— уїдливо буркнув Брусь.
Мертель почервонів і зробив кілька кроків у напрямку аптекаря:
— Ти, клістірник довбаний!
— Панове, панове! – скрикнув граф.
Брусь, з почервонілим обличчям, повернувся до Мертеля і процідив:
— Ми не в тих відносинах, які б дозволяли вам звертатися до мене на "ти", пане викладач. Ми з вами не пасли ні свиней, ні іншої живності!
— Панове, чи можемо ми вести цивілізований діалог? — запитав Кржижановський.
— Так, — погодився з ним Мертель. – За умови, що не треба буде вести діалог із типом, який мене ображає!
— А ви, навіть якби й дуже хотіли, то сильно вам і не вдалося б, адже цивілізований діалог, це таке мистецтво, в якому треба розумітися, — відгавкався Брусь.
Мертель, замість того, щоб вибухнути, тільки розсміявся, підійшов до аптекаря ще на півкроку і завзятим тоном заявив:
— Це я вмію, вмію, пане магістр. Ось з вами не міг би, оскільки не можу розмовляти, весь час відкидаючи назад голову…
— А чому вам треба відкидати голову? – здивувався фармацевт.
— Щоб дивитися нагору. Не люблю я розмовляти, дивлячись нагору, шия від цього болить, — пояснив Мертель, ще більше дивуючи Бруся, і так уже дезорієнтованого.
— Але я зовсім навіть не велетенського зросту...
— Правильно, але ви стирчите на самій верхівці пальми, і я не бачу особливих шансів, щоб ви хоч колись звідти злізли, пане магістр!
Щоки Бруся, вже перед тим багряні, почали наливатися синім. Він зірвався на ноги, встав перед Мертелем і промовив по складах — голос його був переповнений ненавистю:
— А от коли я дивлюся на вас, то ладен повірити тим типам у білих халатах, які стверджують, нібито предками людини були щури!
Мертель схопив аптекаря за лацкани піджака, стиснувши їх у нього під підборіддям – і, мабуть, сильно, бо якийсь шов святкового костюму лопнув. Брусь відповів несподіваним ударом нижньої кінцівки — важким підбором вмазав по ступні агресора, що звалило Мертеля, який зашипів від болю, на підлогу. Падаючи, він не відпустив Бруся, так що впали обидва, щоб перекочуватися немов дворові хулігани, кусаючись, дряпаючись, плюючи, вириваючи волосся в один одного, і обсипаючи лайками.
— "І створив Господь Бог людину за образом і подобою ..." — не без задоволення кинув Станьчак.
Ця цитата зі Святого Письма "пробудила" глядачів, які, внаслідок загального остовпіння, спільного шоку, були вражені своєрідною летаргією, паралічем — який, щоправда, тривав не надто довго. Старший сержант Годлевський, Кортонь, Клос, Бартницький та Кржижановський підскочили до забіяк, розділивши їх пом'яті тіла та відтягуючи до протилежних кінців столу. Мертель з Брусєм приходили до тями повільно, хрипко дихаючи і дивлячись здивованими очима на стіни і оточуючих, немов сюди їх перенесли з якогось іншого виміру реальності або ж з космічної надреальності. Чим більше вони приходили до тями, тим більше сорому було в їхніх поглядах. Заступник директора школи обтрусив костюм і, спустивши голову, вмостився на своєму місці. Аптекар побіг у туалет. Хануш шепнув Малевичу, прикриваючи рота рукою:
— Це все сьогоднішній тиск, дуже низький, який дуже погано діє на гіпертоніків. Плюс ця наливка. Вона, звичайно ж, чудова, але міцна як самогон. Я вже давно про неї чув. А ці двоє пили найбільше, правда, якщо не брати до уваги пана сержанта.
— І пана філософа, — так само, пошепки, відповів Малевич.
— Так? Я і не зауважив…
— А я рахував його чарки, слідкуючи за його жартами… Що ж до тиску та випивки наших двох гладіаторів – то, як кажуть, спиртне іноді допомагає людям, які страждають на тиск.
— Не завжди, та й не кожне спиртне. Набагато частіше від спиртного люди перетворюються на мавп.
— Це так, лікарю, тільки я бачу іншу причину цього мордобою. Не скільки органічну, як історичну.
— Історичну?! – здивувався Хануш.
— Так, історичну. Ви коли-небудь виписували рецепти Мертелеві або для когось з їх домашніх?
— І не один.
— І як ви вважаєте, де він ці ліки купував?
— Дивне питання – у Руднику є лише один аптечний склад…
— Мертель ніколи й нічого в Бруся не купував, він би не купив там порошок, який міг би врятувати йому життя. За всіма ліками він їздить у Ніск.
— І давно вони ненавидять один одного?
— Ось уже тридцять із лишком років. Справа в бабі — покійна дружина Бруся в минулому була нареченою Мертеля. За ці тридцять з гаком весен обидва пана жодного разу не зіткнулися в одному приміщенні, сьогодні – вперше. Ви не місцевий, приїхали до нас в тридцять шостому…
— В тридцять сьомому.
— …так що всього і не знаєте. Але кожна дитина в Рудникові знає, що Брусі на месу ходять о дев'ятій ранку, а Мертелі – на годину дня, щоб не зустрітися.
