Крім того, виявилось, що на сьогоднішню святкову вечерю в них буде зовсім не печеня – посередині тарелі з австралійської порцеляни поквоктувала золотава тлуста курка, запечена у фользі.
– Де ж кульки? – ще раз спитав Сапфір.
– А в мене забилася свічка, – зауважив Вольф.
– Хто ж виграв Ватерлоо? – без попередження, перехоплюючи Ліль, заапелював сенатор Дюпон. Що й породило довгу мовчанку, бо це вже було не за програмою. Разом, як на параді, забриніли голоси Ліль і Грайвесни.
– Ганьба тому, хто зле про це подумає.
Проте, думали вони очевидячки кожна про своє, бо їхні дві пари очей вже не були дібрані.
Отак, на загальну втіху, вечеря йшла далі.
– Гуляймо ще? – запропонував Лазулі за десертом. – Так не хочеться йти спати.
Він займав половину третього поверху – на другій половині жила Грайвесна. Що то значить випадок.
Ліль була не від того, щоб переспати з Вольфом, але подумала, що, мабуть, інше розважить його. Відверне. Розслабить. Розлепестить. Якщо він побачиться зі своїми друзями. І сказала йому:
– Зателефонуй друзям.
– Кому? – спитав Вольф, піднімаючи трубку.
Вона назвала імена, і друзі виявились не проти. Тим часом Ліль і Грайвесна всміхалися, створюючи невимушену атмосферу.
Вольф поклав трубку. Йому здалось, що він робить Ліль приємність. Але оскільки вона була сором'язлива і не договорювала, її важко було зрозуміти.
– І що ж ми робитимем? – спитав він. – Те саме, що й досі? Платівки, пляшки, танці, обірвані фіранки, забиті умивальники? Що ж, коли це тобі подобається, моя Ліль…
Ліль хотілося плакати. Заховатись обличчям у високій купі блакитного пуху. Вона насилу проковтнула свою журбу і попросила Лазулі відчинити бар, аби попри все бути веселою. Грайвесна майже зрозуміла Ліль і, коли проходила повз неї, потисла їй зап'ясток.
На десерт служниця заливала в сенаторове ліве вухо по чайній ложечці прирученої гірчиці Кольмана. Сенатор тільки крутив головою, боячись, що діаметрально протилежний порух хвостом може бути витлумачений як знак подяки.
Ліль обрала ясно-зелену пляшечку з-поміж десяти, що їх запропонував Лазулі, і налила собі склянку по вінця, не лишивши місця для води.
– Хочеш, Грайко? – запропонувала вона.
– Хочу, – радо відповіла Грайвесна.
Сапфір зник у напрямку ванни, щоб навести лоск у деяких деталях свого туалету. Вольф дививсь у вікно на захід.
Із тихим сичанням, як розпечені залізні окрушини, вкинуті у воду, одна по одній згасали червоні бинди хмар. Була мить, коли здавалось, ніби все завмерло.
За чверть години зібралися друзі. З ванної вийшов Сапфір із червоним, замученим носом і запустив першу платівку. Музики мало вистачити до пів на третю, як не до четвертої години ранку.
А в серці Квадрата все буркотіла машина, перфоруючи ніч своїми тьмавими вогниками.
Розділ 4
Дві пари танцювали й далі; одну з них складали Лазулі та Ліль. Ліль була щаслива: її запрошували цілий вечір, і з допомогою кількох склянок трунку все йшло як по маслу. Вольф помилувався ними й, вислизнувши з кімнати, подавсь до кабінету. В кутку стояло навкарячки величезне срібне свічадо. Вольф підійшов і впритул заглянув у прозорінь полірованого металу. Захотілося поговорити з собою як чоловік з чоловіком. Срібний Вольф чекав. Справжній уперся руками в холодну поверхню, щоб переконатись у своїй присутності.
– Що з тобою? – спитав він.
Відбиття стенуло плечима.
– Чого ти хочеш? – знову спитав Вольф. – Тут зовсім непогано.
