Ні віком, ні статтю ці молоді люди не гармонували із завданням соціального забезпечення, зате чотири Яковичі були юні брати Альхена, а Паша Емільович — двоюрідний племінник Олександри Яківни. Молоді люди, серед яких найстарший був тридцятидвохлітній Паша Емільович, не вважали своє життя в будинку соцзабезу за щось ненормальне. Вони жили в домі на правах бабусь, у них теж були казенні постелі з ковдрами, на яких було написано "Ноги", одягнені вони були, як і бабусі, в мишачий туальденор, але, мавши молодість і силу, вони харчувались краще за вихованок. Вони крали в домі все, що не встигав украсти Альхен. Паша Емільович міг злопати за одним присідом два кілограми тюльки, що він одного разу й зробив, лишивши весь дім без обіду.
Не встигли бабусі як слід розсмакувати кашу, як Яковичі разом з Емільовичем, проковтнувши свої порції і відригуючи, встали з-за столу і пішли на кухню шукати чогось їстівного.
Обід тривав далі. Бабусі загомоніли:
— Зараз нажеруться, почнуть пісень горлати!
— А Паша Емільович сьогодні ранком стілець з червоного кутка продав. З чорного ходу виніс перекупникові
— Побачите, п'яний прийде сьогодні…
У цю хвилину розмову вихованок увірвало трубне шмаркання, що заглушило навіть безупинний спів вогнегасника, і коров'ячий голос почав:
— … нахід…
Бабусі, пригнувшись і не оглядаючись на гучномовець, що стояв у кутку на митому паркеті, їли далі, сподіваючись, що їх мине чаша сія. Але гучномовець бадьоро вів далі:
— Евокррраххх видусоб… цінний винахід. Залізничний майстер Мурманської залізниці товариш Сокуцький, — Самара, Орел, Клеопатра, Устина, Царицин, Климентій, Іфігенія, Йорк, — Со-куць-кий…
Труба з хрипом втягла в себе повітря і безживним голосом поновила передачу:
— … винайшов світлову сигналізацію на снігоочисниках. Винахід схвалено Доризулом, — Дар'я, Онега, Раймонд…
Бабусі сірими качками попливли в свої кімнати. Труба, підстрибуючи від власної сили, шаленіла далі в порожній кімнаті:
— … А тепер послухайте новгородські частівки…
Далеко-далеко, в самому центрі землі, хтось торкнув балалаєчні струни, і чорноземний Баттістіні заспівав:
На стіні клопи сиділи,
Милися-сушилися.
Фінінспектора уздріли –
Враз передушилися.
У центрі землі ці частівки викликали бурхливу діяльність. У трубі почувся страшенний гуркіт. Чи були то гучні оплески, чи почали працювати підземні вулкани.
Тим часом спохмурнілий інспектор пожежної охорони спустився задом по сходах горища і, опинившись знову на кухні, угледів п'ятьох громадян, які просто руками викопували з бочки кислу капусту і обжиралися нею. Їли вони мовчки. Один тільки Паша Емільович по-гурманському крутив головою і, знімаючи з вусів капустяні водорості, насилу говорив:
— Таку капусту гріх їсти без горілки.
— Нова партія бабусь? — запитав Остап.
— Це сироти, — відказав Альхен, витискаючи плечем інспектора з кухні і непомітно погрожуючи сиротам кулаком.
— Діти Поволжя?
Альхен зам'явся.
— Тяжка спадщина царського режиму?
Альхен розвів руками: мовляв, нічого не вдієш, коли така спадщина.
— Спільне виховання обох статей за комплексним методом?
Сором'язний Олександр Якович одразу ж, негайно, запросив пожежного інспектора пообідати що бог дав.
Того дня бог дав Олександрові Яковичу на обід пляшку зубрівки, домашні грибки, форшмак з оселедця, український борщ з м'ясом першого сорту, курку з рисом і компот із сушених яблук.
