком... До того ж на Гвіану тепер не сезон. А Занзибар можна поміняти...
– Цього року Занзибар є в кожного, хто хоче й не хоче, – сердився хазяїн. – Він уже нічого не вартий.
– А струмінь води з-під ніг? А струм, підведений до хвіртки? А розпечена ручка дверей чогось варті? – несподівано вибухнув помічник. Його жовте худе обличчя зморщилось, і він, здавалося, ось-ось заплаче.
– Це вас загартовує, – відповів хазяїн. – А що ви хочете? Я тут нуджуся...
– То йдіть самі половіть марок, – кинув помічник. Зціпивши зуби, він таки стримав сльози.
– Я вам плачу! – крикнув хазяїн. – Ви злодій! Ви не заробляєте – ви обкрадаєте мене!
Помічник стомлено втер лоба обшарпаним рукавом. В голові йому гуло, мов у дзвоні. Він хотів на щось спертись, але стіл від нього тихо відсунувся, камін також ухилився, і він упав навзнаки.
– Вставайте! – звелів хазяїн. – Не валяйтесь на килимі!..
– Мені б попоїсти... – пробелькотів помічник.
– Попоїсте, коли прийдете раніше. Вставайте! Нема чого валятися на моєму килимі. Та вставайте ж, хай вам чорт! – репетував хазяїн. Його голос тремтів з люті, а вузлуваті пальці тарабанили по столі.
Неймовірним зусиллям волі помічник звівся-таки на коліна. Йому різало в животі, з долоні текла сукровиця й кров. Він сяк-так обгорнув руку брудним носовиком.
Хазяїн швидко відібрав три марки й жбурнув їх помічникові в обличчя. Ті, цмокнувши, як медичні банки, присмоктались бідоласі до щоки.
– Однесете їх туди, де взяли! – кинув хазяїн.
Він карбував кожну приголосну, і вони вилітали з його рота гострими голками.
Помічник заплакав. Мокрий чуб звис йому на лоба, на лівій щоці тьмяно лисніли вгодовані марки. Помічник важко підвівся.
– Останній раз кажу, – просичав хазяїн, – мені не треба попсутих марок! І я й чути не хочу про якісь там сачки!
– Гаразд, пане, – схлипнув помічник.
– Ось вам ваші п'ятдесят франків.
Хазяїн витяг з кишені банкноту, плюнув на неї, до половини надірвав і недбало кинув на підлогу.
Помічник важко нахилився. Його коліна озвалися короткими хрусткими тріолями.
– У вас брудна сорочка! – гримнув хазяїн. – Спатимете сьогодні надворі.
Помічник підняв гроші й поплентав з кімнати. Свистів холодний вітер, шарпаючи хвилясте скло перед кованою ґраткою на дверях передпокою. Зачиняючи за собою двері кабінету, помічник оглянувся. Хазяїн, схилившись над альбомом занзибарських марок і озброївшись великою жовтавою лупою, починав складати ціну здобичі.
4
Загортаючись у довгу, аж позеленілу куртку, яка надто часто й довго мокла в ставках, де водились марки, помічник спустився сходами тераси. Вітер проривався в дірки у тканині й надимав куртку так, що її власник скидався на горбаня. То було дуже зле для його хребта – помічник слабував на внутрішню мімікрію і мусив щодня дбати, аби його вражені органи не втрачали звичайних функцій і форми.
Уже зовсім споночіло, земля випромінювала блякле дешеве світло. Помічник повернув праворуч і поплентав попід стіною дому. Він тримався чорної звивистої лінії – то був шланг, яким хазяїн послуговувався, щоб топити пацюків у підвалі.