Проте зараз же брови пані Евеліни похмурилися з виразом прикрого вражіння, вона нетерпляче прикусила вуста і почала голосно балакати за музику. До тої раптової зміни настрою й обличчя спричинилася зустріч її очей із синіми, як італійське небо, і як те небо вогнистими, дитячими очима. Геля, скулена, тиха, наче поранена пташка, сиділа на низькім підніжжі. Від п'яніно падала на неї тінь, і з тої тіні вона дивилася на свою опікунку. У цім погляді, вперто скерованім в одну точку, був жаль, і тривога, і прохання ... 1 протягом двох наступних днів пані Евеліна з гостем не могли переговорити між собою таємниче та довірливо; розмова їхня мусила йти відкритим битим шляхом, бо Геля, ані на хвилину майже не виходячи із залі, добре розуміла, ба навіть сама не погано балакала по-італійському.
За які два дні пані Евеліна, чекаючи свого гостя, сиділа на канапці, спершися чолом на долоню, обвіяна сумною й приємною задумою. Про що думала ? Мабуть, про те, що на похмурім і холоднім шляху її життя засяяв теплий та ясний сонячний промінь ... Тим променем став для неї цей геніяльний чоловік.
Цю панину задуму перервали малі рученята, що, як сніжинки, лягли на чорне мережево її сукні і несміливо благаючи, мов п'ялися до її шиї. Очутившись од задуми, пані здригнулася і, перемагаючи нетерплячку, легенько відсунула від себе Гелю, а дівчинка ще силувалася цю нетерпеливість узяти за жарт. Вона тихенько ніжно засміялася й знову, зануривши несміливі ручки в мережеві, спробувала досягти й обіймити її шию. Тоді пані Евеліна підвелася з канапки й подззонила :
— Панну Черницьку!
Черницька вбігла з шовковою матерією в руках, з пасмом шовкових ниток на шиї, з силою шпильок, застромлених у сукню, хапаючись, задихана. Від минулого тижня в одягальні була ціла фабрика, шили нові сукні й різне вбрання, а Черницька керувала тим усім.
— Чернисю, візьми Гелю і хай вона там, коло тебе буде, коли у мене гості... Перешкоджає мені з гостями балакати... Надокучає мені...
— Панночко, ви не чемні...
З тими словами служниця схилилася над дитиною, а на вустах тремтіла властива їй посмішка, трохи глузлива, а трохи сумна. Груди, стягнуті тісним чорним убранням, тремтіли чи стриманим сміхом,* чи прихованою злістю. Взявши за ручку Гельку, що збілівши остовпіла, Черницька якусь хвилину дивилася в обличчя своєї хазяйки.
— Панночка змінилася,— промовила вона поволі.
— Змінилася І — повторила пані Евеліна, і зідхнувши, з виразом великої нудоти, додала:—Тепер просто не розумію, як я могла так любити таку нудну дитину.
— О! Вона колись була зовсім інакша!
— Правда, Чернисю? зовсім інакша... Колись була чудова ... та тепер ...
— Тепер зробилася нудна...
— Страшенно нудна... Візьми її, і хай відтепер завжди буде при тобі...
Черницька, виводячи все ще остовпілу й білу, як полотно, Гелю, біля порогу ще почула:
— Чернисю!
Хапливо повернулася з покірною приємною посмішкою.
— Що там із моїм шовковим убранням ? прошу тебе, доглянь, щоб сьогодні гарно накрили на стіл... Глянь там на десерт... Знаєш, італійці майже нічого, крім овочів та морозива, не їдять ...
— Усе буде, як ви наказали... Тільки дайте, будь ласка, ключ від матерій та мережева, і грошей на все це...
