Їх дуже часто запрошували як весільних педерастів, бо вони мали пристойний вигляд. Це були близнята. Старший звався Коріоланом. Волосся в нього — чорне і кучеряве, шкіра — біла й гладенька, на обличчі невинність, ніс прямий, очі сині, прикриті довгими жовтуватими віями.
Молодший, що його названо Пегасом, був дуже схожий на брата, тільки вії мав майже зелені — здебільшого цієї ознаки вистачало, аби розрізнити їх. На шлях педерастії вони стали з необхідності й за покликанням, та оскільки їм щедро платили за ролі весільних педерастів, вони занедбали майже всяку роботу і, на лихо, це згубне неробство інколи доводило їх до нечестя. Внаслідок саме цього Коріолан напередодні розважився з дівчиною. Пегас несамовито дорікав йому, водночас натираючи собі перед великим тристулковим дзеркалом крижі мигдалевим молочком для зваблювання чоловіків.
— Скажи, коли ти повернувся додому? — напосідав Пегас.
— Уже й не пам'ятаю, — буркнув Коріолан. — Облиш мене. Дивися за своїми крижами.
Коріолан вискубував собі брови, послуговуючись корнцангом.
— Безсоромник! — гримів Пегас. — Злигався з дівчиною! Якби тебе бачила твоя тітка!
— Ет! Ніби ти ніколи того не робив! — кинув з погрозою Коріолан.
— Коли ж це було? — трохи стривожився Пегас. Припинив масаж і зробив перед дзеркалом кілька заспокійливих рухів.
— Гаразд, я мовчатиму, — полагіднішав Коріолан. — Не хочу, щоб ти від сорому крізь землю провалився. Краще застебни мені штанці.
Брати носили штанці осібного крою — з ширінкою позаду, — і защіпнути їх самому було важко.
— От, — хихикав Пегас, — тепер бачиш! Ти не можеш нічого сказати!
— Та годі, кажу ж тобі! — зарепетував Коріолан. — Хто там сьогодні одружується?
— Колен бере за дружину Хлою, — з відразою проказав його брат.
— Чого це ти таким тоном? — запитав Коріолан. — Адже цей хлопчик непоганий.
— Атож, непоганий, — погодився Пегас, і в його голосі вчувалося жадання. — Зате в неї такі пишні груди, що навіть уявити не можна, ніби то хлопчик!
— А мені вона здається гарненькою, — почервонів Коріолан. — Хочеться ті груди почіпати… Невже тобі ніколи не кортить?
Брат спершу вражено подивився на нього, а потім спалахнув:
— Яка ж ти паскуда!.. Ти будь-кого переплюнеш своїм нечестям! Кінчиться тим, що ти коли-небудь таки одружишся з жінкою!
18
Свяченик вийшов із різниці в супроводі Пиякона і Псаромника. Кожен ніс по великому ящику з гофрованого картону, в ящиках лежали церковні оздоби.
— Йосипе, — звернувся він до Псаромника, — коли прибуде машина з квачомазами, нехай під'їде до самого вівтаря.
А церковні Псаромники й справді майже завжди звуться Йосипами.
— Пофарбувати все жовтим? — запитав Йосип.
— З фіалковими смугами, — додав Пиякон, високий симпатичний здоровань на ймення Еманюель Жюдо, чиї ризи й золотий ланцюг блищали мов насипані сонцем снігові замети.
— Атож, — потвердив Свяченик, — бо для благословення приїде Єпископець. Ходімо, все, що в цих ящиках, треба почепити на хори.
— А скільки буде музик? — запитав Псаромник.
— Сімдесят три, — відповів Пиякон.
— І чотирнадцять півчиків, — гордо додав Свяченик.
— Ф'ю, — протягло свиснув Псаромник. — А одружуються всього лиш двоє, — додав він у захваті.
— Атож, — мовив Свяченик. — У багатіїв завжди так.
— І багато буде народу? — спитав Пиякон.
— Сила! — відповів Псаромник. — Я візьму довгу червону алебарду і червоного ціпка з головкою.
