Людожерство в поїзді

Марк Твен

ЛЮДОЖЕРСТВО В ПОЇЗДІ

Нещодавно я їздив до Сент-Луїса; по дорозі на Захід, на невеличкій станції, десь після пересадки в Терре-Хоут, штат Індіана, до вагона зайшов привітний, статечний на вигляд джентльмен років сорока п’яти-п’ятдесяти і сів поруч. Щось із годину говорили ми з ним про се, про те, і він видався мені напрочуд розумним та цікавим. Зачувши, що я з Вашінгтона, взявся розпитувати мене про визначних державних діячів, про справи в конгресі, і я одразу пересвідчився, що він чудово знає всі тонкощі політичного життя та потаємну кухню обох наших законодавчих палат. Нараз біля нашої лави спинилося двоє, і ми почули уривок такої розмови:

– Гарісе, друзяко, зроби мені ласку, повік не забуду...

Очі мого сусіда радісно спалахнули. "Мабуть, оці двоє викликали в нього якийсь приємний спогад",– подумав я. Та враз його обличчя стало задуманим і спохмурніло. Він повернувся до мене й заговорив:

– Дозвольте висповідатись перед вами, розкрити, так би мовити, найпотаємнішу сторінку свого життя; я не ворушив її ні разу з тих пір, як це трапилося зі мною. Слухайте уважно й пообіцяйте, що не будете перебивати.

Голос його то злітав од захоплення, то ставав глухим, хоч кожне слово було пойняте щирістю й почуттям.

Розповідь незнайомого

19 грудня 1853 року вирушив я вечірнім чікагським поїздом до Сент-Луїса. У вагоні було лише двадцять чотири пасажири, і всі чоловіки. Жодної тобі жінки або дитини. Всі були у чудовому настрої. Мандрівка обіцяла бути приємною, і, пригадую, у жодного з нас не виникло навіть передчуття, що може подібне трапитись.

Об одинадцятій знялась хурделиця. Проїхали невеличкий хутір Уелден, і за вікнами обабіч потяглися нескінченні й нудні прерії, де не стрінеш людини аж до самого Джубілі-Сетльмента. Вітрові ніщо не перешкоджало на велетенській рівнині – ні ліс, ні гори, ні височенні скелі, і він люто дув, здіймаючи вихори снігу, мов клапті піни на розбурханому морі. Біла ковдра грубішала щомиті; поїзд збавив хід – відчувалося, що паровичку дедалі важче долати опір. Вряди-годи ми зупинялися серед заметів, що височіли на шляху, ніби велетенські степові кургани. Розмови стали вщухати. Недавнє збудження змінилося сумом збентеження. Ми всі нараз уявили собі, що можемо потрапити в снігову пастку серед цієї крижаної пустелі.

О другій годині ночі дивне відчуття цілковитої нерухомості вивело мене з дрімоти. Миттю збагнув: нас замело! "На допомогу!" – лунав заклик по вагонах, і всі ми кинулись виконувати наказ. Вискакували з теплих вагонів на холод, у глупу ніч; вітер колов лице, лавиною бурхав сніг, та всі знали – кожна хвилина загрожує смертю. Лопати, руки, дошки,– все, чим тільки можна було розгрібати сніг, пустили в хід. Це була дивовижна, напівфантастична картина: купка людей, які відчайдушно змагалися з заметами, що все зростали, миготливі привиди, які то щезали, то знову виринали з мороку ночі, а їх осявало примарне червоне світло паровозного ліхтаря.

Та за якусь годину зрозуміли, що все це намарне, бо не встигали ми розкидати одну кучугуру, як вітер намітав десятки інших. А найгірше, що під час останнього штурму ворога наш паровичок зламав вісь. Навіть якби ми розчистили всю колію, рушити не змогли б. Знеможені й пригнічені повернулися до вагонів. Всілися біля вогню й почали обговорювати становище. Найдужче лякало те, що не мали їжі. Замерзнути не замерзнем, адже на паровозі повен тепдер дров. Врешті-решт усі погодились з кондуктором, котрий сказав, що будь-хто, якщо ризикне відійти в таку негоду за п’ятдесят миль, неодмінно загине. Виходить, на поміч розраховувати не доводиться, посилати чи не посилати – все одно. Залишається терпляче й покірно чекати – або ж врятуємось, або помремо з голоду. Не дивно, що навіть найхоробріші поблідли од таких слів.