Рука потяглася до стіни й крутнула вимикач. Кімната одразу запала в пітьму. Зосталось лише Вольфове відбиття. Воно живилося з іншого джерела.
– Що ти зробив, аби виплутатись? – провадив Вольф далі. – Треба спитати, з чого виплутатись, правда?
Відбиття зітхнуло. Втомлено так зітхнуло. Вольф став збиткувати:
– Ну-ну, поканюч. Нічого не виходить? Ось побачиш, голубе, я все одно увійду в машину.
Зображення видавалося дуже втомленим.
– Ну, й на що тут дивитись? – спитав Вольф. – Туман, люди, очі, сіра курява доріг… І це кляте сонце, рухливе, як діафрагма.
– Не нервуйсь, – чітко проказало відбиття. – Ти нам починаєш набридати.
– Розчарував, га? – Вольф усміхнувсь. – Боїшся, що, забувши все, я розчаруюсь? Краще вже розчаруватись, аніж вірити невідомо в що. Принаймні треба хоч подивитись, що воно таке, коли вже навертається така нагода… Чого мовчиш, шахраюго?
Його візаві й не думало відповідати.
– Машина мені нічого не коштувала, – сказав Вольф. – Розумієш, це мій шанс. Єдина нагода за все життя, так-так. І ти хочеш, щоб я її змарнував? Не діждеш. Рішення, що призводить до повного самознищення, більше важить, ніж найкращі вагання. Ти не згодний?
– Не згодний, – повторило відбиття.
– Ясно, – різко кинув Вольф. – Говорив тільки я – ти ні до чого. Ти більше мені не потрібний. Я обрав для себе. Прозрів. Ух, як категорично!
Він важко випростався. Перед очима, немов вибите на срібному листі, стояло його зображення. Вольф увімкнув світло, й зображення поволі згасло. Рука, що крутнула вимикач, була біла і тверда, як поверхня металевого дзеркала.
Розділ 5
Перед тим, як повернутися до зали, де пилось і танцювалося, Вольф трішки опорядив себе. Помив руки, запустив собі вуса, побачив, що вони його не пасують, відразу ж зголив їх і пов'язав іншу краватку, місткішого крою, з огляду на останній крик моди. Відтак, щоб не шокувати цим коридор, пішов у зворотному напрямку. Дорогою вимкнув автоматичний перемикач, який довгими зимовими вечорами регулював склад повітря. Як наслідок, замість електричного освітлення, з'явилось надм'яке рентгенівське випромінювання, розсіяне задля більшої обачності; воно проектувало на стіни з люмінесцентним покриттям збільшені зображення сердець танцюючих. З биття сердець було видно, як хто кого кохає.
Сапфір Лазулі танцював з Ліль. Тут усе було гаразд. Обидва серця, вельми симпатичні, хоч і досить різні формою, скорочувались спокійно, ніби між іншим. Біля буфета стояла із спиненим серцем Грайвесна. Дві інші пари обмінялися законними складниками жіночої статі, а частота пульсацій безперечно доводила, що ця система працює й поза межами танцю.
Вольф запросив Грайвесну. Вона пішла за ним байдужа й лагідна. Було чи то вже запізно, чи ще зарано. За вікном струменіла й бурунилась ніч – важкими клубами туману, які скочувалися з даху будинку і випаровувались під гарячими променями зорі. Вольф ступив крок, тоді ще один і спинивсь. Перед ним були двері.
– Ходім, трішки прогуляємось, – сказав він Грайвесні.
– Ходім, – відповіла та.
Вона, не дивлячись, узяла з тарілки жменю черешень, і Вольф пропустив її першою. Вони ввійшли в ніч усім тілом. Небо купалось у мороці, рухливе й неспокійне, як живіт добре нагодованого чорного кота. Коли вони#ступили на гравієву доріжку, Вольф узяв Грайвесну за руку. Під їхніми ногами дзвеніли короткі нотки дзвінких кремнієвих калаталець. Перечепившись через край газону, Вольф ухопився за Грайвесну. Вона поточилась, і обоє з розмаху сіли в траву. Трава була тепла, і вони полягали, не торкаючись одне одного. Після ще однієї конвульсії ночі несподівано з'явилося кілька нових зірок. Грайвесна їла черешні, і було чути, як вони бризкають у роті живим соком. Вольф усім тілом припав до землі. Він набирав повні жмені пахучих стеблин і розтирав їх пучками. Він так би тут і заснув.
