– Втім, якби не Аніта, нам довелося б воювати.
– Чому?
– А тому, люб'язний, що в усьому таборі вона єдина дівчина, яка згодна вийти заміж за голого та брудного язичника-дикуна!
Отже, вони одружилися, і Данта, іменований відтепер Другом Білої Людини взявся допомагати хаттеритам у підкоренні нових земель.
Прибульці, своєю чергою, долучили його до чудес цивілізації. Данту навчили грати в такі ігри, як бридж, "станьте в коло". Незабаром хаттерити збудували першу підземку, щоб, як усі цивілізовані люди, давати розрядку власної агресивності. Данту присвятили й у цю гру.
Як не намагався він перейнятися духом цієї класичної забави землян вона виявилася недоступною для його примітивної натури. Разом з дружиною він кочував по всій планеті, пересуваючись за кордоном, щоб бути якнайдалі від благ цивілізації, які пригнічували його.
Данту часто відвідували антропологи. Вони записували всі історії, які він розповідав своїм дітям: стародавні та прекрасні нью-таїтянські легенди про небесних богів і про водяних демонів, про духів вогню та про лісові німфи; про те, як Катамандурі було наказано створити світ із нічого всього за три дні і яка нагорода на нього чекала; що сказав Джевазі, зустрівши в підземному царстві Хутменлаті, і як дивно закінчилася їхня зустріч.
Від антропологів не вислизнула подібність нью-таїтянських легенд з деякими із земних, що послужило підставою для цілого ряду дотепних теорій. Їхню увагу привертали також велетенські статуї з пісковика, знайдені на головному острові Нью-Таїті, зловісні, чаклунські статуї, які, побачивши одного разу, ніхто вже не міг забути. Без сумніву, вони були створені якоюсь пре-нью-таїтянською расою, яка жила на планеті в незапам'ятні часи, що вимерли, не залишивши слідів.
Але набагато більше інтригувало вчених загадкове зникнення самих ньютаїтян. Безтурботні, смішні, смагляві, як бронза, дикуни, що перевершували представників будь-якої іншої раси зростом, силою, здоров'ям і красою зникли з появою білих людей. Лише дуже мало хто з найстаріших поселенців могли дещо пригадати про свої зустрічі з аборигенами, але й з розповіді не вселяли особливої довіри.
– Мій народ? – казав Данта цікавим. – О, мій народ не переніс хвороб білих людей, їх машинної цивілізації, їх грубості та деспотизму.
Мої родичі тепер в іншому, щасливішому краї, на Валгулі, там, за небом. Колись і я піду туди.
І, чуючи це, білі люди чомусь почували себе винними і намагалися бути якомога ласкавішими з Дантою, Останнім Тубільцем.
© Віктор Часник. Переклад. 2023. Херсон.