Вусатий убивця пощадив його життя, як і десяток лісових духів. Але чи буде пан Залеський таким добрим? Давид вирішив, що краще нічого не говорити, самому заплатити за шибку, а якщо хтось запитає, стверджувати, що це група нахабних селян з Вавжишева, яка розгулялася в корчмі. Помітивши листа, написаного непроханими гостями, він з розмахом зім'яв його та кинув у піч. Папір загорівся від ще гарячого попелу, і Давид повернувся до столу та зосередився на плануванні наступного дня. Хоча в неділю гостей не очікувалося, він розмірковував, чи зможе дозволити собі повернутися додому. Він покличе до шинку Мацека та Кристину, місцевих селян, які багато разів допомагали йому в корчмі, і залишить їх на ніч, поки сам повернеться додому. Побачитися з родиною та спокійно випити сливовиці. Що поганого могло статися в цей холодний і вологий, але в іншому прекрасний день?
Щоправда, слова дивної молитви гостей якось застрягли в пам'яті орендаря, але він не надав їм великого значення. Ну, поспівали шляхтичі християнську молитву. Якщо Давид правильно пам'ятав, вона звучала так:
Стою на площі за Божим наказом,
Я покидаю свій чин заради вакансії в небі.
Заради свободи вмираю,
Віри своєї не минаю.
Це мій азард,
це мій азард.
Уривок з книги Un voyage a travers la Pologne, la Lituanie et la Ruthenie[9] Жана Батиста Лефевра:
Мене, Жана-Батиста Лефевра, торговця прянощами, Академія нещодавно попросила описати мої досвідчення у Варшаві, столиці Польського королівства, де я зупинявся восени 1771 року. Це прохання пов'язане з дискусією, розпочатою статтями пана Вольтера та доктора Галлупа в паризькій пресі, що описували громадянську війну в Речі Посполитій та російську інтервенцію, що завершилася сумними подіями, відомими як Поділ Польщі. Не вдаючись у подробиці цієї дискусії, деякі мої колеги з Академії вважали вірним захищати анексію земель Польсько-Литовської Республіки та звинувачувати в падінні колись могутньої країни групу повстанців, зібраних у Барській конфедерації. Я не вчений, а простий купець. Я не смію сперечатися з вченими людьми про політику та мораль у державних справах, але мушу виправити ті кілька неточностей, які пан Вольтер і доктор Галлуп включили до своїх текстів, я твердо переконаний, без злого умислу, але були введені в оману плітками та наклепниками.
Як я вже згадував, моя подорож польськими, литовськими та руськими землями збіглася з періодом великого загострення між народами та правителями. Хоча громадянська війна в Польщі тут не згадується, у 1768-72 роках шляхта, зібрана в так званій Барській конфедерації, відмовилася від послуху королю Понятовському, назвавши його маріонеткою Росії та до того слабким правителем. Наш король, який любив підтримувати всі зусилля за свободу, дозволив підтримувати це повстання (розпочате, однак, з благородними мотивами) фінансовою допомогою та порадами наших офіцерів. Однак, коли Конфедерація виявилася надто впертою та не бажала переговорів, Людовик вирішив призупинити підтримку тих, хто міг би бути благородним, але чиї ідеї були спрямовані настільки сильно, що в їхніх головах закипіло.
Як виявилося, він зробив це в останню хвилину, оскільки повстанці 1771 року вчинили вкрай дивний і осудний вчинок.
Коли я повернувся до Парижа, мене запитали, чи бачив я спробу викрадення короля Понятовського. Я відповів, що ні, бо правда була такою. Якби ви запитали майже кожного мешканця польської столиці Варшави, йому довелося б відповісти на те саме запитання, оскільки ця дивна подія сталася вночі, під дощем, і нічого не можна сказати напевно. Учасники замаху таємно проникли до столиці та викрали монарха з однієї з головних вулиць міста. Можна сказати, що всі спостерігали, але ніхто не бачив, і цей парадокс виявився першим у довгому списку дивних подій, які сколихнули Річ Посполиту на початку листопада 1771 року. Я розповім вам про них, як зможу, але те, чого я не бачив на власні очі і не чув від достовірних свідків, мушу доповнити власними домислами. А домисли у всій цій історії знайти легко, оскільки фінал її розігрався в лісах під Варшавою, відомих розповідями про привидів та розбійників, якби та прадавня пуща не межувала зі столицею великої країни, а була забутим Богом окрайком цивілізованого світу.
Так що немає нічого дивного, що в тій пущі, в заплаві ріки, у воді, червоній ніби іржа чи кров, розігралася драма, яка могла змінити долю гордовитої країни та його повелителя. Як і звичайно у у таких випадках, ця розповідь буде насичена кривавими випадкам, не пристойними для читання не маючої життєвого досвіду молоді. Так що прошу Шановних Читачів не трактувати цю розповідь як непристойний роман, але шукати в історії викрадення короля Станіслава урок для нашої і молоді моралі.
II
Зараз, Санкт-Петербург
Король по черзі спав, прокидався, кричав і заспокоювався, але не можна було сказати, що він, хоча б на мить, повернув собі розум.