— Сашхен, — сказав Олександр Якович, — познайомся з товаришем з губпожежі.
Остап артистично привітався з господинею дому і сказав їй такий довжелезний і двозначний комплімент, що навіть не зміг його докінчити. Сашхен — висока дама, миловидність якої була трохи спотворена миколаївськими напівбакенбардами, тихо засміялась і випила з мужчинами.
— П'ю за ваше комунальне господарство! — вигукнув Остап.
Обід пройшов весело, і тільки за компотом Остап згадав про мету своїх відвідин.
— Чому це, — спитав він, — у вашому кефірному закладі такий убогий інвентар?
— Як так, — захвилювався Альхен, — а фісгармонія?
— Знаю, знаю, вокс гуманум. Але посидіти у вас зі смаком абсолютно нема на чім. Самі садові помийниці.
— У червоному кутку є стілець, — образився Альхен, — англійський стілець. Кажуть, ще від старих меблів лишився.
— А я, до речі, не бачив вашого червоного кутка. Як він у розумінні пожежної охорони? Не підведе? Доведеться подивитись.
— Будь ласка.
Остап подякував господині за обід і рушив.
У червоному кутку примусів не розводили, тимчасових грубок не було, комини були справні і сажу трусили регулярно, але стільця, на превеликий подив Альхена, не було. Кинулися шукати стілець. Заглядали під ліжка і під лави, відсунули для чогось фісгармонію, допитувались у бабусь, які полохливо поглядали на Пашу Емільовича, але стільця так і не найшли. Паша Емільович у розшуках стільця виявив велику ретельність. Всі вже заспокоїлись, а Паша Емільович все ще бродив по кімнатах, заглядав під карафки, пересував чайні бляшані кухлики і бурмотів:
— Де ж він може бути? Сьогодні він був, я бачив його на власні очі! Смішно навіть.
— Сумно, дівчата, — крижаним голосом сказав Остап.
— Це просто смішно! — нахабно повторював Паша Емільович.
Але тут піногін-вогнегасник "Еклер", що й досі співав, узяв найвище фа, на що здатна тільки народна артистка республіки Нежданова, змовк на секунду і з криком випустив перший пінний струмок, що залив стелю і збив з голови кухареві туальденоровий ковпак. За першим струмком піногін-вогнегасник випустив другий струмок туальденорового кольору, що звалив неповнолітнього Сидора Яковича. Після того робота "Еклера" стала безперебійною.
На місце події ринули Паша Емільович, Альхен і всі уцілілі Яковичі.
— Чиста робота! — сказав Остап. — Ідіотська вигадка! Бабусі, зоставшись з Остапом на самоті, без начальства, одразу ж почали заявляти претензії:
— Брательників у домі оселив. Обжираються.
— Поросят молоком годує, а нам кашу суне.
— Усе з дому повиносив.
— Спокійно, дівчата, — сказав Остап, відступаючи, — це до вас з інспекції праці прийдуть. Мене сенат не уповноважив.
Бабусі не слухали.
— А Пашка Мелентійович, цей стілець він сьогодні виніс і продав. Сама бачила.
— Кому? — закричав Остап.
— Продав — і все. Мою ковдру продати хотів.
У коридорі йшла запекла боротьба з вогнегасником. Нарешті людський геній переміг, і піногін, розтоптаний залізними ногами Паші Емільовича, востаннє виблював в'ялий струмок і затих назавжди.
Бабусь послали мити підлогу. Інспектор пожежної охорони пригнув голову і, ледь похитуючи стегнами, підійшов до Паші Емільовича.
— Один мій знайомий, — сказав Остап значущо, — теж продавав державні меблі. Тепер він пішов у ченці — сидить у бупрі.
— Мене дивують ваші безпідставні обвинувачення, — зауважив Паша Емільович, від якого йшов їдкий запах пінних струмків.
— Ти кому продав стілець? — запитав Остап тремким шепотом.
