Тож візник почекав кілька молитов (за цей час Бутцау помер, хоча Ян про це не знав), а потім обережно рушив через Старе Місто до замку. Він не знав, що в темряві проїхав повз будинок родини Бутцау, а отже, і повз вдовицю Бутцау, яка лягала спати і ще не знала про зміну свого сімейного стану.
Коли Вітка дістався до воріт замку, він підняв галас, що виявилося помилкою. Замість розмови з полковником Коччеі, на нього чекала розмова з палицею сержанта і наказ кинути в підвал замку. Там він зустрів двох інших гайдуків, тож усі троє почали кричати про викрадення найяснішого пана. Якийсь час їх вважали п'яницями. Можливо, саме це і непорозуміння визначило подальшу долю викрадачів і короля.
Забігаючи трохи вперед у ту ніч: незважаючи на те, що всі вісім слуг з самого початку кликали начальство, сповіщаючи, що король викрадений, спочатку їх вважали п'яницями, а потім, завдяки інерції придворної машини, ніхто не наважився підняти тривогу.
Лише стурбований безладом капітан Себастіан Жубровський спустився до підвальних камер і почав розпитувати свідків програної битви.
– По черзі! Спокійно! Як це: короля вбили?
– Застрелили, а потім зарубали. Було багато крові! А потім посадили на коня – відповів візник Вітка.
– Хто зарубав? Ти бачив, що король мертвий?
– Конфедерати, пане капітане. Вони напали зграєю на Мьодовій.
– Скільки їх було?
– З сотню! – запевнив один з гайдуків, передчуваючи, що правда поставить його в дуже невигідному світлі. – Вони стріляли в нас, як чорти...
– Ти впевнений, що король мертвий? – запитав Жубровський. – Бачив, як він помер?
У той момент у камері запала тиша, бо ніхто не хотів бути тим, хто повідомить начальству про смерть монарха.
– Темно було, – зрештою зізнався Ян Вітка. – Але король стікав кров'ю.
– Ти казав, що його посадили на коня. Він ще був живий?
– Не знаю, але він болісно стогнав, – відповів візник.
Себастіан Жубровський оглянув в'язнів. Йому не подобалося допитувати цих дурнів (особливо пізно ввечері). На мить він навіть замислився, чи служба в гвардії є відповідним викликом для його талановитого розуму. Тим більше, що для впорядкування свідчень служби потрібний був скоріше хороший брат з божевільні, ніж гвардієць.
– Вас було десятеро... Де ще два гайдуки?
– Ну... немає Мікульського і Бутцау, – зауважив Вітка.
– Втекли негідники! – викрикнув один з гайдуків.
Однак його швидко заткнули стусанами товариші, бо в тій ситуації про втечу з поста слід було уникати, як згадувати мотузку в будинку повішеного.
– Ну... я бачив, як поранений Бутцау впав на Мьодовій. Куди дівався Мікульський, я не знаю.
– Вони були в змові! Хотіли викрасти його величність...
– Перевіримо – відповів Жубровський. – А тепер тиша і спокій. Я зараз пошлю за секретарем, він запише ваші свідчення. Говоріть тільки правду, собаки, бо я все одно все дізнаюся!
Він суворо подивився на в'язнів, і ті повірили, що від очей Себастьяна Жубровського нічого не сховати.
Вони одразу замовкли, кожен занурившись у думки, як сказати якомога менше, не збрехати і врятувати свою посаду та шкіру. Мабуть, кожен з них хоча б на мить пошкодував, що не проявив хоробрості двох гайдуків, які залишилися на Мьодовій.
Тим часом Жубровський вбіг на перший поверх, послав по полковника Коччеі і підняв тривогу по всьому замку. Він наказав шукати короля в покоях, де монарх мав звичку ховатися в жіночому товаристві, і навіть послав гінця до квартири полковника Грабовського, щоб перевірити, чи не вирішив приголомшений вечірніми подіями монарх шукати розради в обіймах полковничихи. Водночас капітан зібрав пошуковий загін, до складу якого увійшли всі присутні гвардійці, щодо правдивості, кмітливості та хоробрості яких він не мав застережень. Про те, як ця еліта королівської гвардії впоралася із завданням, ми розповімо трохи пізніше.
Однак найбільшої уваги заслуговують два герої нашої історії. Справжні герої, бо хоча про короля Стася і навіть про Яна Кужму написано чимало, розповіді про долю Георга Бутцау та Шимона Мікульського загубилися в глибинах Стіксу. Нібито audaces Fortuna iuvat[14], але саме до цих сміливців Фортуна поставилася безжально, як за життя, так і після смерті.
На жаль, вони швидко зникнуть з сторінок нашої розповіді, принаймні in corpore[15]. Як ми вже зауважили, Георг стік кров'ю на бруківці вулиці Мьодової, не взявши з собою ні гніву, ні жалю до дружини, а навіть до зрадливого короля. І так до неба полетіла єретична, бо євангельська душа, бо ми твердо віримо, що героїзм останніх хвилин викреслив з неї цю пляму. Він ще хоча б духом повернеться до нас, а з Мікульським ми прощаємося назавжди. Поранений, не набагато легше за свого товариша, старший з гайдуків дочекався допомоги. На жаль, не від своїх начальників з двору, а від підмайстрів з шевської майстерні Яка Павелка. Двоє міцних молодиків, які поверталися з нічної пиятики, протверезіли настільки, що помітили на вулиці тіло Бутцау та пораненого Шимона. Вони підняли тривогу, але, побачивши, що ніхто не прийде на допомогу, підняли Мікульського, який мав шанси на одужання, і віднесли його до майстерні. Там, за допомогою жінки та дочки Павелка, вони доглядали його до середи, коли з замку прибув посланець, який шукав зниклого слугу (мабуть, з наміром покарати його за ухилення від служби). Тоді його відвезли до лікарні Святого Духа, але це не врятувало хороброго гайдука. Він помер лише після Нового року, але протягом цих восьми тижнів він марив, страшенно страждав і пив маковий відвар. Оскільки він помер після закінчення всієї метушні, пов'язаної з замахом, і задовго до початку судового процесу над викрадачами, він зник зі сторінок історії та людської пам'яті. А шкода!
