Іри швачки з мулярихою Яновою стояли навколо, повні подиву та цікавости, і приглядалися до панночки і до чуд європейських, вийнятих із скринь.
Усі одноголосно твердили, що панночка дуже виросла. Справді Геля була у тім віку, коли у дітей, на шкоду для краси й гармонії, витягаються надто довгі ноги. Ті довгі тоненькі ноги надавали її трохи незграбносте. Правильне личко також наче витягнулося, воно схудло, може з довгої подорожі. Відкриті руки були худі й червоні. Чудова дитина виросла на незграбного підлітка, хоч і видко було, що з неї має бути колись гарна дівчина.
Янова прийшла довідатися, чи пані з панночкою вже повернулися, і не могла надивуватися, поперше — зі своєї маленької родички, а подруге — з її речей, видобутих із двох окремих валізок. Сіла долі поруч із Гелькою, що все їй показувала та поясняла.
— Другий капелюх ! . . — вигукувала муляриха, — третій... четвертий... Ой, скільки ж у тебе, Гелько, капелюхів?
— Стільки, тітко, скільки вбрань,—казала Геля,— до кожної суконьки є відповідний капелюх...
— Що то за скринька ?
— То подорожній несесер ...
— Нащо воно?
— Як, нащо? Бачите, тітко, тут є кілька перегородок, а в них усе потрібне до вмивання, чесання та вбирання... Ось гребіння, мило, щіточки, різні шпильки, пахощі...
— Ну, подумайте! 1 все це твоє?
— Авжеж, моє! Пані має такий самий несесер більший, а я менший.
На ту хвилину Черницька видобула з кошика ляльок, більших і менших, а також різні інші цяцьки. Там були на прочуд гарні, наче живі пташки, звірятка, різні господарські речі, що вилискували сріблом та золотом.
Янова широко відкрила очі і вуста, і на обличчі її промайнула тінь суму.
— Ну-ну! — прошепотіла вона, зідхнувши, — якби мої діти хоч побачити могли все це...
Геля хвилину дивилася на неї, задумана, потім кинулася мерщій до своїх цяцьок, з великою охотою відбираючи частину з них для Янової.
— Бери, тітко, це для своєї Марильки, а цю рибку для Каськи. Віцикові хай буде хоч би ця гармонійка ... Її тільки торкнути треба, і вона зараз дуже гарно заграє... Бери, тітко, бери! Пані не буде гніватися, пані така добра і так мене кохає... Візьми ще цю рожеву хусточку для Марилі, а для Касі цю блакитну... У мене таких хусточок сила ...
Муляриха з повними сліз очима хотіла вхопити Гельку в свої обійми, та побоялася зім'яти її складне стирчасте вбрання і тільки провела грубою долонею по оксамитовій щічці. Подарунків рішуче не схотіла брати, але, підводячися з підлоги, сказала:
— Ти добра дитина, хоч і ростеш на велику пані!.. Не цураєшся бідних родичів, що притулили тебе у себе.
Коли Янова промовляла ці слова, Черницька, що досі схилялася над скринею, випросталася і більше пирснула, ніж промовила:
— Е, Яново! Хто може знати, чим буде: чи великим, чи малим?
Муляриха не відповіла їй і розчулено дивилася на Гельку, що, сміючись та підстрибуючи на своїх довгих ніжках, як веселе котеня, крутилася навколо неї та напихала в кишені цукерків.
— Це для Марильці... а це Касі, а це Віникові, а це, тіточко, дядькові Янові...
Раптом вона здригнулася й засмутилася.
— Тут так холодно! — надутими вустами промовила,— в Італії куди краще й приємніше. Там увесь час сонце світить... погода... такі красиві померанцеві ліси... Ми з панею тут довго не витримаємо... Мабуть, знов поїдемо туди, де тепло...
Черницька вже вдягала на неї легеньке, як пух, тепле пальто, та Геля видерлася з її рук.