Зате прибуло більше людей, оскільки полковнику та значній частині персоналу стало зрозуміло, що Станіслав Август не помре, принаймні не відразу. Намагатися перечекати першого мешканця Мармурового палацу було безглуздо і, можливо, навіть зменшувало шанси врятувати посаду та голову.
З розмов доктора Вайса з іншими лікарями Артем зробив висновок, що стан пацієнта покращився, тобто він є лише критичним. Однак, принаймні наразі, вони вирішили шукати ліків, а не готувати заупокійну службу. Відтоді спальнею займалися лікарі, а не священики римсько-католицької церкви.
Самого Артема підвищили до карбового[10] у доктора Вайса, що було відносно безпечною посадою, принаймні доти, доки цього лікаря не звинуватили у смерті короля.
– Звичайно ж, він помре", — сказав Вайс, коли Артем відвів його набік і запитав. – Найважливіше завдання — зробити так, щоб король не помер на нашій службі.
Потім лікарі мішали дивні мазі та сиропи, про які Артем знав лише те, що вони пекельно смердять і, ймовірно, не дуже смачні. Станіслав Август, однак, не міг заперечувати, оскільки залишався в напівсонному стані, перериваючи його лише випадковими дозами ліків. Не маючи змоги забезпечити, щоб пацієнт ковтав їжу, Вайс та його колеги вливали рідкі ліки в горло короля. Лікарі одноголосно дійшли висновку, що вони мають справу з інсультом, спричиненим подразником, що потрапив до рота. Однак, чи то звичайна їжа зашкодила пацієнту з надзвичайно крихким здоров'ям, чи хтось справді отруїв Його Величність, було невідомо.
Коли Вайс вирішив, що більше нічого не може зробити, він наказав принести крісло до спальні та зручно влаштувався в ньому. На сторожі королівського здоров'я лікар залишив Артема. Він дав йому пісочний годинник і дзеркало, а потім наказав записувати частоту дихання пацієнта. Слуга був дуже стурбований цим завданням. По-перше, саме він стежив затим, чи не зробилося королеві гірше. По-друге, хоча він вивчив числа і навіть часто їх використовував, підраховуючи свою зарплату та ставки під час гри в рулетку, вище двадцяти, арифметика досягала для нього небезпечного рівня, який юнак вважав придатним лише для умів дворян.
Зрештою, він розділив свої обчислення на періоди, рівні порції піску, що пересипалася, і записував кожен цикл окремо. Так було легше, оскільки протягом цього часу король дихав від шістнадцяти до дев'ятнадцяти разів.
Таким чином, Артем схилився над колишнім королем колишньої Речі Посполитої та порахував туман, що утворювався на поверхні скла. Це дало йому можливість познайомитися з досить інтимним запахом королівського дихання (набагато менш витонченого, ніж очікував слуга) та хрипінням, що виходило з рота правителя. Через деякий час Артем зрозумів, що те, що вони вважали абсолютно безглуздими звуками, насправді було спробою мовити.
Король щось шепотів, але через перекручення кишок та слабкість у грудях виходили лише безформні стогони та хрипи.
Артем, однак, вирішив почекати та вловити ті моменти, коли мова Понятовського ставала, хоч і на мить, зрозумілою. Після періоду в десяток молитов йому вдалося записати кілька фрагментів речень.
Марімонт? Маримонтські?
Вони вбили Я вбив Ми винні Млини Духи лісу
Однак, оскільки знання Артемом ляхської мови значно погіршилося після смерті його матері, він не був певен, чи не зрозумів він чогось неправильно. Коли доктор Вайс піднявся, слуга побоявся показати йому нотатки. Однак у нього не було вибору – він записав їх у той самий зошит, де були підраховані подихи короля.
– Що це за дивні речі? — спитав сонний німець.
– Дихання Його Величності. З лівого боку, тобто". І ось тут, що король шепотів.
– Ну, дихання майже спокійне, хоча й прискорене, — оцінив лікар. – А ця маячня... Синку, ти віриш тим чуткам, що конфедерати з Бару хочуть його прибити?
Юнак на мить задумався, не знаючи, яка відповідь задовольнить лікаря. Зрештою, він вирішив, що, живучи при дворі, він мусив брехати практично всім, тому трохи чесності час від часу не завадить.
– Я не знаю, пане лікарю. Але якщо є хоч якийсь шанс...
– Так, варто комусь показати. Відпочинь, хлопче, а разом з тим приведи полковника...
– Я їх вбив! — простогнав хворий, раптово розплющивши очі і рота. – Я... він тримав мене в своїх обіймах...
– Ти знаєш польську мову, хлопче? — спитав Вайс.
– То може я вже побіжу за полковником... — відповів Артем, і перш ніж лікар встиг кивнути, слуга випростався. Але тут королівський пацієнт схопив Артема за зап'ястя і з силою, абсолютно невідповідною його жалюгідному фізичному стану, притягнув ближче до себе. Він почав нервово шепотіти, цього разу змішуючи всі мови, які знав. Він вимовляв речення польською, але приправляв їх російською та французькою лайкою, і кілька разів Артем чув слова, які, мабуть, походили з латини та англійської. Таким чином, якби лікар і слуга об'єднали свої думки, вони б зрозуміли майже всі скарги пацієнта. На жаль, це було неможливо, тому вони могли лише здогадуватися про значення.