Нахилилася й сухими вустами торкнулася її чола.
— Ну,— прошепотіла вона,— що ж робити ? Не була я лиха до папуги, не була лиха до Ельфа і до тебе не буду лиха ... доки ти тут будеш. Спи!
Легким параваном заслонила дитяче ліжко від світла лямпи, знову сіла кінець стола і почала зшивати на машині білий батист. Сухі й спритні руки її жваво крутили машинку, і коло машинове туркотіло доти, доки в передпокою заспаний льокай не зачинив двері за музикою. Тоді вже надворі яснів пізній осінній ранок. З паніної опочивальні озвався дзвоник. Черницька підвелася і, протираючи стомлені цілонічною працею очі, хапливо вибігла з кімнати.
Від нового виїзду за кордон пані Евеліни, що стався скоро по виїзді з Онгороду славетного артиста, минуло півроку. Дрібний густий березневий дощ без найменшого шелесту сіявся з попілястого неба. І хоч до вечора залишалася ще добра година, проте у маленькій низенькій хатинці муляра Яна вже сутеніло.
Цього каламутного весняного дня два маленькі, прорізані мало не над самою землею, віконця скупо освітлювали досить велику низьку хату, з почорнілими стінами, глиняною долівкою і великою піччю, що займала мало не чверть усієї хати. Піч була велика, а проте у тих низьких та тонких стінах чути було вогкість та задхлість, що набралися сюди протягом зими. Попід стінами стояли лави, стояли два жовті дерев'яні ослони, комода з образами на ній, два низькі тапчани до спання, діжка з водою й діжечка з квашеною капустою. Біля печі вузькі та низькі двері вели до маленького ванькира******, що був господарям цієї хати за опочивальню.
Тепер у більшій хаті зібралася мулярова родина, ладнаючись до вечері. Ян, сильний, кремезний чоловік, з твердим, як вовна, й густим, як ліс, волоссям, допіру повернувся з роботи, помив у відрі обличчя й руки, скинув свій мулярський фартух, обліплений глиною та вапном, і в жилетці та грубій сорочці сів під стіною за столом.
Янова, боса, у короткій спідниці, зап'ята великою хусткою, перехрещеною на грудях, відкинувши розпатлане волосся, розвела у великій печі вогонь і варила затірку. Під стіною на тапчані сиділа й голосно балакала купка дітей. їх було троє: дванадцятилітній хлопчик, здоровий та дужий, з густою та наїженою, як у батька, чуприною, і дві дівчинки від восьми до дванадцяти років, босі, у довгих аж до землі вбраннях, щуплі, проте рум'яні, з голосним сміхом на вустах. Насмішив так їх Віцик, що напівлежачи на тапчані і виробляючи босими ногами різні штуки, розповідав про свої пригоди у школі, куди ходив уже другий рік.
Доки Янова не роздмухала вогню в печі, могло видатися, що в хаті цій опріч двох батьків та трьох дітей, нікого немає. Проте, коли полум'я освітило темний протилежний кут хати, на другім тапчані видко стало ще одну маленьку людську істотку.
Це була також дівчинка, років десяти. Видлиск огню освітлював її невиразно та миготливо. Видко було тільки, що сиділа вона на тапчанчику підкупивши ноги, засунувшись у найдальший кут, і щулилася, наче їй було холодно. Біля неї вилискували цвяшки, що прикрашали маленьку, добірну скриньку, з якої білі, як папір, ручки виймали різні дрібні речі. З руху цих рук легко було пізнати, що ця скулена, змерзла істотка гребенем із слонової кости довго й старанно чесала своє волосся, в якому вогонь запалював де-не-де щирозолоті відлиски. Блиснуло також раз видобуте із скрині, оправлене в срібло, дзеркальце ...
— Мамо! Мамо! — закричала молодша з двох дівчаток, що гралися на другім тапчані. — Геля знову чешеться і дивиться на себе в дзеркало...
