Таємничий незнайомець

Марк Твен

Сторінка 15 з 19

Поки сам не зазнаєш лиха, то й чужого не зрозумієш. Даремно ми силкувалися пояснити Сатані, що сталася жахлива річ, і як ми самі погано вчинили, але він, здавалося, нічого не втямив. Сказав тільки, що зовсім немає значення, куди потрапить Фішер; у раю за ним не побиватимуться, там таких хоч греблю гати. Ми намагалися пояснити йому, що він не зрозумів суті, що лише сам Фішер може вирішити, що для нього краще. Але всі наші зусилля пішли нанівець. Сатана відповів, що Фішер його не обходить: таких Фішерів на світі дуже багато.

Тут на тому боці вулиці показався Фішер. Побачивши його, ми мало не знепритомніли: з нашої вини йому судилася жахлива доля. А Фішер і не підозрював, що з ним щось скоїлося! Він ішов пружною ходою, був жвавий і, видно, задоволений тим, що нашкодив бідолашній фрау Брандт, і раз у раз нетерпляче озирався через плече. Нарешті він побачив те, чого чекав: сторожа вела фрау Брандт, закуту в брязкітливі кайдани. Слідом за нею біг натовп, глузуючи з неї, кричачи: "Богохульниця! Єретичка!" В натовпі були її колишні друзі й сусіди. Дехто замахувався на неї, наміряючись ударити, а сторожа, замість відігнати їх, удавала, ніби нічого не помічає.

— Прожени їх, Сатано!

І тільки тоді, коли цей крик вихопився з наших грудей, ми з Сеппі схаменулись, пригадавши, що будь-яке втручання Сатани у вчинки людей змінює їхні подальші долі. Він легенько дмухнув, і переслідувачі фрау Брандт захиталися, почали спотикатись і розмахувати руками, ніби хапаючись за повітря. Потім кинулися хто куди, репетуючи від болю. Своїм легеньким подихом Сатана кожному з них зламав по ребру. Ми запитали, чи зміниться лінія їхнього життя.

— Так, цілком. Кому додасться кілька років життя, кому відніметься. Дехто вигадає від цієї зміни, але більшість втратить.

Ми не стали питати, чи не чекає кого-небудь із цих людей доля Фішера. Краще було не питати. Ми були певні, що Сатана хоче нам допомогти, але почали сумніватися в його присудах. Колись ми з Сеппі хотіли, щоб Сатана простежив лінію нашого життя й подивився, чи не можна її покращити. Але тепер ми відмовилися від цієї думки і вирішили не розмовляти з ним на такі теми.

День чи два село аж вирувало, тільки й мови було, що про арешт фрау Брандт і таємничу кару, яка вразила її мучителів. Зал суду був повний. Провину фрау Брандт довели відразу, бо вона повторила на суді всі свої блюзнірські слова й відмовилася забрати їх назад. Коли їй пригрозили карою на смерть, вона сказала, що краще вже вмерти й жити зі справжніми дияволами в пеклі, ніж з їхніми наслідувачами тут, у селі. Фрау Брандт обвинуватили в тому, що вона за допомогою чарів зламала ребра своїм односельцям, і запитали, чи вона не відьма. Вона зневажливо відповіла:

— Ні. Якби я мала ту силу, то хіба хто-небудь з вас, лицемірних святенників, прожив би хоч п’ять хвилин? Ні, я вас усіх на місці повбивала б. Ухвалюйте свій вирок і дайте мені спокій. Ви мені остогидли.

Суд ухвалив обвинувальний вирок. Фрау Брандт відлучили від церкви, позбавили райського блаженства і прирекли до пекельних мук. Потім на неї одягли балахон з грубого полотна, передали світській владі і під розмірений похоронний дзвін повели на ринкову площу. Ми бачили, як фрау Брандт прикули до стовпа. В тихе повітря здійнявся перший голубуватий димок. Суворе обличчя фрау Брандт полагіднішало, вона обвела поглядом щільну юрму глядачів і спокійно промовила:

— Колись давним-давно ми з вами були невинними крихітками і бавилися разом. В ім’я цього я вас прощаю.

Ми пішли звідти і не бачили, як полум’я охопило фрау Брандт, але чули, як вона кричить, хоч і заткнули вуха пальцями. Коли крики затихли, ми зрозуміли — вона вже в раю, незважаючи на відлучення від церкви. Ми раділи її смерті й не шкодували, що спричинилися до цього.

Минуло кілька днів, Сатана знову прийшов. Ми завжди нетерпляче ждали його, адже поруч з ним життя не було таке нудне. Він підійшов до нас у лісі, там, де ми вперше зустрілися. Як і всі хлопці, ми прагнули розваг, і попросили Сатану що-небудь нам показати.

— Дуже добре, — сказав він. — Я покажу вам історію людського роду — те, що ви називаєте цивілізацією. Хочете?

Ми сказали, що хочемо.

Сатана порухом думки обернув ліс на райський сад. Ми побачили Авеля, який молився перед вівтарем. Потім з’явився Каїн з дрючком у руках. Він, здавалося, не помітив нас і неодмінно наступив би мені на ногу, якби я вчасно не відсмикнув її. Каїн заговорив до брата незрозумілою мовою, потім розлютився, почав йому погрожувати. Ми відвернулись, бо знали, що зараз станеться. Але ми почули важкі удари, крики і стогін, потім усе стихло. Коли ми глянули знову, вмираючий Авель лежав у калюжі крові, а Каїн стояв над ним, мстивий і нерозкаяний.

Видіння щезло, і за ним потяглася довга низка невідомих нам війн, убивств і різанини. Настав усесвітній потоп. Бурхливі хвилі жбурляли ковчег, на обрії крізь запону дощу бовваніли високі гори. Сатана сказав:

— Ваша цивілізація почалася нещасливо. Зараз буде ще один захід.

