Плакати кажуть про розстріл.
— Це все одно, пане Бартницький. Він хоче, щоб я вибрав нових приречених! І цю умову поставив для завершення договору.
Бартницький підвівся і машинально застебнув піджак. Його руки трохи тремтіли.
— І ви погодилися?
— Так.
— Господи Ісусе!...
— В мене не було вибору. Я хочу врятувати сина, і я зроблю це за будь-яку ціну.
Бартницький бачив у житті багато чого. Він бачив безліч обманів, безжальний шантаж, бачив, як людську гідність розтоптують у різний спосіб, йому траплялося і самому бути учасником таких нікчемних вчинків — але гра Мюллера його вразила. Він і не пам'ятав, щоб губи так тремтіли від жаху.
— Па... пане граф... Якщо ви погодилися, то... то це ваша справа. Я особисто не хочу мати з цим нічого спільного, нічого! Я не вибиратиму людей на смерть!... І вам не раджу!
— То що, мені пожертвувати сином? Його мати перевернулася б в могилі, а я... я...
— Якщо ви зробите те, чого вимагає Мюллер, то ви теж жертвуєте сином. І сином, і самим собою, пане граф, адже коли хлопці з АК чи НЗС дізнаються, що ви здали людей на страту, вони шльопнуть вас, не роздумуючи!
— Присядьте і припиніть кричати, пане Бартницький!
Ювелір сів так різко, що ґудзик піджака стрільнув і з того часу висів на одній нитці, ніби він був засуджений і повішений господарем.
— Я попередив вас, пане граф... Я не кажу, що лісові напевно про все дізнаються, тут справа така — може їм стане відомо, а може й ні. Але можливості такої виключати не можна!
— Я її теж не виключаю, любий мій. Якщо вони про все дізнаються — спочатку їм треба буде подумати над тим, а чи варті тих, кого видали, викуплених. А коли забажають покарати відповідального за такий обмін, їм доведеться покарати кількох людей.
– Це кого ж?
— Я вже обдумав це, пане Бартницький… Я хочу, щоб рішення ухвалила група найшанованіших громадян міста. Декого з таких гестапо заарештувало, але ж кількох ще знайти можна. Я не правий?
— Навіть кілька десятків, пане графе. Тільки як ви хочете це зробити?
— Я хочу запросити їх сьогодні ввечері до себе: меценаса[5] Кржижанівського, професора Станьчака, радника Малевича, поштмейстера, пана Седляка. Це він подав мені таку думку.
— Яку думку?
— Щоб скликати такі збори.
— Поштмейстер Седляк?
— Так, Седляк. Він був у мене щойно, просив допомоги у порятунку одного із заарештованих. Як бачите – не лише до вас приходили.
— І кого ж хоче рятувати Седляк?
– Пана Кужмича, директора музею. Але давайте повернемося до гостей на сьогоднішній вечір, бо все ще не знаю… Дещо вже є, але цього мало. Кого мені ще треба запросити, пане Бартницький? Що ви думаєте про пароха?
Ювелір наморщив лоба і якийсь час мовчав; потім шепнув, ніби сам собі:
— Тепер я розумію вашу щедрість, пане Тарловський... Ось тільки я не впевнений, нібито те, що ви самі бажаєте платити за чотирьох арештантів, схилятиме ваших гостей до виконання вимог гестапо...
— Ви не відповіли на моє запитання!
— Вибачте, яке питання?
— Кого я ще маю запросити?
— Ксьондза Гаврилко, тут жодних сумнівів.
– А ще кого?
Бартницький схилив голову і якийсь час копався в думках.
— Лікаря Хануша ...
— Хто це такий?
— Заступник директора лікарні, професора Стасінки, якого заарештували.
— Ще кого?
— Директора кінотеатру, Кортоня…
— Це той довоєнний директор театру, ендек[6]?
— Так... Ну і аптекаря Бруся... Ага, обов'язково пана Мертеля, заступника директора сільськогосподарської школи, адже директора теж заарештували... І, мабуть, Клоса, головного редактора з довоєнного "Кур'єра"...