— Вона сьогодні вже втретє зачісується, а два рази нігті собі мила!—призирливо завважила старша дівчинка.
— Чепуруха! Лялька ! — додав хлопець.— Хіба вона може, як ми, з відра вмиватися... Помочить свій рушничок і водить, і пецькає себе ним по лиці... От я розіб'ю їй це дзеркальце, та й побачимо, що з того буде!
І всі троє, голосно тупочучи босими ногами, кинулися в темний кут.
— Дай дзеркальце! Дай! Дай!
Дві малі, білі, як папір, ручки мовчки, без найменшого опору простягнулися з тіні і віддали пустотливій громаді дзеркальце у срібній рямці. Діти вхопили його, але ще не задоволені цією даниною, стягнули з тапчана скриньку, сіли на долівці навколо неї, мабуть, чи не у соте почали переглядати гребіння, щіточки, щітки, порожні пляшечки від пахощів та коробочки на мило.
Тимчасом Янова, не звертаючи жадної уваги на дитячий сміх та галас, а може навіть звеселівши від того гамору, розмовляла з чоловіком за його сьогоднішню роботу, за неприємності, що мала від сусідки, за Віцика, що сьогодні лінувався й спізнився до школи. Потім, ' несучи на стіл велику миску, звідки йшла запашна пара, вона покликала дітей вечеряти.
Не було потреби двічі повторювати цей заклик. Віцик та Марилька одним скоком були вже на лаві біля батька й закинули йому кожне руку за шию. Каська підскочила до столу, тримаючися материної спідниці. Янова по дорозі до столу краяла великий буханець житнього хліба. Вона озирнулася й гукнула:
— Гелю, а ти чому не йдеш їсти?
Дівча злізло з тапчанчика. Коли воно простувало до гурту, вогонь з печі ясно висвітлив усю його тендітну постать. Худенька й надто висока на свій вік, Геля мала на собі шовкове блакитне хутро, обшите білим лебединим пухом. Шовк ще блищав, та обшиття, колись сніжно-біле, тепер було наче тільки-оце видобуте з попелу. Вона вже виросла з цього вбрання, з-під нього виставлялися довгі худі ніжки, що світилися голі крізь подерті на лахміття, тоненькі мов павутиння, панчохи. Нижче були високі черевички з низкою блискучих ґудзиків, та крізь дірки виглядали босі ноги.
Ніжне худе личко освітлювали великі запалі очі. Вогнисте волосся було гарно зачісане і зав'язане, видко недавно, дорогою стрічкою. У тих низьких темних стінах, між веселими, босими дітьми в грубій одежі, вона виглядала смішно й зворушливо.
Якийсь час чути було тільки бренькіт ложок об миску та плямкання п'яти вуст, що з великим смаком уминали затірку з салом, закусюючи її хлібом. Геля також їла але поволі, делікатно і дуже мало. Кілька разів піднесла до вуст хліб та затірку і, поклавши ложку на стіл, сиділа тихо, склавши руки на колінах, випростана на своїм стільці, такім високім, що її ніжки у паризьких черевичках не досягали землі.
— Чому ж ти не їси? — звернулася до неї Янова.
— Дякую, більше не хочу,— відповіла дівчинка, тремтячи з холоду. Вона силкувалася краще загорнутися у своє вузьке та коротке хутро.
— Чим ця дитина живе, я справді не знаю,— зауважила Янова.— Якби не засмажила їй щодня шматочок м'яса, то, мабуть, досі б з голоду померла. Та й того ще ніколи не буває, щоб усе з'їла...
— Ет,— спокійно зауважив Ян,— звикне...
— І весь час мерзне та мерзне... Наші діти по дворі босі літають в самих сорочках, а їй тут у хаті, коло печі, у цім начеб то хутрі, пропасниця трусить...
— Е,— повторив Ян,— колись таки звикне...