— Ні, — заперечив Свяченик, — слід узяти жовту алебарду і фіалкового ціпка, так буде вишуканіше.
Усі троє зупинилися під хорами. Свяченик намацав невеличкі дверцята, заховані в одній з колон, що підтримували склепіння, і відчинив їх. Один по одному вони піднялись вузькими сходами у формі Архімедової спіралі. З гори сіялось тьмяне світло.
Зробивши двадцять чотири оберти, вони зупинились перепочити.
— Ох і тяжко! — зітхнув Свяченик.
Псаромник, що стояв найнижче, потвердив, а Пиякон, затиснутий між двома вогнями, був змушений погодитись із ними.
— Ще два з половиною оберти, — потішив Свяченик.
Вони вийшли на хори навпроти вівтаря на висоті ста метрів від підлоги, і звідти вівтар ледве мрів у тумані. Хмари без усяких перешкод запливали до церкви й пливли по нефу сірими бахматими клаптями.
— Погода буде гарна, — сказав Пиякон, вдихаючи запах хмар. — Чебрецем пахнуть.
— І трохи волошками, — додав Псаромник, — їх теж чути.
— Сподіваюсь, церемонія відбудеться на славу! — мовив Свяченик.
Усі троє опустили коробки й почали розвішувати на стільцях для музик усілякі прикраси. Псаромник виймав їх, здував з них порох і передавав Пияконові та Свяченикові.
Колони над ними й далі тяглись угору і, здавалось, з'єднуються десь у високості. Гарне жовтаво-біле масивне каміння, пещене лагідним денним світлом, повсюди розсівало спокійне світіння. Вгорі воно видавалось зеленаво-синім.
— Слід начистити мікрофони, — сказав Свяченик Псаромникові.
— Я виймаю вже останню прикрасу, — крикнув Псаромник, — і зараз до них візьмуся!
Він витяг із торбинки червону сукнянку і почав ретельно натирати підставку першого мікрофона. Мікрофонів було чотири, в один ряд перед стільцями для оркестрантів, і були вони налаштовані таким чином, що кожній мелодії відповідало бамкання дзвонів за стінами церкви; проте всередині чулася лише музика.
— Йосипе, швидше! — підганяв Свяченик. — Ми з Еманюелем уже закінчили.
— Зачекайте мене, — благав Псаромник. — Згляньтеся, мені потрібно ще п'ять хвилин!
Пиякон і Свяченик закрили коробки на оздоби й поставили їх у закутку хорів, щоб забрати після весілля.
— Я вже готовий! — крикнув Псаромник.
Усі троє застебнули ремені парашутів і граційно стрибнули в безодню. Затріпотів шовк, розкрилися три великі барвисті квітки, і свята трійця без жодних перешкод опустилася на гладенькі плити нефа.
19
— Гарна я тобі?
Хлоя задивлялася на себе, схилившись над акваріумом зі срібним пісочком на дні, де у воді, нічого не боячись, вигравала червона рибка. На Хлоїному плечі сиділа чорновуса сіренька мишка, терла лапками свого писочка й дивилася на мінливі відблиски.
Хлоя натягла панчохи, тоненькі, мов дим з кадила, що барвою добре пасували і до її білого тіла, і до білих шкіряних туфликів на високих підборах. Решта її тіла була оголена, тільки на руці висів важкий браслет із синього золота, від чого тендітний зап'ясток видавався ще тоншим.
— Як ти гадаєш, мені вже зодягатися?
Мишка ковзнула вздовж круглої Хлоїної шиї й зіперлась на одну з її грудей. Тваринка дивилась на неї знизу і, здавалося, відповідала ствердно.
— Тоді я пускаю тебе на землю, — сказала Хлоя. — Ти ж знаєш, що сьогодні ввечері ти повернешся до Колена. Йди попрощайся з усіма тутешніми мишками!
Хлоя посадила мишку на килим, визирнула у вікно, знов опустила завісу й підійшла до ліжка. На ньому лежала, вже розправлена, її біла сукня та дві сукні барви прозорої води для Ізіди й Аліси.