Сцена перемінилась, і ми побачили п’яного від вина Ноя.

Потім Сатана показав нам Содом і Гоморру — "спробу знайти хоч двох чи трьох порядних людей", як висловився Сатана. Після цього ми побачили Лота з дочками в печері.

Потім пішли війни іудеїв. Вони чинили криваву різанину, забиваючи переможених і їхню худобу. Живими залишали тільки юних дівчат, розподіляючи їх між собою.

Далі ми побачили, як Іаїль прослизнула в намет і вбила цвях у скроню сплячому гостеві. Ми були зовсім поруч; кров, яка бризнула з рани, потекла маленьким червоним ручаєм просто до наших ніг, і ми, коли б схотіли, могли доторкнутися до неї руками.

Тоді перед нами пройшли війни єгиптян, війни греків, війни римлян — усю землю залили огидні потоки крові. Римляни підступно обманули карфагенян, ми бачили жахливу картину винищення цього відважного народу. Цезар удерся в Британію. "Варвари, які жили там, не вчинили йому ніякої шкоди, але він хотів загарбати їхню землю й подарувати їхнім удовам і сиротам блага цивілізації", — пояснив нам Сатана.

Народилося християнство. Перед нашими очима проминула історія Європи і протягом століть християнство і цивілізація йшли пліч-о-пліч, "залишаючи на своєму шляху голод, спустошення, смерть та інші ознаки поступу людського роду", завважив Сатана.

Війни, війни і знову війни — в усій Європі, в усьому світі.

— Іноді воювали заради приватних інтересів королівських династій, — сказав Сатана, — іноді для поневолення слабшого народу, але ніколи напасник не починав війни з благородною метою. Таких війн в історії людства нема.

— Так от, — вів далі Сатана, — ви бачили поступ людства до сьогоднішніх днів. Мабуть, ви погодитеся зі мною, що він у своєму роді гідний подиву. А тепер зазирнімо в майбутнє.

Він показав нам битви, де застосовувалася ще нищівніша машинерія війни, які були ще жахливіші за кількістю загиблих.

— Ви можете пересвідчитися, — мовив Сатана, — що людство невпинне в своєму розвиткові Каїн убив Авеля дрючком; стародавні іудеї вбивали дротиками й мечами; греки і римляни запровадили панцирі й щити, організацію війська і полководницьке мистецтво; християни впровадили порох і вогнепальну зброю. Через кілька століть вони так удосконалять свої смертоносні знаряддя вбивства, що всьому світові доведеться визнати: без християнської цивілізації війна назавжди залишилася б нікчемною забавою.

Тут Сатана зайшовся жорстоким сміхом і взявся глузувати з людського роду, хоч і знав, як його слова ображають і ранять нас. Тільки ангел міг так поводитися; для ангелів страждання — ніщо, ангели знають про них хіба що з чуток.

Ми з Сеппі не раз уже пробували тактовно й обережно переконати Сатану, що він не зовсім правий. Сатана звичайно відмовчувався, і ми вважали його мовчанку за згоду. І тому ці слова Сатани дуже нас засмутили. Наші докази, мабуть, не справили на нього глибокого враження. Ми були розчаровані; певне, так почувається місіонер, який плекав надію, але бачить, що старався марно. Однак ми не виказували своїх почуттів, розуміючи, що зараз для цього не час.

Сатана насміявся своїм жорстоким сміхом досхочу, а потім сказав:

— Так, досягнення пречудові. Протягом п’яти чи шести тисячоліть народилися, розквітли й викликали подив світу не менше п’яти чи шести цивілізацій, потім занепали й щезли. І жодна з них, за винятком останньої, не винайшла способу масового і простого знищення людей. Вони старалися, докладали всіх зусиль, адже вбивати — найулюбленіше заняття людського роду від самого початку його існування. Але тільки християнська цивілізація досягла успіху, чим і може пишатися. Минуть ще два чи три століття, і всі визнають, що християни — досвідчені вбивці, і тоді погани підуть учитися до християн — не по релігію, а по зброю. Турки і китайці купуватимуть її, щоб убивати місіонерів і навернених до християнства.

Тут Сатана знову почав показувати, і перед нашими очима один по одному пройшли народи, довжелезна процесія, що розтяглася на два чи три століття, безконечні юрми людей, які люто билися, потопали в океанах крові, задихалися в чорному диму битв, крізь який проблискували тільки прапори і червоні спалахи гарматних пострілів; і завжди ми чули гуркіт канонади і передсмертні зойки.

— І для чого все це? — запитав Сатана, лиховісно засміявшись. — Зовсім ні для чого. Ви нічого не досягли. Ви завжди повертаєтеся туди, звідки починали. Протягом мільйона років люди безнастанно розмножуються і так само безнастанно винищують один одного. Для чого? Жоден мудрець не відповість на моє запитання. Кому це йде на користь? Лише жменьці нікчемних узурпаторів-монархів і знаті, які зневажають вас, відчувають себе опоганеними, якщо ви доторкнетеся до них, і зачинять двері перед самим вашим носом, якщо ви постукаєте до них. Ви на них гнете спини, ви за них воюєте, вмираєте — і не соромитеся цього, а пишаєтеся! Саме існування цих людей — вічна ганьба для вас, а ви боїтесь обуритися. Вони — лише жебраки, яких ви утримуєте своїми подаяннями, але ці жебраки дивляться на вас, як благодійники на прохачів. Вони розмовляють з вами, як пан з рабом, і чують у відповіді" мову раба, звернену до пана. Ваші вуста вихваляють їх, а в глибині душі — якщо у вас збереглася душа, — ви зневажаєте себе за це.

13 14 15 16 17 18 19