Спливла година, розмови вщухли, і тільки коли на якусь мить змовкала буря по кутках, чути було тривожний шепіт; вогонь у ліхтарях поволі згасав, по стінах поповзли мерехтливі тіні, а нещасні бранці, скулившись на своїх місцях, поринули в роздуми, намагаючись відволіктись або ж заснути, коли вдасться.

Ночі, здавалося, кінця-краю не буде, тихо спливала вона хвилина по хвилині, і ось на сході з’явилася бліда холодна смужка. Коли посвітлішало, пасажири закректали, зашаруділи – той поправляв на голові капелюха, інший розминав затерплі руки й ноги, і кожен, хто б не прокинувся, перш за все кидався до вікна. Та перед очима простягалась та сама пустеля, тиха й безрадісна! Жодної ознаки життя; ні тобі димка, ні колії, лиш безконечна біла рівнина, де вільно гуляє вітер, ганяючи хвилями сніг, а вгорі суцільна снігова пелена застилає небо.

Весь день ми сумно вештались по вагонах, все думали та мовчали. Іще одна важка й безконечна, до того ж голодна ніч!

Іще один ранок – цілий день мовчанки, марного очікування, що хтось прийде на допомогу. Вночі марилися святкові столи, заставлені стравами, вранці – хапливе пробудження й знову голод.

Настав четвертий день, а за ним – п’ятий! П’ять днів у пастці! В очах світився жах голодної смерті. Вони примушували навіть здригатися: кожен погляд виказував, хоч і підсвідомо, те, що зріло в кожній душі, але ще не пробилося назовні.

Минув і шостий день, а ранок сьомого осяяв худі, змучені обличчя напівзбожеволілих людей, на які вже лягла тінь смерті. І час настав! Те підсвідоме, що зріло в кожному з нас, ладне вже було вибухнути. Надто тяжке випробування випало нам на долю. Річард Х. Гастон з Міннесоти, довгий, блідий, що скидався на кістяк, підвівся з місця. Ми знали, що він скаже, і завмерли; всі наші почуття й хвилювання пірнули десь глибоко, в очах, пойнятих безумством, застигла спокійна й сувора увага.

– Джентльмени! Зволікати більше не можна. Час не жде. Ми мусимо негайно прийняти рішення, хто з нас помре, щоб прогодувати інших.

За ним устав містер Джон Д. Вільямс з Іллінойса:

– Панове, я пропоную містера Джеймса Сойєра з штату Теннесі.

Містер У. Р. Адамс з штату Індіана перебив:

– А я – містера Деніеля Слоута з Нью-Йорка.

Містер Чарлз Д. Ленгдон. Пропоную містера Семюеля А. Боуена з Сент-Луїса.

Містер Слоут. Джентльмени, я поступаюся на користь містера Джона А. Ван-Ностренда-молодшого з Нью-Джерсі.

Містер Гастон. Якщо ніхто не заперечує, зважимо.

Містер Ван-Ностренд заперечив, і прохання містера Слоута не задовольнили. З самовідводами виступили також панове Сойєр і Боуен; та на їх прохання теж не зважили.

Містер А. Л. Баском з штату Огайо. Пропоную підвести риску та переходити до таємного голосування.

Містер Сойєр. Джентльмени, я рішуче протестую. Це порушення правил! Вимагаю перервати засідання. Треба, по-перше, обрати голову й заступників. Отоді можна розглянути порядок денний, знаючи, що жоден пункт парламентської процедури не порушено.

загрузка...

