Випадкова куля, така вже її доля! – повідомив Кортонь.
— Ну ось вам, — фиркнув Седляк, — а кожного дня в костелі просиджувала. Мабуть, молитви святош не захищають.
— Точно так, як марксизми не захищають придурків, — буркнув Мертель під ніс, але тихенько, щоб його не почули.
— Я ось читав, — продовжував Седляк, що в мусульман та африканських негрів, окрім молитов чи шаманських закляття, застосовуються засоби проти куль. Наприклад, протикульові мазі. Намастишся, і ось ти куленепробивний! У нас це знадобилося б, га? Я вважаю…
— У нас це вже було, — перебив Малевич.
— У нас?!.. — здивувалися всі.
— У часи Повстання Костюшка. Отці з ордена Беноні продавали у своєму варшавському монастирі, що на Новому Місті, освячені картки, які нібито захищали від куль. Брали дорого, одна штука п'ять злотих коштувала.
— І що? Діяло?
— Не завжди. Але коли сімейство застреленого приходило з рекламаціями, братики пояснювали, що, мабуть, у покійника був на совісті смертний гріх, що нівелював силу святої картки. І вони заробили на них величезні гроші, оскільки і попит був величезний.
— Чому ж Начальник[10] забобонів цих не засуджував? — спитав Седляк.
— Тому що простаки з картками йшли у вогонь, як у танок, — пояснив Малевич.
— Вірячі в силу Божу, адже це Бог кулю несе, адже так, шановний? — зачепив ксьондза Гаврилка професор Станьчак. — От і бідолашній Зосьці від Господа Бога дісталося, я правий?
Гаврилко похитав головою, чи то з запереченням, чи то з жалем до дурної зачіпки. Але Станьчак не хотів відступати:
— Пане ксьондз сьогодні в парадному мундирі, навіть подивитися приємно!... Але ще приємніше було б бачити пана ксьондза у фіолетовому чи пурпуровому одязі[11], ось тільки пан ксьондз ніяк підвищення не дочекається. Невже єпископові чимось насолили, га?
– Не потрібні мені земні чини, професоре, – пояснив Гаврилко. — Роботи з паствою Божою мені вистачить, щоб піднестися до Царства Небесного.
— Може вистачить, а може й ні, пане ксьондзик. І, можливо, саме сьогодні воно й проявиться... Щоб піднестися, необхідно мати амбіції підйому ієрархічними сходами, а відсутність таких амбіцій — це просто вада.
— Церква бачить це інакше, не так по-земному, — відповів священик.
— Невже? Тоді чому ж князі Церкви б'ються за церковні посади чи папський трон?
— Я знаю розкішний анекдот на цю тему! — трубним голосом заявив Кортонь. – Слухайте! Їдуть у поїзді єврей та молоденький вікарій. Сидять один навпроти одного. Раптом єврей запитує: "Якщо пан ксьондз отримає підвищення, то ким стане?"
"Можу стати настоятелем парафії", — відповідає вікарій.
"А потім?" — запитує єврей.
"Потім можу стати каноніком".
"Ну а ще пізніше?"
"Пізніше можу стати прелатом".
"А що далі?"
"Далі, якби я мав видатні заслуги, то можу стати єпископом".
"А ще вище можна?"
"Так, можна. З волі Святого Отця я міг би стати кардиналом".
"Цей ваш Святий Отець — папа римський, я правильно говорю? Це він усією вашою церквою керує, так?"
"Так, всією".
"Ага, це було б підвищення, пане ксьондз! Ну а ще вище?"
Вікарій негативно хитає головою.
"Вище вже не можна. Не можу ж я стати Господом Богом..."
А єврей на це:
"Ну чому б і ні. Одному нашому хлопчику вдалося"
Громовий регіт перебив адвокат Кржижановський:
— За Словацьким, одному з наших дістанеться Апостольська Столиця...