— То він ще живий?
— Живий, пане граф, і навіть непогано живе, хоча зараз багато хто живе так, ніби й не живе... такі вже часи... На вашому місці, я запросив би ще й старшого сержанта Годлевського, з синьої поліції[7].
— Навіщо?
— Впевненості в мене немає, але він, здається, з лісовими плутається, пане графе. У всякому разі, людина це порядна, вже кількох врятував.
— Гаразд, досить, саме стільки стільців тут і стоїть. Запрошу їх на шосту годину. Питання, чи всі прийдуть?
— Без побоювань, пане граф!
— Чому ви такі впевнені?
— Вибачте, але я знаю людей… Ніхто не відмовить, оскільки запрошення до вас – це честь, відзнака. Так що зібрати їх тут буде легко, зате трохи важче буде їх переконати, коли дізнаються, чого ви від них очікуєте.
— Я запрошу їх, не кажучи, чого від них чекаю. Вони знатимуть лише те, що я хочу говорити про заарештованих. І серед запрошених будуть... щонайменше двоє, які мене підтримають.
— Здогадуюсь, пане графе, що перший — це адвокат Кржижановський, адже це ваш колега з Легіонів[8]. А хто другий?
— Побачите ввечері.
Ювелір підвівся, ніби бажаючи встати.
— Вибачте, пане граф, не зрозумів... Я теж мушу прийти?
— Я вас запрошую.
— Я вже відмовився!
— Прошу вас передумати, пане Бартницький. Невже ви бажаєте відмовитись від такої відзнаки?
— Я не прийду, пане графе! На мене прошу не розраховувати!
— Пан Бартницький…
— Не може бути й мови! Не може бути й мови, пане граф! Я ж сказав, що не бажаю брати у всьому цьому участі!
— І це означає, що ви не хочете провести найвигіднішу справу за все своє життя валютчика, пане Бартницький! Хіба коли-небудь вам пропонували таку кількість настільки старовинних і цінних прикрас, причому за ціною, яку ви самі призначаєте? Та ще й без будь-якої торгівлі з боку продавця?
У Бартницького лоба покрили крапельки поту, які потікли по скронях.
— Пане граф, я завжди плачу хорошу ціну, адже я ж солідний купець, а не єврей якийсь!
— А я не дурень, тож не треба цих слів!
Обидва замовкли. Тарловський стримував нерви, Бартницький – ні; йому довелося стиснути пальці на колінах, щоб долоні перестали тремтіти.
— Чи можна попросити сигарету? – спитав він.
— У мене тут тільки легкі, але якщо треба, я покличу слугу.
— Нехай буде легка, пане графе, теж нікотин.
Він одразу ж подавився димом.
— І часто ви палите, пане Бартницький?
— Взагалі не палю. Це перша, більш як за десять років.
— Розумію. Не затягуйтеся дуже сильно, а краще взагалі не затягуйтеся. А коли вже заспокоїтеся, скажіть: ви хочете це взяти чи відмовляєтеся від угоди?
— Дуже хочу, пане графе, тільки мені не хочеться робитися учасником дискусії про те, кого із заручників…
Тарловський перервав його різким жестом і так само різкими словами:
— Тільки не будьте ідіотом! Купуючи ці прикраси та монети, ви вже візьмете у всьому цьому участь! Так, пане Бартницький! Я спеціально повідомив вам, чого вимагає Мюллер, щоб у вас була повна свідомість, у чому ви берете участь. І якби потім хтось питав — я підтверджу, що ви чудово знали, до якої угоди ви вступаєте. Не замислюсь ні на мить!
— Але, одна річ купити ці речі від вас, навіть знаючи, заради якої мети ви їх продаєте, а зовсім інша — бути членом цього трибуналу, який ви бажаєте зібрати сьогодні ввечері, пане граф!
Тарловський роздратовано глянув на нього, оскільки цей опір вважав, швидше, фарсом, доброю міною при поганій грі, ніж реакцією, викликаною страхом.