Містер Біл з Айови. Панове, я протестую. На який нам біс пусті формальності? Ось уже сьомий день ми й ріски в роті не мали. Кожна хвилина, згаяна на дурні теревені, тільки подвоює наші муки. Щодо мене, то я цілком задоволений претендентами, і мені здається, що й усі ви; отож вимагаю негайно почати таємне голосування та вибрати одного з них... Хоча не завадило б і кількох. Вношу пропозицію...

Містер Гастон. До резолюції можуть бути зміни й додатки; крім того, згідно з процедурою, ми приймаємо її тільки через добу після оголошення. Це викличе, містере Біл, небажану для вас тяганину. Слово надається джентльмену з Нью-Джерсі.

Містер Ван-Ностренд. Панове, я серед вас чужий і не сподівався такої честі. Розумієте, мені незручно...

Містер Морган з Алабами (перебиваючи). Підтримую пропозицію містера Сойєра.

Поставили на голосування, й дебати, як і належить, припинилися. Головою обрали містера Гастона, секретарем – містера Блейка, до комісії по висуненню кандидатур – містера Голкомба, Дайєра й Болдуїна, для сприяння роботі комісії – Р. М. Хоулмена, за фахом постачальника продовольчих товарів.

Оголосили перекур. Комісія пішла на нараду. За першим ударом молотка голови всі зібралися, комісія зачитала список. Серед кандидатів опинилися Джордж Фергюсон із штату Кентуккі, Люсьен Хорман з штату Луїзіана і У. Месік, штат Колорадо. В цілому список схвалили.

Містер Роджерс із штату Міссурі. Пане голово, я пропоную додаток до висновків комісії, що поставлені на розгляд палати згідно з процедурою. Замість містера Хормана внести до списку всім відомого і всіма шанованого містера Гаріса з Сент-Луїса. Панове, було б помилкою вважати, що я заперечую високі моральні якості й суспільне становище джентльмена з Луїзіани. Я шаную його не менш, ніж кожен з нашого товариства. Та не можна не зважити на ту обставину, що цей джентльмен схуд за цей час дужче за всіх; ніхто з нас не має права заплющувати очі на те, панове, що комісія з недогляду чи з якихось міркувань не виконала своєї місії й запропонувала нам джентльмена, в якому аж надто мало поживних речовин...

Голова. Містере Роджерс, позбавляю вас слова. Я не можу допустити, аби щирість намірів комісії піддавали сумніву. Всі невдоволення й скарги прошу подавати згідно з процедурою. Яка думка присутніх щодо пропонованої зміни?

Містер Холідей із штату Вірджінія. Пропоную ще одну зміну: містера Месіка замінити містером Харвеєм Девісом із штату Орегон. Хтось може заперечити, що сповнене злигоднів і нестатків життя далеких окраїн зробило м’язи містера Девіса надто твердими. Але ж, панове, хіба зараз час рахуватися з цим? Яка різниця, м’яке його м’ясо чи тверде? Хто з нас вибиратиме? Обсяг – ось що нас перш за все цікавить, вага і маса – ось найвищі переваги! Що зараз варта освіта, талант і навіть геній... Я наполягаю на своєму доповненні.

Містер Морган (із запалом). Пане голово, я рішуче протестую. Джентльмен з Орегону вже немолодий. Статура у нього солідна, не заперечую, але ж це самі кістки. Може, панові з Вірджінії досить і супу, а я полюбляю ситну їжу. Він же знущається, бажаючи нагодувати нас привидом? Я запитую, як можна, дивлячись на ці жадібні очі, пойняті скорботою й смутком, пропонувати нам таке? Запитую містера Холідея, чи можна, знаючи про наше горе і всі наші страждання в минулому, а також зазирнувши в жахливу будучину,– чи можна накидати нам оцю дохлятину, ці живі мощі, кістяк, поточений червою, висохлу мавпу, що приблудилася з хащів Орегону? Не згоджуйтесь, панове, ні за що не згоджуйтесь! (Оплески).

Доповнення було поставлено на обговорення і після запеклих дебатів відхилено.

1 2