— Неправда, пане адвокате, — заперечив Малевич. — Юлик Ес пророкував "слов'янського папу", а не польського. Що не виключає поляка, але може бути і чех, і…
У цей момент камердинер Лукаш вкотив у зал візок із графом. Гості замовкли й підвелися, вітаючи господаря.
— Від щирого серця вітаю вас і дякую за те, що ви прибули, — сказав Тарловський. — Можеш іти, Лукаше... Сідайте, панове. Їжте, пийте. Сподіваюся, ви мені вибачите, що я приймаю вас так просто, але справа… дуже важлива… виникла несподівано, і моя куховарка не встигла приготуватися, хоча знаю, вона там готує щось гаряче, яке подадуть пізніше…
— Ну що ви, пане граф, та в теперішній час це й так... — підлизнувся Брусь.
Тарловський, зморщив брову, вказав на вільний стілець:
— Пане Бартницький… як, вирішив не приходити чи запізнюється?
— Він трохи спізниться, — пояснив доктор Хануш. — Закінчує якесь термінове діло, і попросив вибачитися від свого імені.
— Гаразд, не будемо чекати, у нас мало часу, — прийняв рішення господар. – Панове, переходжу до справи. Я запросив вас, найбільш шанованих громадян Рудника, оскільки, як вам, напевно, відомо, гестапо заарештувало десять...
— …найбільш шанованих громадян Рудника, — перебив його професор Станьчак, у голосі якого зовсім не відчувалося сарказму, але зауваження і так було саркастичним через свій зміст.
— Саме так. Але дещо тут можна зробити. Мається на увазі важке, дуже складне рішення, якого я самостійно прийняти не міг – тому запросив усіх вас. Начальник гестапо, Мюллер, зробив мені пропозицію… Я розмовляв з ним кілька годин тому. Мюллер погодився випустити чотирьох заарештованих, але за викуп.
— Чому лише чотирьох? — запитав Годлевський.
— Цього я не знаю. Очевидно, він побоюється свого начальника. Усіх же він відпустити не може, а заробити бажає, ось і вважав, що з чотирма все минеться. Але ж чотири – це більше, ніж нічого, так, панове.
— Скільки він хоче взяти? — спитав Кортонь.
— За кожного звільненого він вимагає по двадцять тисяч доларів.
Відлунням цих слів став шурхіт, що пробіг уздовж столу, переповнений здавленими пирханнями і лайками:
— Скотина!
— Сучин син!
— Гієна швабська!
— Фріц довбаний!
— Та ніколи не платили навіть половини цієї суми!
— Він спеціально стільки запитав, щоби нічого з цього не вийшло!
— Або – щоб одразу ж заробити купу грошей.
— І хто стільки зможе заплатити?
— І яка сволота! Мало того, що людей мордує, так ще й торгує ними, немов работоргівець, псякрев!
Коли перші обурення вщухли, аптекар Брусь підбив підсумок:
— Пане графе, це гігантська сума... Ніхто з нас не міг би навіть...
— Я покликав вас не для того, щоб збирати гроші, — заспокоїв його граф.
— Та з усього міста не видоїти такої суми, — сказав Клос. – Чотири рази по двадцять – це вісімдесят тисяч доларів, капітал! Вибачте, але навіть у Любліні за арештантів платять по дві, найбільше – по три тисячі.
— Але тільки не за арештанта, якого засудили до страти, пане редакторе, — поправив його Седляк.
— Але ж тут не було жодного вироку, бо й суду не було, — підвівся на своєму місці Гаврилко.
— Не смішить, святий отче! – приборкав його Седляк. – Рішення районної влади має чинність судового вироку, це адміністративне проведення вироку над заарештованими. Чи ви впали з дуба, чи тільки сьогодні народилися? Усі, яких заарештував Мюллер, мають вирок влади, і порятунок таких засуджених у грошах коштує набагато більше, ніж три тисячі зелених.
