Кажуть, що викрадач усвідомив свою помилку та віддав своє життя на милість короля.
Пізніше Кужма підтвердив, що шкодує про порушення присяги, яку дав королю і, крім того, розумів, що його дії наражали на небезпеку всю країну.
Це був сигнал, зрозумілий усім, хто скреготів зубами на дії Москви. Кужма, визнаючи, що прискорив занепад країни, мовчки звертав увагу на інших винних у такому стані справ, включаючи самого короля. Але його жаль був щирим. У своїх свідченнях він лише ненадовго здобув силу та запал справжнього віруючого ритора, потім він згас, як свічка на вітрі, змирившись зі своєю долею. Тоді я вже достатньо розумів польської мови, щоб розуміти не лише зміст, але ж і настрій того висловлювання. Як і багато глядачів, я співчував оскарженому. Можна сказати, що я співчував би всім оскарженим.
Хтось мусив зазнати суворого покарання. Лідерів Конфедерації так і не спіймали (хоча генерал Пуласький надіслав листа, в якому пояснював свої дії та заперечував будь-який намір вбити короля). Роль Кужми як потенційного ката, але фактичного рятівника, мабуть, була оцінена, тому гнів депутатів (підживлений грошима Москви) звернувся до інших організаторів. Було схоплено близько десятка людей, але деяких негайно звільнили, якщо тільки вони не чинили опору сторожі або гвардійцям.
Міхал Тубалович та пан Станчевський (ім'я якого я не пам'ятаю) померли у в'язниці до суду, нібито почувши новини про договір відносно поділу країни. Інші ж вижили, щоб побачити суд. Валент Пешинський не брав участі в жодних боях, а гвардійці схопили його, коли він заснув на возі; Теодат Франкемберг навіть, як кажуть, загубився перед нападом на королівський екіпаж. Цих двох засудили до тривалих термінів ув'язнення, ймовірно, тому, що вони мляво захищалися та постійно спалахували гнівом, звинувачуючи один одного. Було встановлено ще двадцять нападників, які втекли з Варшави. Їх засудили до інфамії та конфіскації майна. Ходять чутки, що Кужма свідчив проти них, але лише після того, як переконався, що вони залишаються поза межами досяжності парламентського правосуддя.
Справжній гнів суду обрушився на трьох нещасних, не більше, але й не менше винних, ніж їхні товариші. Юзеф Цибульський, хоча нікого не поранив, вважався одним із керівників нападу та помічником Валента Лукавського. Як власник нерухомості у Варшаві, його вважали справжнім архітектором нападу та зрадником королівського міста. Сам конфедерат повністю зламався та зайняв гідну, але цілком стриману позицію. Його та Цибульського засудили до смертної кари, як повідомляли, за наказом російського посла, який хотів, щоб криваве видовище хоча б на мить відвернуло натовп від нового порядку.
Їх стратили у вересні: Цибульського швидко, Лукавського з усією жорстокістю. Побачивши це, його дружина Маріанна дістала апоплексичний удар і померла через кілька днів. Засуджені до смерті нібито померли гідно, але я був надто засмучений, щоб бути свідком цього, надто обурений, щоб спостерігати за стратою. Коли тіла засуджених вантажили на вози, під старими міськими стінами запала смертна тиша. Мабуть, усі — глядачі, депутати та сам король — розуміли, що хоча вони й помстилися захопленим убивцям, це була не демонстрація сили, а останній удар вмираючої держави, який зміг знести цих двох повстанців, але не зміг змінити долю країни та уникнути ярма рабства.
Перш ніж я покинув замкову площу, я побачив, як Ян Кужма та Станіслав Август дивляться один на одного. Смуток в очах цих чоловіків був настільки важким, що я майже чув плач у їхніх душах. Вони знали, що викрадачів судять так само, як і короля.
Сильний правитель може виявити милосердя, а Понятовський виявився надто слабким.
Король першим відвів погляд, але я побачив дві сльози, що навернулися на його очі.
КІНЕЦЬ
Переклад: Марченко Володимир Борисович, 2025
Примітки
[1] Маримонт (Marymont) — район Варшави з багатою історією, названий на честь королеви Марії Казимири, для якої король Ян III Собеський побудував тут літню резиденцію в XVII столітті (Маримонт – з французької Marie Mons – "Гора (пагорб) Марії"). Спочатку це був королівський палацово-парковий ансамбль; маримонтський палац, який служив для приватного життя королівської родини, також слугував в якості мисливського будиночка Яна III Собеського. У 1727 році резиденцію придбав у родини Собеських Август II Міцний, який капітально перебудував її, заснувавши на Маримонті звіринець. Як Август II, так і його син Август III проводили тут час, використовуючи Маримонт як мисливський будиночок під час полювання в Білянському та Кампіноському лісах.