— Ви вже готові?
У ванній кімнаті Аліса допомагала Ізіді робити зачіску. Дівчата теж уже натягли панчохи й озулися.
— Щось ніхто з нас не квапиться, ні ви, ні я! — сказала Хлоя, вдаючи суворість. — Ви хоч знаєте, діти мої, що я сьогодні виходжу заміж?
— Залишилась одна година! — вигукнула Аліса.
— Устигнемо, — докинула Ізіда. — Адже ти вже зачесана!
Хлоя сміялась, трусячи крученими косами. Кімната наповнилася парою, стало душно, й Алісина спинка видавалась такою знадливою, що Хлоя виставила долоні й ніжно погладила її. Ізіда, сидячи перед дзеркалом, слухняно крутила головою, корячись точним Алісиним рухам.
— Мені лоскотно! — засміялась Аліса.
Хлоя гладила саме ті місця, що бояться лоскоту — ребра і боки до самих стегон. Тепла Алісина шкіра здригалася від доторків.
— Ти мені не дасиш зачесатися, — дорікнула Ізіда, що, збавляючи час, опоряджувала нігті.
— Які ви гарні обидві, — захоплювалася Хлоя. — Який жаль, що вам не можна піти просто так, мені б більше подобалось, якби ви зостались у самих панчохах і туфлях.
— Іди одягнися, лялечко! — відказала Аліса. — Ми спізнимось через тебе.
— Поцілуй мене, — попросила Хлоя. — Я така щаслива!
Аліса випхала її з ванної кімнати, і Хлоя сіла на ліжко.
Вона сміялась сама до себе, роздивляючись мережива на сукні. Потім, аби почати, вдягла невеличкий целофановий бюстгальтер і білі сатинові трусики, що легенько віддулися, охопивши її пружні форми.
20
— Уже все? — запитав Колен.
— Ще ні, — мовив Шик, учотирнадцяте розв'язуючи вузол Коленової краватки, що її ніяк не щастило пов'язати як слід.
— Можна спробувати в рукавичках, — запропонував Колен.
— Навіщо? — здивувався Шик. — Хіба так буде краще.
— Не знаю, — стенув плечима Колен. — Я, власне, нічого не стверджую.
— Добре, що ми загодя почали!
— Так, — згодився Колен. — Та якщо не зав'яжемо, то однаково спізнимось.
— Ет! Зараз зав'яжемо.
Шик проробив низку швидких тісно взаємопов'язаних рухів і щосили потяг за обидва кінці. Краватка тріснула посередині й зосталась у нього в руках.
— Це вже третя, — незворушно зауважив Колен.
— Ох! — застогнав Шик. — Бач як… Я й знав, що так буде… — Шик сів на стілець і замислено чухав підборіддя. — Не знаю, що воно діється, — нарешті признався він.
— Я тим паче, — протяг Колен. — Тут щось не гаразд.
— Атож, — спроквола мовив Шик. — А тепер я спробую не дивлячись.
Шик узяв четверту краватку й недбало обкрутив її навколо Коленової шиї, вдаючи, ніби зацікавився дзижчиком, що крутився біля вікна. Довгий кінець поставив під короткий, закинув його в утворену петлю, повернув праворуч, заправив знизу і, на лихо, саме цієї миті Шикові очі опустилися на об'єкт зусиль і краватка з силою затяглась, придушивши палець. Шик з болю аж верескнув.
— Хай йому біс! — горлав він. — Паскудство!
— Вона тебе скалічила? — спочутливо запитав Колен.
Шик завзято смоктав собі пальця.
— У мене весь ніготь почорніє, — скаржився він.
— Бідолаха! — жалів його Колен.
Шик крізь зуби щось бурмотів й дивився на Коленову шию.
— Стривай-но! — прошепотів він. — Вузол зав'язано! Не ворушись!
Шик обережно позадкував, не спускаючи ока з краватки, і взяв зі столу позаду себе пляшку фіксатора для пастелі. Повільно підніс до вуст рурку пульверизатора і беззгучно підступив до Колена.