Всі, які раніше втрутилися в інцидент, уже посіли свої місця за столом; але при цьому мовчали, як би не бажаючи продовжувати дискусію без фармацевта, а може – бажаючи тимчасового карантину, терапії тишею. Брусь повернувся за кілька хвилин, з старанно відновленим проділом, але в жилетці, що лопнула. На його обличчі був вираз побитого пса; очима він водив по стелі, над головами тих, що зібралися. Коли він сів і коли всі чекали, що дискусію відновить граф або його приятель, адвокат Кржижановський – несподівано для всіх голос взяв вартовий громадського порядку:
— Панове… я… того, ну… Прошу, щоб цього не повторилося. В іншому випадку…
— Інакше він витягне палицю і накаже нам розійтися, — закінчив Седляк. – Руку він на цьому набив, часто придушуючи кийком виступи пролетарів…
— Незаконні збіговиськи люмпенів, яких на вулицю виштовхували червоні агітатори та пробільшовицькі осередки! — спростував версію Седляка Кортонь.
— Брехня! – обурився Седляк. – Це були спонтанні народні маніфестації, які розганялися людьми з палицями – правими бойовиками, фашистами та синіми поліцейськими!
— Такий був наказ, пане начальник, вказівки верховної влади, так що нема чого й казати, наказ є наказ! – стояв на своєму Годлевський. – Ми ліквідували лише незаконні виступи, скандали, заколоти, різноманітні зборища. Законних ми не лише не розганяли, а й охороняли – такий був наказ. Поліція, вона має слухатися наказів. Влада наказує, поліція виконує. Але тут… тут я поліцейським бути не хочу, панове. Але якщо…
— У дискусії ви теж не берете участі, пане старший сержант, — зауважив філософ. — Один пан ксьондз і ви досі ні за кого не висловилися. Наполеон мав рацію – ряса і мундир розуміють один одного без слів…
— Я теж не брав участі в дискусії, пане професоре, — нагадав Хануш.
— Ні, чому ж, приймали. Ваше цінне висловлювання щодо кліматичних переваг спиртного… Зізнаюся чесно, що я прийняв цей діагноз близько до серця, а точніше – підшлункової залози.
— Цей вислів не мав нічого спільного з дискусією про викуп людей, яких заарештував гестапівець.
— І для вас це огидно, лікарю? Вступати в договори із гестапо? Ще раз я згадую імператора Наполеона, який сказав: "Честь виключає компроміси". Ви це мали на увазі?
— Ні, не це.
— Тоді, що ж вас утримувало, дорогий наш медик?
— Страх – банальний страх. Я передбачав звинувачення, які вже прозвучали тут. Якщо я підтримаю викуп мого начальства, професора Старинки, вийде так, що я агітую вибірково за приятеля. Якщо ж я висловлюся за когось іншого – тоді ви почуєте, нібито я готуюся зайняти директорське крісло в лікарні. Тому я волію не обговорювати і вибираю жереб.
— Я теж вибираю жереб! – зрадів Бартницький. – А ось пан професор… пан професор так старанно вважав, хто брав участь у дискусії, а сам якось… Що ви на це, пане професоре?
— Та я ж увесь час беру участь у цій вашій бовтології!... Гаразд, нехай буде по-вашому – у дискусії.
— Це все ля-ля! Ви начебто й брали участь, але тільки підкидаючи слівця для сміху, нічого більше. Ви не висунули жодного кандидата...
— Тому що мого кандидата, друже мій, Мюллер ще не заарештував.
— Панове!... — втрутився в цю перепалку Кржижановський. — …Ми повинні щось вирішити. То як, жереб? Чи всі погоджуються на нього?
— Заявляю вето! — прогримів Кортонь, підкріплюючи свої слова ударом кулака по столу. – Серед викуплених мають опинитися пани Тригер та Островський!
— Оскільки так вирішили пани Мертель та Кортонь! – пирхнув Седляк.
— Чому повинні? — спитав Хануш, хоч і здогадувався, як і всі інші.
— Тому що йде війна! Іде битва! І битва з окупантами – зараз найголовніша справа для народу! Тільки це можу сказати, бо й так сказав надто багато.
Стало тихо. Були запалені нові сигарети. Чути було, як мухи дзижчать над столом. Адвокат Кржижановський вишморгався, бо дим викликав у нього алергію, а професор набив люльку ароматним тютюном. Магістратор Малевич голосно прошепотів:
— Значить так…
Чим скористався начальник пошти:
— Отже, панове, все зрозуміло… — пробасив Седляк.
— Зрозуміло? – здивувався Кржижановський.
— А у вас є сумніви? – спитав Малевич.
— Ну не знаю…
— Чого ви не знаєте, пане адвокате? – дотискав його Седляк. – Адже це просто, як двічі два. Нам усім ясно, що якщо ми не погодимося на Тригера та Островського, тоді всі ми можемо бути покарані за вироком якогось підпільного чи лісового суду.
— І хто це каже? – намагався контратакувати директор кінотеатру, але з іншого боку йому завдав удару Малевич:
— Давайте без евфемізмів – таємного суду! Це шантаж, а точніше навіть гірше, ніж звичайний шантаж – це залякування, це терор, і я протестую!
Мертель, який після бійки з Брусєм сидів згашений, бо йому було соромно, більше не витримав і ожив, мов блискавка.
— Та ви знаєте, про що ви кажете, пане магістраторе?! Та ви поляк чи ренегат, якому все одно, який порядок пануватиме на цій землі – швабський чи польський?! Холера ясна – якщо люди, які вже кілька років ризикують власною головою та життями своїх рідних, щоб Польща здобула незалежність, для вас стоять стільки ж, що й кожен, хто намагається просто пересидіти війну і робить все, тільки б не потурбувати окупанта.
— Пане Мертель, цю свою школярську фразеологію залиште своїм учням! – перебив його Малевич. – Цю війну виграють не партизани, а Совіти та союзники, які б'ють німця дуже ефективно. А те, що робите ви, стверджуючи, ніби робите це заради свободи та національної гідності, стає причиною смерті безлічі невинних людей!
— Неправда! — скрикнув Кортонь.
— Неправда?...