У Маримонті було розташовано численні водяні млини. До кінця ХІХ століття борошно, що вироблялося там, славилося своєю високою якістю та білизною, звідси й вислів "красавчик з маримонтського борошна ", що описував гарного та вихованого варшавського юнака. Сьогодні район поєднує у собі історичні спогади, затишні парки, у тому числі парк Каскад, та сучасну архітектуру, перебуваючи поряд із зеленню Білянського лісу.
[2] Барська конфедерація (1768–1772) — військово-політичне об'єднання польської шляхти і римо-католицького духовенства, спрямоване проти короля Станіслава Августа Понятовського, протеже Катерини ІІ, та втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Проголошена 29 лютого 1768 року в костелі міста Бар на Поділлі (нині Вінницька область) за ініціативою магнатів: братів Адама Станіслава (кам'янецького єпископа РКЦ) та Міхала Героніма Красінських, Юзефа Пуласького із трьома синами, мазовецького воєводи Павела Міхала Мостовского та інших. Учасники Барської конфедерації виступали проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої та реформ внутрішнього устрою Польщі, домагалися збереження прав і привілеїв шляхти.
[3] Інфлянтське воєводство або Лівонське воєводство, також відоме як Польська Лівонія — самоврядна адміністративно-територіальна одиниця Речі Посполитої від часу створення в 1620 році з Венденського воєводства і до першого поділу Польщі в 1772 році. Інфлянтське воєводство було однією з декількох територій Речі Посполитої, керованою спільно Польщею і Литвою.
[4] Каспа́р фон За́льдерн (1711-1786) — гольштейнський і російський державний діяч, дипломат, масон. Дійсний таємний радник. ... Працював російським міністром (послом) в Речі Посполитій (1771—1772). Був довіреною особою голови російської Колегії закордонних справ Микити Паніна. Намагався запобігти поділам Речі Посполитої з метою приєднання усіх її територій до Росії.
[5] Apage... – (лат.) – Відступи. Йди геть, Сатана – формула екзорцизму.
[6] Стая (пол. staja, правильніше staje, stajanie) — старопольська міра довжини, що дорівнювала 84 ліктям (статутова); бл. 134 м (старопольська); 893 м (мильова); 1066,8 м (новопольська, що була прирівняна до версти).
[7] In extrenis (лат.) – в крайньому випадку
[8] Ян Кужма (Jan Kuźma), військовий псевдонім "Косінський" або "Кужмінський" (нар. 1742, помер 12 квітня 1822 року у Варшаві) – член Барської конфедерації, один із викрадачів Станіслава Августа Понятовського у 1771 році.
Походив з міста Кужмін на Волині. Брав участь у Барській конфедерації Вишогрудської землі у складі загону Юзефа Сави-Калінського. Після того, як його загін був розгромлений росіянами під Шренськом 26 червня 1771 року, сховався в Тинці. Після одужання повернувся під командування Юзефа Чахоровського.
У серпні того ж року Станіслав Стравінський, діючи від імені Казимира Пуласького, завербував його на Ясній Гурі для участі у змові з метою вбивства Станіслава Августа Понятовського. Під час замаху на вбивство 3 листопада 1771 року на вулиці Мьодовій у Варшаві Кужма, не впізнавши правителя, вистрілив у нього з пістолета. Пізніше він особисто охороняв викраденого короля. Той завоював довіру Кужми, який дорогою до Бєлян склав присягу на вірність і супроводив його до млина поблизу Маримонта, де Коронна гвардія мала перейняти короля.
6 листопада Кужма викрив усіх шістьох співучасників замаху перед королівським слідчим. Його справу розглядав парламентський суд, скликаний під час Поділового сейму 1773 року. Кужму засудили до довічного вигнання. Він також мав приймати участь в четвертуванні своїх спільників.
Кужма вирушив у заслання до Папської області, де отримував постійну пенсію, яка надсилалась для нього з наказу Станіслава Августа Понятовського. У 1804 році він оселився у Варшаві.
[9] Подорож через Польщу, Литву та Русь
[10] Карбовий (іст.) – управитель в панському маєтку, який слідкував за працею інших робітників.
[11] Знамените Пекелко (Piekiełko – мале пекло) розташовувалося на нинішній вулиці Подвале, на перехресті вулиць Пекарської та Рицарської. Тут проводили страти і палили відьом…
[12] Pacta conventa (з латини — "загальна угода") — це різновид виборчої капітуляції, яка з 1573 по 1764 роки мала місце між "польським народом" (тобто шляхтою Речі Посполитої) та новообраним королем при його "вільних виборах".
Pacta conventa юридично закріплювала обов'язок обраного короля поважати закони Речі Посполитої і визначала його зобов'язання у сферах міжнародних відносин, податків, державного боргу, збройних сил і т. д. Документ складався на виборчому сеймі, і його підписання королем-кандидатом було умовою обрання короля на трон.
[13] У Польщі "Цьолек" (тілець) означає як прізвище, так і польський шляхетський герб.