– Тобі хороше, Грайко? – спитав Вольф.
– Хороше… – відказала Грайвесна не цілком упевнено. – От тільки Сапфір… Якийсь він дивний сьогодні. Ніяк не насмілиться мене поцілувати. Усе ніби озирається на когось.
– Усе владнається, – заспокоїв Вольф. – Він перепрацювавсь.
– Дай Боже, щоб так і було, – промовила Грайвесна. – Нарешті закінчили.
– Головне зроблено, – сказав Вольф, – завтра почну випробування.
– Ой, і я б хотіла подивитись, – вихопилося в Грайвесни. – Не могли б ви взяти мене з собою?
– Ні, – сказав Вольф. – Теоретично машина розрахована на одного, а потім, хто зна, що я знайду там, позаду? Тебе це, Грайко, ніколи не цікавило?
– Ні, – сказала Грайка. – Я надто ледача. До того ж завжди всім задоволена, тому й допитлива.
– Яка ти киця, – сказав Вольф.
– Чому ви так сказали, Вольфе? – спитала Грайвесна, змінивши інтонацію.
– А що я сказав? – промурмотів Вольф. – Можна черешень?
Він відчув на своєму обличчі прохолодні доторки пучок, які шукали його рот, і між губами прослизнула ягода.
Перш ніж уп'ястись у неї зубами, він дав їй нагрітись, а тоді розкусив рухливу кульку. Грайвесна була зовсім поруч, до пахощів землі домішувавсь аромат її тіла.
– Ти гарно пахнеш, Грайко. Мені подобаються твої парфуми, – сказав Вольф.
– Я не вживаю парфумів, – відповіла Грайвесна.
Вона дивилась, як одна за одною гаснуть і вмирають у яскравих спалахах зірки. Праворуч, саме над їхніми головами, три з них виробляли на якогось східного танцю. Інколи вони зникали в спіралях ночі.
Вольф неквапно перевернувсь горілиць, аби ні на мить не втрачати контакту з травою. В пошуках опори його права рука торкнулась якогось маленького звірятка. Тваринка не втікала. Він напружив зір, намагаючись розгледіти її в темряві.
– У мене під боком тепле звірятко, – сказав він.
– Дякую… – відгукнулася Грайвесна й тихо-тихо засміялась.
– Я не про тебе, – сказав Вольф. – Це кріт… чи пак кротеня. Не втікає, а все як ртуть… послухай, зараз я його гладитиму.
Кротеня замуркотіло, його червоненькі очки горіли. Вольф сів і поклав звірятко Грайвесні на груди, там, де починалася сукня, між персів.
– Яке м'якеньке, – промовила Грайвесна і засміялась. – А тут гарно.
Вольф знову впав у траву. Його очі вже зникли до пітьми. За кілька сантиметрів від його обличчя марно лежала ясна й гладенька Грайвеснина рука. Вольф присунувсь і торкнувся губами темної улоговинки в згині ліктя.
– Грайко… ти така мила.
– Ти думаєш?.. – ніяковіючи, проказала та. – Тут гарно. Поспімо?
– Можна, – відгукнувся Вольф. – Я сама про це й подумав.
Він притулився щокою до її плеча, ще трохи вугластого від надміру юності.
– Ми прокинемось усі в кротах, – сказала вона і знову засміялася своїм трохи приглушеним сміхом.
– Як духмяніють трави, – сказав Вольф. – Трави й ти. Скільки квітів. Що це пахтить конвалією? Вона вже мала відцвісти.
– Я пригадую ці квіти, – сказала Грайвесна.