У кімнаті, де жила Черницька, було тихо. Годинник, що висів над великою скринею, показував мало не північ. Поблизьку від заслонок, що прикривали ліжко прислужниці, білілося, як сніг, різб'яне дитяче ліжко. На сто'лі біля швацької машини світилася лямпа, а на яснім тлі її світла гостро й темно рисувалася жіноча постать, що пильно схилилася над роботою. Біля її ніг на підніжку сиділа Геля, тримаючи на колінах сонного Ельфа.
Черницька старанно вкладала й пришивала чорні шовкові стрічки, тільки коли з глибини дому до її вух долітали сполучені співи й плач п'яніна та віольончелі, її похмурий погляд падав на схилену над собачкою Гелину голівку, і торкаючись пальцем, озброєним срібним наперстком, тої голівки, вона казала:
— Чуєш ? Пам'ятаєш ? І ти колись там була!
Дівчатко підводило своє значно схудле протягом кількох днів личко, і мовчки дивилося на старшу товаришку очима, повними здивовання, яке наче на віки залишилося в них.
— Чого ж ти так на мене очі витріщила ? Чого дивишся? Ох, ішла б ти краще спати... Не хочеш? Думаєш, що пані покличе? Не скоро це буде! Трохи шкода мені тебе. Хочеш, розкажу тобі довгу, гарну казку ?
Геля так підскочила на стільчику, що аж Ельф прокинувся. Казка! Колись вона наслухалася багато казок, що розповідала їй пані Евеліна.
— Тихо, Ельфику, тихо! Ну, не засипляй знову, казка буде довга та гарна.
Черницька кинула на стіл десятий скінчений бант і, починаючи шити одинадцятий, поглядала з-під брів на звеселілу трохи дівчинку. Пальці її тремтіли й обличчя стало похмуре. За хвилину притишеним голосом, не покидаючи шити, вона розпочала:
— Була собі колись в однім селі молода красна дівчина. Жила собі щасливо у батьків своїх із сестрами та братами під синім небом на зеленій коханій землі; тяжко працювала, проте була здорова, гарна, рум'яна та весела. Уже їй виповнилося років п'ятнадцять, і вже хлопець, сусіда їхній, мав колись із нею оженитися, коли раптом, випадково побачила її одна багата і дуже добра пані. Ця пані побачила дівчину раз у неділю, коли вона у святочнім убранні несла з лісу глечик суниць. Побачила і зараз дуже злюбила. За що? Невідомо. Може, дівчина мала гарні очі, може, до личка їй було на зеленій межі, в золотій пшениці, з червоною стрічкою на жупані, з глечиком суниць у руці. Досить, що добра пані приїхала гарним повозом до хати її родичів і забрала її з собою. Казала, що буде її виховувати, виведе її в люди, подбає за її щастя й долю... Долю... і ща ... стя !
Два останніх слова вона протягнула із свистом і, кинувши одинадцятий бант на стіл, заходилася зшивати дванадцятий.
— Щож далі? Голубко моя, щож далі? — тремтіла на стільчику дитина.
Ельф також не спав і, сидячи у дівчинки на колінах, чорненькими круглими очицями уважно дивився в обличчя оповідачки.
— Далі — було так. Добра пані дуже, дуже кохала молоду дівчину аж цілі два роки. Тримала її завжди при собі, часто цілувала, учила говорити по-французькому, гарно ходити, їсти й розмовляти, вишивати... потім...
— Що потім ? Що потім ?
— Потім почала її любити далеко менше, аж нарешті раз, випадково здибалася з одним князем. Тоді молода дівчина зробилася дуже нудна і — пішла до одягальні... Ще щастя її, що вона мала дуже добрий смак і спритність, уміла шити, тим добра пані зробила з неї собі прислужницю. Якби не надзвичайна добрість цієї пані, дівчина мала би тепер на селі хату, чоловіка, дітей здоров'я. Але пані подбала за її долю... і щастя!.. Вже років із дванадцять шиє вона цілими ночами панине вбрання, щоранку вбирає на панині ноги панчохи й черевики, щовечора вкладає їй ковдру гарними фалдами... їй тільки тридцять років, а вона скидається на стару бабу... Схудла, змарніла, очі починають западатися... Швидко прийде її старість і вона мусить пам'ятати за це... О! Вона мусить пам'ятати за свою старість, бо як сама не буде дбати, то сьогодні чи взавтра добра пані схоче когось іншого посадити на її місце в одягальні, і вона хіба мусила б повернутися до свого села просити милости в своїх братів, на посміховисько людське ... на убозтво! От ... Початок казки !