Уривок з книги Un voyage a travers la Pologne, la Lituanie et la Ruthenie Жана Батиста Лефевра:
Як, мабуть, всі пам'ятають, країна, відома у світі як Річ Посполита, є особливим шлюбом Королівства Польського та Литовського князівства, які вже понад триста років перебувають у тісному союзі, так що зараз мало хто уявляє одну країну без іншої. Спільною столицею обох є Варшава, місто, розташоване на землях Польщі, але на території колишнього Мазовецького князівства, яке кілька століть тому розділяло Польщу і Литву. З нагоди унії поляки покинули свою колишню столицю в Кракові, де зараз відбуваються лише коронації та похорони королів.
Варшава — місто, як для столиці великої держави, є невеликим, яке в минулому зазнало багатьох поразок. Під час шведських воєн воно було захоплене і частково зруйноване, а під час великих епідемій у 1707-11 роках місто майже повністю спорожніло. Хоча зараз воно відновлює колишню славу і населення, на це впливають головним чином прекрасні будівлі місцевих багатіїв, а також численні військові підрозділи, що дислокуються в околицях.
Варшаву оточують не тільки поля і приміські хутори, але й густі ліси, що зовсім не схоже на столиці європейських держав. У давні часи Мазовія, бо так називався цей район Польщі, не була центром країни, а її околицею. Відома своїми темними лісами, Мазовія відокремлювала широкі рівнини Польщі від пущ Литви та Пруссії. До сьогодні Мазовія славиться смачним, ароматним медом та виробництвом дьогтю.
Зі сходу і півночі Варшаву оточує прадавній ліс, що тягнеться аж до кордонів держави. З півдня і заходу видно розлогі поля і маєтки, але вони перемежені дубовими і березовими лісами. Ліси, про які ми будемо писати далі, це дубові ліси на північ від міста, що починаються майже відразу за міськими рогатками. Якби мандрівник спускався по Віслі (найбільшій річці королівства і важливому торговому шляху), він побачив би цей незвичайний краєвид: покинувши місто і цивілізовані околиці, пасажир плоту (популярний спосіб подорожувати в цих краях) відразу за Варшавою потрапляє в дивну країну, обидва береги якої охороняє ліс. Мені довелося відвідати це незвичайне місце, де існують як сусіди творіння людини і творіння Бога.
III
Зараз, Санкт-Петербург
Полковник Херцог вирішив справу по дорозі зі своєї квартири до Мармурового палацу. Коли він входив до королівської резиденції, то вже віддавав накази, які, як вважав, послужать покаранню винних і нагородженню геніального слідчого.
– Ті двоє! – кричав він. – Валент Пешинський і Теодат Франкенберг. Адже вони тут, у столиці! Приведіть їх сюди, негайно!
Ці накази він віддав ще з другого поверху, але Вайс чув їх чітко, ніби вони були вимовлені в сусідній кімнаті. З приходом військового керівництва в палаці стало ще голосніше і повернулося більше життя – скрізь, крім королівського ложа.
Херцог вступив до спальні Станіслава Августа, як Суворов до Варшави. Він уже хотів оголосити про своє прибуття гучним голосом, але відчайдушні жести Вайса та інших лікарів змусили його замовкнути. Офіцер лише вклонився в бік непритомного короля, а потім поглянув на Артема, який його вів.
– Ти лях, хлопче?
– Я руський, пане офіцер, лише мати з Польщі походила.
– Так, так... але польську мову ти знаєш? – Коли Артем кивнув головою, полковник схопив його за плече і, не дивлячись на бранця, запитав Вайса: – Пане докторе, чи можу я позичити цього юнака? Дякую, – додав він, не чекаючи на відповідь.
Артема вивели в коридор, а потім у вітальню, яка стала кризовим центром. Водночас двоє гвардійців винесли, тримаючи їх в хірургічних щипцях, чашку з-під кави та булочку – два ймовірні джерела отрути.
На одному з оздоблених столів люди полковника розклали щось на зразок алхімічної лабораторії, як у казках про алхіміка Сендзіміра[16], які Артем чув від матері в дитинстві. Одягнені в білі халати і гострі капелюхи, вчені привітали чашку і булочку стриманим вибухом ентузіазму.
– Ми знайдемо тих, хто отруїв доброго короля Станіслава! — заявив один з них.
– Король живий, — мимоволі нагадав Артем.
– Добре, – відповів хімік. – Зате він може померти. Так чи інакше, це злочин образи величності. Напевно, пан полковник негайно візьметься за цих конфедератських свиней!
– Сідай, хлопче, ми чекаємо на підозрюваних, – наказав Херцог.