Знаю!
7. Чи мої мама й тато були добрі?
Так, це потрібне питання! Тепер піде легше:
Надсилаю Вам кілька фотографій, які були в мене завжди й на яких різні люди, котрих я не знаю, а це, мабуть, мої рідні. Чи є серед них мої дідусь і дядько (бо бабуся є), якими вони були, і чи ці фото були зроблені в нашій квартирі?
Я буду дуже радий, якщо Ви мені напишете. Тільки прошу Вас — не забудьте повернути мені фотографії, бо в мене їх небагато.
Бажаю Вам залишатися: здоровою, сильною та веселою, і щоб у Вас було багато вільного часу, аби мені написати.
Твій навічно, амінь.
Міхал Шимчик з дитячого будинку в "Дубовому лісі", який колись мешкав поруч із Вами.
Авжеж, це гарний лист! Я навіть не дуже покреслив, тож не доведеться переписувати. Щоправда, в останньому реченні трохи виходить, наче то "Дубовий ліс" мешкав поруч із цією пані, а не я, та вона, мабуть, здогадається, про що йдеться, правда?
Складаю аркуш навпіл і разом з фотографіями запихаю до конверта, якого взяв у тьоті Люцини. Це дуже гарний конверт, у блакитну й червону смужечку, а всередині вистелений тонким темно-синім папером. Старанно заклеюю його, виводжу адресу великими літерами, щоб його легко було прочитати, а тоді йду до ванної чистити зуби, бо вже час спати.
***
— Не можна зробити сцену зі столів, — заявляє Марцель.
Марцель найстарший з вихованців "Дубового лісу", йому вже минуло двадцять років, хоч побачивши його, ви б ніколи не сказали, що він такий старий. У нього коротке сіре волосся, він худий мов скіпка й ненабагато вищий за мене. Мабуть, він і сам би не повірив, що йому виповнилося двадцять, якби не те, що в нього під носом ростуть ріденькі вуса. Він живе в "Дубовому лісі" майже десять років! Уявляєте? Пів життя! Загалом він нормальний, от тільки, коли розлютиться, то, кажуть, геть шаленіє — так мені розповів Меандр. Тоді він кричить, кидається всіх бити, ламає все довкола. Досі я жодного разу не бачив, як виглядає такий стан, тож мені дуже цікаво.
***
— Розклеїмо афіші в Любліні, — вирішує Сильвія. — Скрізь, де лише можна. На нашу прем'єру зберуться юрби, не хвилюйся, ти тільки пиши! Усе спочатку!
— От лишечко... — бурмочу я. — Я й не думав, що це стільки роботи!
— Робота вся попереду, — заявляє Сильвія, і з усмішкою простягає руку до моєї п'єси.
Видирає дві списані сторінки, бгає їх у кульку й кидає між кущі, а тоді подає мені чистого зошита.
А тоді ми більше не розмовляємо про мистецтво, а п'ємо гарячий чай, і Сильвія розповідає мені про те, як її в ранньому дитинстві з розкішної вілли батьків, славетних акторів, викрала підступна служниця. Вони, на жаль, не здогадалися, що покоївка — це насправді заздрісна актриса, яка не могла змиритися з тим, що мама Сильвії отримувала кращі ролі в театрах.
Це вже третя версія дитинства Сильвії, яку вона мені розповідає, але оповідь дуже цікава, тож я вдаю, наче вірю, хіба мені шкода чи що?
Після вечері я вмощуюся на ліжку, беру ручку й схиляюся над розкладеним на ковдрі зошитом. Із чого почати? Може, на сцені повинні бути всі, хто грає у виставі? Може, так буде найкраще? Мабуть, я почну з того, що директорка приводить новеньку...
— Міхале, уже пізно. Умивайся й лягай спати, — чую поруч голос тьоті Люцини.
А я й не чув, як вона ввійшла до кімнати.
— Зараз, зараз, — кажу.
— Що ти робиш? — тьотя причиняє за собою двері й підходить ближче.
— П'єсу пишу, — пояснюю й сідаю по-турецькому. — Від початку, бо те, що я був написав, Сильвії не сподобалося.
— Може, вона не мала рації? Якщо хочеш, я радо прочитаю й скажу тобі, що думаю.
— Я викинув ті сторінки. Але Сильвія має рацію, — похмуро зітхаю я. — Воно справді було негодяще.
— Мабуть, найважче писати про те, що добре знаєш, — каже тьотя. — Бо все здається очевидним. А ти спробуй уявити себе кимсь, хто взагалі не бачив життя в дитячому будинку, не знає його мешканців. Такій людині спершу треба пояснити, як усе організоване, які тут вихованці й чому вони опинилися в дитячому будинку.
— Ну, може. — я вголос міркую над її словами. — Ви праві! Зрештою, якщо це має бути п'єса про нас, то, мабуть, у ній мають бути історії всіх із "Дубового лісу"!
— Я не це мала на увазі.
— Почну з Віктора, — продовжую я, не звертаючи уваги на тьотине зауваження. — Завтра після сніданку. Зроблю. Інтерв'ю! Так! Ось, як це зветься! Зроблю інтерв'ю з.
— Міхале, ні!
Тьотя дивиться на мене дуже серйозно. Здається, що вона сердиться.
КІНЕЦЬ ознайомчого фрагменту