— Можете й не приходити. Прийдете ви чи ні – справа ваша. Але не приходячи — ви збільшуєте ймовірність втратити угоду, яка трапляється раз у житті.
Бартницький мовчав, не опонуючи, що посилило оптимізм графа і окрилило його риторику.
— Ви не тільки маєте сісти за цим столом серед моїх гостей, пане Бартницький, але ви маєте це зробити активно, дуже активно.
— Активно?
– Ще й як активно! Ви повинні рвати горло на користь обміну заарештованих, оскільки, якщо ця пропозиція не пройде, тобто, якщо за неї не проголосують, тоді вся справа піде собаці під хвіст, і мені вже не треба буде продавати родові коштовності за копійки!
— Але ж, пане графе, я ж...
— Добре подумайте, пане Бартницький, адже від цього залежатиме, чи буде в тій далекій мишачій норі, куди ви хочете перед кінцем війни забитися, ваша кишеня вдвічі товщою. Чекаю вас тут, о шостій вечора!
Бартницький ще раз спробував чинити опір:
— Ні, пане граф! Прошу на мене не чекати. Тобто, я можу прийти з готівкою, але не як учасник конференції, яку ви тут організовуєте. У ній я участі не братиму. Велика вигода — це справа велика, тільки життя — це штука, що варта більше, ніж будь-які гроші. І я не хочу ризикувати.
— Тоді ви віддаєте перевагу гніву капітана Мюллера?... — запитав граф, видаючи на світ аргумент, який використати не бажав, але завзятість Бартницького не давала йому іншого вибору.
— До чого тут гнів Мюллера? — побілілими губами спитав ювелір.
— Тому що гер капітан дуже розраховує на здобич, і коли я обговорював з ним подробиці, саме він рекомендував мені вас як банкіра, який за моє золото доставить мені необхідну американську готівку.
— Він назвав моє ім'я?
— Причому, правильно, пане Бартницький.
— Ну гаразд, і що з того? Адже я не ухиляюся від купівлі коштовностей.
— Але ви ухиляєтесь від запрошення на вечерю, не розуміючи, що моя пропозиція подвійна. Ви, фінансисти, називаєте це, здається, "пов'язаною трансакцією". Або ви прийдете сюди як банкір і співучасник зборів, що приймають вердикт, або можете взагалі не приходити. Якщо ви не прийдете, Мюллер дізнається, що через вас він втрачає здобич. І тоді він обов'язково віддячить вам.
– Це… це… – Бартницький ніяк не міг видавити із себе епітет.
Тарловський врятував його.
— Так, це шантаж. Тож — о сьомій вечора. До побачення, пане Бартницький.
Ювелір підвівся, зробив шанобливий уклін і попрямував до дверей, немов заводна іграшка. Його наздогнав голос господаря:
— І прошу не забути — тільки сотні та п'ятидесятки! Так, все візьміть із собою. Якщо все пройде добре, тоді я відразу ж віддам вам все, що ви тільки попросите.
АКТ ІІІ
В пару хвилин сьомої вечора за великим столом сиділо одинадцять чоловік.
Адвокат Алоїзій Кржижановський, високий, худий як тріска очкарик, хода якого змушувала згадати лелек і журавлів, а мова — риторику проповідників. Ця людина, будучи учасником безлічі судових засідань всілякого роду — від розвідних і майнових до політичних і пов'язаних з витворами мистецтва — давно зрозуміла, що люди мають із правдою спільного лише стільки, скільки газети двох держав, які ведуть одна з одною затяту війну, які сповнені донесень з фронту, відповідно до яких кожна армія, що б'ється, була вибита до останнього, причому — по кілька разів.
Професор Мечислав Станьчак, філософ, прихильник дистанціювання щодо всіх серйозних і навіть страшних проблем, немов ті мудреці-блазні, які розмірковуючи над проблемою смерті чи страждання, час від часу регочуть на все горло.