. .
— Ох, одежа! Це добре було в палаці, але тут... Усе таке тонесеньке, тендітне... Хіба я можу їх прати як слід... Одна тільки зима минула, а вже у скриньці замість убрань саме лахміття лежить.
— Ну, як одягнути, то й одягнути. Тільки, жінко, ти мені дивись, аби зайвого нічого їй не справляла . .. Хай ходить, як наші діти... А лишиться який гріш, на дальші часи для неї ж сховати.. .
— Еге! Як наші діти! Коли воно таке зробилося тендітне! Босою ногою на підлогу ступить, уже кахикає... Три дні походить у сорочці, плаче, питаю: чого плачеш? "Сорочка брудна"... каже. А що вимивається, вичісується, тулиться по кутах — чисте котеня ...
— Ет,— стукаючи пальцями по столі, вирішив Ян,— звикне...
Доки муляр із жінкою так радилися за Гелю, вона стояла перед піччю і запалими, тьмяними очима дивилася, як огонь поволі пригасав. Видко було, що глибоко над чимось задумалась. За хвилину, узявши якийсь певний рішенець, повернулася, тихесенько відчинила двері, і вислизнула з хати.
На вулиці було значно ясніш, як у хаті, проте вже сутеніло. Холодна мла березневого дощу наповнювала повітря. У тій імлі, попідтинню добре знаних їй вулиць, Гелька пішла спочатку швидкою ходою, а далі помаліш. Часами приставала, бо почувалася дуже змученою; її вузьким грудям мало було повітря, погано взуті ноги ослабли, кілька разів вона заходилася хрипким кашлем. Проте все йшла, далі і далі, аж доки дійшла до Заміської вулиці, де серед безлистяних тепер дерев саду стояв будинок пані Евеліни.
Підійшла до залізних штахетів, глянула на садок. У брамі була відчинена фіртка. Геля ввійшла на подвір'я. Тут світилися два вікна з помешкання, де жив сторож. Там, видко, варили вечерю. Сам сторож біля порогу рубав поліно на тріски. Проте тут було тихо й пусто. З бляшаної ринви на бруковане подвір'я бігла цівкою вода. До саду вела стежка, всипана камінчиками.
Геля просунулася попід стіною і цією стежкою ввійшла до саду. Тут зупинилася перед сходами високого ґанку, де літніх днів сиділа, було, пані Евеліна. Тепер сходи, ґанок і лавки навколо взялися водою. Геля пішла по сходах, вода хлюпала під її подертими паризькими черевичками.
Раптом вона радісно скрикнула і з ніжністю простягнула наперед обидві руки. З-під лавки, з кута ґанку, з голосним скавучанням кинувся до неї Ельф. Він був подібний до білого шовкового клубочка, намоченого у болоті. Спочатку він був не пізнав її, бо довга мокра шерсть закривала йому очі. Та коли забалакала до нього, і сіла на мокрі дошки біля його, вискочив їй на коліна, повизкуючи з радощів, і почав лизати їй руки й обличчя. Ця істотка також схудла і змерзла, була брудна і, мабуть, голодна ...
— Ельфику, мій же ти Ельфику! Цуцику мій, дорогий, золотий, наймиліший!
Горнулися одне до одного й цілувалися.
— Ельфику, а де пані? де пані? Немає нашої пані? Немає! Немає!
Підвелася, і тримаючи собаку в обіймах, наблизилася до вікна.
— Подивімося крізь вікно, Ельфику, побачимо, що там робиться у покоях... Може пані Евеліна там сидить... Може нас покличе...
Стала на лавці навколішки. У заглибленні лавки зібралася ціла калюжа, вода плюснула з-під її колін. Та вона на це не зважала.
— Дивись, Ельфику! дивись!
Піднесла його і коло свого личка притиснула до шибки його кострубату мордочку.
— Бачиш, Ельфику... Усе так само, як і було... Малинові заслонки такі гарні... а там те велике дзеркало, перед ним пані Евеліна часом одягала мене... а там ... їдальню видко .. .
Замовкла. Усе розглядала, що тільки могла помітити.
— Бачиш, Ельфику, це крісло було, я сиджу в ньому... цілу годину колишуся, як на гойдалці... і лялька моя, та велика, колисалася зі мною...
Ельф утомився невигідною позою, висунувся з її рук і впав на лаву. Вона також сіла.
— Ой, Ельфику! Ельфику! І ти, і я... були там колись!
Сиділа у воді. Одежа її так набралася вогкости, що чула, як по плечах біжать холодні струмки. Ніжки майже босі, аж здеревеніли. Проте сиділа і тулила до грудей худого мокрого Ельфика, що лизав її руки.
— Бачиш Ельфику, там, де тепер стільки болота... влітку трава росла, а я з панею сиділи на ній стільки — стільки разів і ми вінки плели. А чи пам'ятаєш, Ельфику, Італію? Це я просила пані, щоб тебе з нами взяли! Як там гарно, правда? Тепло, завжди зелено... сонце так світить... море синє... над морем такі великі білі птахи літають... А пам'ятаєш, як панна Черницька боялася пливти в морі ? Де тепер панна Черницька? З панею поїхала. А ми, Ельфику, не поїдемо вже ніколи ... ніколи-ніколи ...
Важкий кам'яний сон охоплював її. Схилила голову на поруччя лавки, і, міцно тримаючи сонного Ельфа, заснула. Густий дрібний дощ без найменшого шелесту сіявся на землю.
Опівночі муляр Ян достукався до сторожа і почув у відповідь, що справді сторож часами бачить ту дівчинку, що щезла з мулярової хати. Запалили ліхтар. Ян пішов на ґанок і над одною з лав, що стояли навколо, став, як скам'янілий.
Стояв, дивився, хитав головою і невідомо, з якої причини, мов нехотячи, провів своєю грубою рукою по очах. Потім узяв своїми дужими руками сонну дівчинку, а вона пробудилася і сонна, наплакана, знесилена, схилила гарячу голову на його плече. Зніс її з ганку і швидким кроком подався до своєї хати.
А як брав Гельку, то відкинув Ельфа, що спав у неї на грудях. Собачка мовчки пішов знову під лаву і, тяжко зідхаючи, звинувся клубочком на мокрій підлозі ґанку.
Примітки
* Пінчери — маленька пухната порода собак.
** Рафаєль—славетний італійський митець, що, жив у XVII віці.
*** Колібрі — птах, найменший на весь світ, з дуже гарним різнокольоровим пір'ячком.
**** італійське місто.
*****Віольончеля — басоль, інструмент, подібний до великої скрипки.
****** Ванькир — маленька хатинка при великій хаті.
******* Посесор — орендар маєтку,