— Ну так, рази в два, — втрутився журналіст. — Нехай, в три. Але ж не двадцять тисяч?!
— Панове, панове! — Адвокат Кржижановський підняв руку, заспокоюючи тих, хто сперечається і даючи знати, що сам хоче взяти слово. — Ви дивуєтесь, панове? А тут немає нічого дивного, питання зовсім ясне. Боші отримують по дупі на всіх фронтах: на сході, на заході, на півдні – коротше, всюди. У Любліні незабаром правитимуть росіяни. Мюллер розуміє, скільки йому залишилося часу на те, щоб зібрати військовий добуток, ось він і піднімає ціни. Це просто закон ринку, що йде до свого краху.
— Панове, — сказав граф. — Мюллер дав мені всього кілька годин на те, щоб прийняти рішення.
— Але, може, вдасться цю жахливу суму якось зменшити. Треба торгуватися, пане графе, — запропонував Брусь.
— Мюллер не стане з нами торгуватися. Ми можемо лише прийняти його пропозицію чи відкинути її. Часу в нас – до ранку.
— Часу у нас – до смерті, і навіть більше! — пирхнув Клос. – Тільки ми таку суму не зібрали б і на тому світі.
— Панове, я дам усю суму.
Декларація господаря набула форми остовпіння, виміряного силою поглядів, що впали на його обличчя.
— Я викуплю всіх чотирьох, — вів далі граф. – За умови, що серед викуплених буде мій син.
— Ну, це очевидно, пане граф! Ви платите, ви і ухвалюєте рішення! – промовив вердикт Кортонь, а кілька інших кивнуло, підтверджуючи таку думку.
— Ні, це зовсім не очевидно, панове, бо я хотів, щоб ми ухвалили спільне рішення. Тим не менш, я не приховую: якщо мій син не опиниться серед чотирьох обраних – моя фінансова пропозиція втратить силу. Я заплачу лише в тому випадку, якщо Марек зможе повернутись додому.
З іншого боку столу пролунав знущальний смішок. Сміявся професор Станьчак, коли всі подивилися на нього, він почав виправдовуватися з такою ж знущанням, цитуючи знамениту рекламу Форда.
— Одним словом, панове, кожен може купити собі автомобіль такого кольору, який йому до смаку, але за умови, що це буде чорний Форд-Т!
— А ви, пане професоре, будучи на місці пана графа, запропонували б усю необхідну суму, не викуповуючи власну дитину?
— Але ж це був просто жарт, — боронився Станьчак. — …щоб трохи послабити напругу…
— Пане професоре, ваш жарт був абсолютно недоречним! – обурився адвокат Кржижановський. — Ми повинні всі дякувати Тео ... тобто, нашому господареві, причому, ми зобов'язані йому подвійною подякою. Перше, що він виторгував у Мюллера життя чотирьох заручників, а друге, що він понесе всі витрати. Це дуже благородний жест, гідний роду Тарловських, що має такі заслуги перед вітчизною!
Кортонь уже хотів крикнути: "Браво!" і аплодувати, але його ініціатива якось не була прийнята всіма. Тоді він підняв келих:
— Я поділяю думку пана адвоката Кржижанівського, і, мабуть, всі інші так само цю думку поділяють!... Панове, я піднімаю на честь пана графа тост подяки! До дна!
Не пив тільки ксьондз, а професор Станьчак, перш ніж спорожнити чарку, тихенько буркнув:
— За умови, що це буде фірмова наливка графів Тарловських!
Редактор Клос, що сидів поруч із Гаврилком, запитав:
— А чому пан настоятель з нами не п'є?
— Спиртне мені шкодить, сину мій.
— Тож вам доводиться страждати під час кожної меси, коли доводиться хльостати ритуальне вино. Співчуваю! – з глузуванням зауважив Станьчак.
Якийсь час після тосту, який розслабив усіх, гості почали накладати собі шинку, намазувати на хліб масло, ділили огірочки.