Маленька книжка про любов (уривок)

Переклад Галини Кирпи.

Ознайомчий фрагмент твору

1. Розмова з вентилятором

Мама й тато назвали мене Фредом*.

* Шведське слово "fred" перекладається "мир". (Тут і далі примітки перекладача).

Але це не допомогло. Почалася війна. І татові довелося поїхати з дому і оберігати кордон десь далеко на півночі. Мама плела рукавиці та шкарпетки, щоб він не мерз, бо зима видалася дуже холодна. Коли ми дихали, то з рота хмарами випливала пара. А дорогою до школи під носом виростали бурульки, що розтавали аж після першого уроку.

Я поставив тата на полиці кахляної груби, щоб він відчув тепло. Власне, не тата, а його фотографію. На голові в нього був негарний формений кашкет, а в роті — люлька. Здавалося, він намагався усміхнутися.

— Усе буде гаразд, — мовив я. — Скоро ти повернешся, ось побачиш.

Він не відповів. Але я все одно з ним говорив.

— До речі, я вже знаю, що подарую тобі на Різдво, — сказав я, щоб хоч трохи його підбадьорити.

Потім я поставив поруч з його фотографією мамину, аби тато не почувався самотнім. На фото мама усміхається, бо в неї в животі сиджу я.

Тоді мені здалося, що в тата трішки смикнувся кутик рота.

— Гляди, не загуби люльку, — сказав я.

— З ким ти говориш? — крикнула мама з передпокою.

— З татом, — відповів я.

— Чудово, — мовила вона. — Скажи йому, нехай швидше повертається додому.

Мама зайшла у велику кімнату й поцілувала мене в чоло. Вона вже була взута у високі чорні чоботи зі шнурками. І одягнена в уніформу з металевими ґудзиками. Бо тепер мама працювала кондуктором трамвая, щоб нам вистачало грошей.

— Не перестарайся, — сказала вона. — І не забудь вчасно піти до школи.

— Атож, — відповів я. — Мені лише треба ще дещо зробити.

Я пішов у гардеробну кімнату. Світла не запалював. А в дверях залишив невелику шпарину. Там мені було добре чути, як у вентиляторі шумить вітер. На підлозі стояли татові святкові черевики, готові закружляти в танці, щойно тато засуне у них ноги. Над черевиками висів гарний костюм, темно-синій, у вузеньку світлу смужку. А на полиці лежав капелюх, очікуючи, коли тато вдягне його на свій вимитий причесаний чуб.

Коли я в напівтемряві примружив очі, то ніби побачив його на повен зріст.

— Хочеш почути таємницю ? — пошепки спитав я.

— Ну, звісно, старий, — прошумів тато з вентилятора.

— Я люблю Ельсу з нашого класу.

— О-о, — прошурхотів він. — Любов — це вагоме слово.

— Знаю, — мовив я. — Я трохи закоханий. Принаймні дуже багато думаю про неї. І мені стає тепло, щойно її побачу.

— Добре, — сказав він. — У такий холод це аж ніяк не зайве.

— Так, — сказав я. — Але ти нікому не скажеш? Бо ніхто про це не знає. Навіть Оскар. І вона також. Тобто Ельса.

— Та я й не писну, — відповів він.

— Обіцяєш?

— Є шведи, що вміють мовчати, — сказав він.

Між капелюхом і костюмом немовби зависла невидима усмішка. А це свідчило про те, що він і справді не збирався роздзвонювати новину про мою любов нікому, тим паче чужим людям.

— Бувай, — мовив я. — Мені треба бігти. У нас сьогодні іспит з математики. Тож краще не запізнюватися.

— Та певна річ. Щасти тобі, — прошуміло востаннє з вентилятора.

Як приємно було говорити з татом, навіть якщо тепер замість його голосу до мене долинав лише шум із вентилятора в гардеробній кімнаті. Він будь-чию любов сприймав усерйоз. Він не молов дурниць тільки тому, що людина ще зовсім юна.