— Та певно,— погодилася Янова,— але тимчасом шкода дивитися ... Я вже часто-густо самувара ставлю, чаєм її напуваю ...
— М, так і треба,— підтвердив муляр,— нам же платять за неї.
— Платити то платять... Та не стільки, щоб ми бідність нашу для неї могли перетворити на багатство. ..
— Бо й не треба, звикне.
Віцик і Марилька уминали хліб із затіркою. Каська сварилася з ними, перешкоджаючи їм їсти. Ян рукавом сорочки витер вуса і почав розпитувати сина за його шкільну науку. З ванькира почувся плач дитини. Янова, що несла до печі миску, ложки та півбуханця хліба, озвалася до Гелі:
— Іди, поколиши Казя. Заспівай йому там, як ти це вмієш...
Цей наказ давала лагідним голосом, значно лагіднішим від того, яким говорила до своїх веселих дітей.
Геля, мовчазна й слухняна, легкою граційною ходою пішла до маленької опочивальні, і за хвилину до стукоту колиски прилучився слабкий, проте чистий і повний жалю дитячий голосок. Не вміла інших пісень, опріч французьких, але зате цих знала й пам'ятала силу. Ці французькі співи завжди й неодмінно захоплювали мулярову родину, може, найбільше того, що були незрозумілі.
І тепер також діти втихомирилися. Ян, спершися ліктями на стіл, та Янова біля печі, де вона мила начіння, замовкли. У темній хатинці помірно стукала колиска, а чистий дитячий голосок повільно й смутно виспівував слова улюбленої пісеньки:
— Метелик відлітає.
Троянда відцвітає.
Ла, ла, ла, ла, ла, ла, ла...
Янова підійшла до столу. Ян підвів голову. Глянули одне на одного, похитали головами й посміхнулися трохи насмішкувато, трохи сумно.
Ян поліз за пазуху і кинув на стіл розпечатаного листа.
— Ага! Ось І Перестрів сьогодні в місті посесора******* Крицької. До нас ішов, та побачивши мене, закликав і віддав мені ось це...
Янова своїми грубими пальцями витягла з конверта паперові гроші на двадцять п'ять карбованців. Це була половина річної суми, що їй пані Евеліна обіцяла видавати на утримання й виховання Гельки, аж до виросту.
— Ну, — почала Янова, — проте прислала... Це добре... я гадала, що...
Перервала, бо обіч неї, при столі з'явилася Геля. З темної хати побачила, як Ян оддавав жінці листа з грішми, почула вимовлене ймення своєї колишньої опікунки. Наче в одну мить їй повернулася вся колишня жвавість, вона скочила з постелі і підбігла до столу із зашарілим личком, блискучими очима; вона всміхалася й тремтіла, та вже не з холоду, а з хвилювання. Простягла до листа обидві руки.
— Від пані Евеліни! — кричала.— Це від неї!.. чи .., чи...
їй забивало дух.
— Чи вона щось пише за мене?
Ян з Яновою знов ¡зглянулися, похитали головами й посміхнулися.
— Ох, ти, дурненька дитинко! Де ж пані буде до нас за тебе писати!.. Ось, гроші прислала на твоє утримання. І за це будь вдячна!
Геля знову зблідла, посумніла і, закриваючись своїм хутром, пішла до печі. Віцик ухопив листа й читав Марильці написану зверхи адресу, Каська дрімала на лавці, поклавши голівку батькові на коліна. Ян, узявши знов до рук гроші, з ваганням у голосі почав:
— Може, це... сховати для неї... на дальший час?.. За двадцять карбованців на рік прохарчуємо дитину, а решта хай би... складалися...
— Хай би складалися,— спираючись задумливо підборіддям на руку, відповіла Янова,— тільки, бачиш, Янку, тепер її треба трошки вдягнути...
— Як це, вдягнути ? Аджеж дозволили взяти із собою всю одежу .