На столі лежали вже кільканадцять готових бантів. Черницька взяла довгий шелестючий шмат шовку і почала його вкладати в гарні мальовничі фалди та зморшки. Пальці її тремтіли більше, ніж перед тим, а жовті повіки моргали швидко-швидко, може на те, щоби втримати сльози, що тремтіли на віях. Глянула на Гелю й голосно засміялася :
— Ну-ну! — закричала вона, — ти витріщила очі, наче хочеш мене з'їсти. І собака витріщився, наче казку розуміє. Аджеж це казка... Хочеш далі ?
— Що було потім? — шепнула дитина.
Черницька з великою повагою в голосі й на обличчі відповіла :
— Потім був князь ...
— А потім?
Незабаром пані поїхала до Парижу і в якомусь місті випадково побачила гарного папугу, ясно-рожевого, з червоним дзьобом ...
Геля зробила жвавий рух.
— У Відні,— закричала,— в однім садку є багато-багато папуг. Такі гарні... гарні!..
— Так, так; а цей папуга був іще кращий від тих, що у Відні... Пані купила його собі і дуже покохала. Більше як рік майже не розлучалася з ним ніколи. На ніч папугу з кліткою переносили із залі до її опочивальні. Пані вчила його балакати по-французькому, годувала найдобірнішими присмаками, лащила його пір'ячко, цілувала в дзьобик...
Тут Черницька повісила пишну матерію на поруччя крісла і почала дрібненько збирати голкою єдвабний шарф. Під голкою атлас рипів, годинник над скринею видзвонив першу годину, з залі почулися знову звуки піяніно та віольончелі.
— Що ж потім?
— Що було потім? — зачувся нетерплячий і разом із тим стурбований дитячий шепіт.
Ельф не цікавився кінцем казки. Він заснув у Геліних обіймах.
— Потім ... Уже не пам'ятаю, як і чому, але папуга зробився дуже нудний... і опинився в одягальні. В одягальні засумував, покинув їсти, захворів і здох. Та пані аж ні трішки за ним не жалувала, бо мала чудового собачку...
— Знаю! Вже знаю! — раптом скрикнула Геля.
— Що знаєш?
— Кінець казки.
— Ну, то скажи.
— І собачка пішов до одягальні...
— А потім?
— Потім була дівчинка ...
— І що?
— Пані дівчинку кохала ...
— А потім,— додала Черницька,— зустріла одного славетного музику...
— 1 Дівчинка пішла до одягальні.
Останні три слова Геля промовила пошепки, ледве чутно.
Черницька підвела очі від шарфа і побачила дитяче личко, що дуже дивно виглядало. Це було маленьке, гарне обличчя, біле, як папір, з двома струмками тихих сліз, що поволі спливали по щічках, а великі сині очі крізь сльози здіймалися до неї з німим, здається бездонним, здивованням. Зрозуміла казку... Та дивуватися не перестала.
Черницька знову моргнула кілька разів. Встала й підвела дівчинку з підніжка.
— Ну, — промовила вона, — досить уже тих казок, і плачу, і нічного сидження ... Захворіти можеш ... Іди спати.
Без жадного опору, тиха, мов сон, не зводячи з неї допитливих оченят, Геля дала себе роздягнути і покласти на ліжко. Потім Черницька взяла Ельфа, що був ліг спати на підніжку, і, наче певну потіху, поклала його Гелі на ковдру.