2. Іспит з любові

Я чув, як у мене за спиною сопів Оскар. Він мій найкращий друг. Він ненавидить математику. Не так, як я. У мене це улюблений предмет. Я вже впорався з числами і заховав у пенал ручку та лінійку. На душі було спокійно. Потім я подивився на Ельсу й відчув тепло. Вона сиділа поруч і гризла свою ручку. Втупила очі в папір у клітинку, а брови насупила так, ніби не могла чогось обчислити.

Я ж силкувався збагнути, за що люблю її, а не, скажімо, Інґрід чи Анн-Марі. Більшість у нашому класі сказали б, що ці дівчата симпатичніші. І самі Інґрід та Анн-Марі вважають себе красунями. Вони належать до тих дівчат, із яких малюють картини. А от Ельса — сильна і з кучерявим каштановим волоссям, що завжди неначе наелектризоване.

До того ж вона гугнявить.

Та все ж мені стає тепло лише тоді, як я дивлюся на неї, а не на якусь іншу дівчину. Чого воно так?

Ельса має одну-єдину особливість: коли вона міряється з кимось силою рук, то неодмінно перемагає. Бо виявляється сильнішою. Одного разу вона поборола Конрада, що вважав себе найдужчим у класі. Навіть запевняв усіх, що програв навмисне, бо вона дівчина. Але ніхто йому не повірив. Відтоді він її не терпить.

Хоча я люблю її не за те, що вона перемагає, коли міряється силою рук. Цього так просто не поясниш. Коли я знову звів на неї очі, щоб придивитися, чи не оминув я, бува, чогось іще, то мій погляд ковзнув з її наелектризованого волосся униз, прямісінько в зошит із математики. Я відразу побачив, що там помилка.

І зрозумів, чого в неї такий занепокоєний вигляд. То було через п'ятірку. Через простеньке ділення на п'ять. Я вирвав зі свого зошита сторінку й написав: "Число, поділене на 5 = 308". Потім кілька разів згорнув його так, що вийшов малесенький пакетик, схожий на різдвяний подарунок, якого вона отримає заздалегідь. Я спробував намалювати нулик, подібний на серце, на який приємно було дивитися. Я уявив собі, як вона усміхнеться до мене на перерві. Це було єдине, чого я хотів: розвеселити її!

Але тоді я не взяв до уваги одне. Те, що від любові людина стає страшенно незграбною. Коли я хотів покласти папірець Ельсі на парту, то ненароком зачепив ліктем пенал, і він гупнув додолу, як ручна граната.

Усі подивилися на мене. Вони дивилися на простягнену руку і на папірець, стиснутий між великим і вказівним пальцями. Вчителька також дивилася.

— Фреде! Що там таке? — спитала вона.

— Як що? — озвався я.

І тут же впустив папірець. Але це не допомогло. Швидким кроком вона підійшла до моєї парти.

— Я не така дурна, як ти думаєш, — сказала вчителька і показала пальцем на підлогу. — Підніми це і дай сюди.

Вона розгорнула папірець і вголос прочитала, що я написав. Потім звела очі — спершу на мене, а тоді на Ельсу.

— І вам обом не соромно? — спитала вона. — Ви знаєте, що так нечесно?

— Я нічого не зробила, — сказала Ельса.

— Так, це все я, — підтвердив я.

— А чого ти вирішив допомагати Ельсі, коли вона тебе про це не просила? — спитала вчителька.

Що я мав їй відповісти? Що я закоханий у Ельсу і мені стає тепло від однісінького погляду на неї? Що в мене був шанс побачити на перерві її усмішку?

— Ну, Фреде, — мовила вчителька. — Що скажеш?

— Нічого, — відповів я. — Є шведи, що вміють мовчати. Але Ельса ні в чому не винна.

— Як я можу в це повірити? — спитала вчителька.

Аж тут підвелася Ельса.