Тут Паша Емільович, володар надприродних чуттів, збагнув, що зараз його битимуть, можливо, навіть ногами.
— Перекупникові, — одказав він.
— Адреса?
— Я його вперше на віку бачив.
— Уперше на віку?
— Їй-богу.
— Набив би я тобі рило, — мрійно повідомив Остап, — тільки Заратустра не дозволяє. Ну, іди к чортовій матері!
Паша Емільович запобігливо всміхнувся і почав одходити.
— Ну ти, жертва аборту, — згорда сказав Остап, — оддай кінці, не відчалюй. Перекупник який із себе, блондин, брюнет?
Паша Емільович докладно почав пояснювати. Остап уважно його вислухав і закінчив інтерв'ю словами:
— Це, безперечно, до пожежної охорони не стосується. У коридорі до Бендера, що збирався вже йти, підійшов сором'язний Альхен і дав йому червінця.
— Це сто чотирнадцята стаття Карного кодексу, — сказав Остап, — хабар службовій особі під час виконання службових обов'язків.
Але гроші взяв і, не попрощавшись з Олександром Яковичем, рушив до виходу. Двері, обладнані могутнім приладом, з натугою розчинилися і дали Остапові під зад стусана півтори тонни вагою.
— Удар стався, — сказав Остап, потираючи ушкоджене місце, — засідання триває далі!
Розділ ІХ
Де ваші локони?
Поки Остап оглядав 2-й будинок Старсоцзабезу, Іполит Матвійович, вийшовши з двірницької і відчуваючи холод на голеній голові, рушив вулицями рідного міста. Бруком бігла ясна весняна вода. З дахів без упину линули тріскотнява і цокіт діамантових крапель. Горобці полювали на гній. Сонце сиділо на всіх дахах. Золоті битюги нарочито голосно гриміли копитами на голому бруку і, опустивши вниз вуха, із задоволенням прислухались до власного стукоту. На вогких телеграфних стовпах щулились мокрі об'яви з розплилими літерами: "Навчаю грати на гітарі за цифровою системою" і "Даю лекції суспільствознавства для вступу в народну консерваторію". Взвод червоноармійців у зимових шоломах перетинав калюжу, що починалася біля магазину Старгіко і тяглася аж до будинку губплану, фронтон якого був прикрашений гіпсовими тиграми, перемогами і кобрами.
Іполит Матвійович ішов, цікаво поглядаючи на зустрічних перехожих. Він, що прожив у Росії все життя і революцію, бачив, як ламався, перелицьовувався і мінявся побут. Він звик до цього, але виявилось, що звик він тільки в одному пункті земної кулі — в повітовому місті N. Приїхавши в рідне місто, він побачив, що нічогісінько не розуміє. Йому було ніяково і дивно, немовби і справді він був емігрант і щойно приїхав з Парижа. Колись, проїжджаючи містом в екіпажі, він неодмінно зустрічав знайомих або ж відомих йому в обличчя людей. Нині він пройшов уже чотири квартали по вулиці Ленських подій, але знайомі не стрічались. Вони зникли, а може, постаріли так, що їх і не пізнати, а може, зробились непізнаваними, бо носили інший одяг, інші капелюхи. Може, вони змінили свою ходу. В усякому разі, їх не було.
Іполит Матвійович ішов блідий, холодний, розгублений. Він зовсім забув, що йому треба розшукувати житловідділ. Він переходив з тротуару на тротуар і звертав у провулки, де розгнуздані битюги вже навмисне стукали копитами. У провулках було більше зими і де-не-де траплявся підгнилий лід. Усе місто було іншого кольору. Сині будинки стали зеленими, жовті — сірими, з каланчі зникли бомби, по ній не ходив уже пожежник, і на вулицях було куди шумніше, ніж це пам'ятав Іполит Матвійович.
На Великій Пушкінській Іполита Матвійовича здивували ніколи не бачені ним у Старгороді рейки і трамвайні стовпи з дротами.