— Ви, пані вчителько, можете вірити в що завгодно! — крикнула вона. — Але мені нічого більше сказати. І я не хочу сидіти тут і слухати, як мене звинувачують у тому, чого я не робила. Вона вдарила лінійкою по парті так, що та розбилася надвоє. Потім Ельса випростала спину й вийшла з класу, майнувши своїм наелектризованим волоссям.

Того дня це був останній урок, тож їй не треба було повертатися.

— Ну й дурепа, — сказав Конрад.

— Цить! — гримнула вчителька. — Я думаю, Ельса сказала правду. До того ж вона має слушність: не можна допускати, щоб хтось когось несправедливо у чомусь звинувачував. Ніколи в житті. Завтра я перепрошу її. Покладіть зошити з математики на стіл і йдіть додому.

Вона якось здивовано впилася очима в розбиту лінійку. Потім потягла мене, хоч і зовсім легенько, за вухо.

— А ти зостанься, — мовила суворо.

3. "Агов! Ялинки тут!"

— Що сказала вчителька? — запитав Оскар, коли я вийшов надвір.

Він стояв, насунувши на самі вуха шапку, біля флагштока і чекав мене. А щоб не задубіли на морозі ноги, підстрибував.

— Сварила мене.

— Ну й правильно, — сказав він.

— Атож, — згодився я.

— Це ж треба бути таким незграбою, щоб скинути додолу пенал, — сказав він і усміхнувся. — Підеш зі мною на Великий пагорб кататися на санчатах?

— Ні, — відповів я. — Мені треба навідатися до ялинок.

— А, скоро ж Різдво, — сказав Оскар. — Про який різдвяний подарунок ти мрієш?

— Про тата, — відповів я. — І шоколадку.

— І ковзани, — сказав він.

— І губну гармошку, — додав я. — Але це не дуже важливо.

— Так, є дещо важливіше, — мовив він.

— Атож, — погодивсь я.

Оскар ще кілька разів підстрибнув, підморгнув, і тоді наші стежки розійшлися. Що означало те підморгування? Може, він побачив у мене на обличчі моє потайне бажання? Тобто усмішку якою обдарує мене людина з кучерявим волоссям і сильними руками. Людина, що гугнявить. І яка, напевно, вважає мене бовдуром.

Учителька була до мене доброзичлива. Вона визнала, що я найкраще в класі знаю математику. Але мій вчинок просто ганебний. Та все-таки вона мені вибачила.

— Що це на тебе найшло? Якесь божевілля, не інакше, — сказала вона. — Хоч у теперішні часи в цьому немає нічого дивного. Але якщо ти й далі так поводитимешся, то до тебе не прийде ніякий гном.

— А він і так не прийде, — сказав я й опустив очі на її грубуваті чобітки.

Потім учителька поплескала мене по плечу, пронизала своїми каштановими очима й попросила: коли хтось поцікавиться, що вона мені сказала, то я маю відповісти, ніби вона була розгнівана й дала мені добрячого прочухана.

— Обіцяю, — мовив я.

"Якесь божевілля" — це було саме те, що я відчував. Я майже закохався в учительку. Попри нашу різницю у віці.

Коли я прийшов до ялинок, уже почало смеркати, хоч була лише третя година дня. Ґранфош, що продавав ялинки, підхопив мене попід руки й кілька разів підкинув угору, щоб зігріти.

Пара з його рота кудлатою хмарою звисала йому на груди, як борода у гнома.

— Добре, що ти прийшов, — зрадів він. — У тебе гарно виходить закликати.

— Дякую, — сказав я. — Приємно чути.

Саме так, як правило, говорять дорослі. Але я відчув, що мені стало трішки тепліше. Потім я заходився гукати:

— Ялинки! Тут повно ялинок! Із самого лісу! Купуйте, поки ще є!

Ґранфош жив у тому самому будинку, що й ми. Він був кремезний і сильний, а долоні мав завбільшки з лопати, якими відгортають сніг. Але в нього була хвора нога. Він тягнув її, коли йшов. Через те його й не взяли до війська.

— Не було щастя, так нещастя помогло, — казав він.

Мені певним чином також допомогло.