— Ай,— закричала вона,— як довго я не бачила пані! побіжу до пані! Ад'є, тіточко.
Післала ручкою поцілунок Яновій, побігла, підстрибуючи і голосно наспівуючи:
— Піду до пані... до моєї милої... до моєї золотої... до моєї наймилішої...
— Як вона любить Крицьку,— звернулася муляриха до Черницької. Того вечора пані Евеліна сиділа перед туалетним столиком сумна та невесела. Гелька, зарившися у пух, батист та мережки, уже спала у своїм різб'янім ліжку. За кріслом пані Евеліни стояла Черницька, зачісуючи їй на ніч волосся. Помовчавши якусь хвилину, пані Евеліна почала:
— Знаєш, Чернисю, маю клопіт...
— Який же? З чим? — тоном, повним глибокого співчуття, спитала прислужниця.
Завагавшися хвилину, пані Евеліна нарешті слабким голосом відповіла :
— З Гелею.
По тому обидві досить довго мовчали. Черницька поволі легенько водила щіткою по волоссі. Її обличчя, відбите у дзеркалі на туалетнім столику, набрало виразу задуми. За хвилину вона озвалася:
— Панночка ... зростає.
— Зростає, моя Чернисю... І вже б час подумати за її виховання. Гувернантки додому ніяк не візьму, бо терпіти не можу у себе в хаті чужих людей... Не розумію, 'що його робити?
Черницька знов помовчала. Потім, зідхаючи, промовила :
— Яка шкода, що панночка вже не таке маленьке дитинча, яким прибула сюди, до нас...
Пані Евеліна також зідхнула.
— Це правда, тільки такі маленькі діти справді милі і дають нескаламучену насолоду. Геля вже вийшла з наймилішого дитячого віку. Тепер треба її вчити, картати...
— Та я помітила, що від якогось часу ви мусите досить часто панночку картати...
— Природньо, її характер значно змінився, з'явилися примхи ... Часто надувається на мене не знати за що ...
— Ви привчили панночку до своєї надзвичайної добрости.
— Це правда. Розпустила її. Проте, не годиться ж таку велику вже дівчину пестити, як коли вона була маленька та така гарнесенька ...
— Панночці трудно догодити ... Сьогодні дуже гнівалася на мене за те, що, зачісуючи її, трошечки дужче потягнула якесь пасмо волосся...
— Справді? Гнівалася на тебе? Пам'ятаю, що вона й перше часто сичала і кидалася у крісло, коли ти її чесала ... та доки була маленька, це було дуже кумедно і додавало їй принади... а тепер може зробитися нестерпучим ... Хотіла б, щоб ця думка була помилкова, але здається мені, що ... буде лиха ...
— Ви привчили панночку до своєї добрости надмірної,— повторила Черницька.
Замовчали. Зачісування волосся на ніч приходило до кінця. Схилившися над головою своєї хазяйки, на яку вона надягала легесенький нічний очіпок, Черницька стиха, з ваганням у голосі, ще"сказала:
— Може, до вас цими днями гості прибудуть...
— Гості, моя Чернисю? Які? Хто?
— Може, приїде той пан, що на його концерті ви були у Флоренції ****і потім він кілька вечорів приходив до нас і так гарно грав.
— А правда, Чернисю, він чудово грає ? Це справжній великий артист.
Крицька оживилася, її очі заблищали.
Коли Черницька вже її роздягнула і вкладала ковдру мальовничими фалдами, пані мрійним голосом почала говорити:
— Чернисю, допильнуй, щоб усе в домі добре й гарно впорядкувати, як ти це вмієш... бо в тебе сила смаку й спритности ... Може, випадково ... хто до нас приїде...
Протягом кількох наступних вечорів біля туалету між Крицькою та Черницькою точилися короткі уривчасті розмови:
— Чи ти помітила, Чернисю, що Геля поганіє?
— Еге, здається, панночка вже не така гарна, як була...
— Стає зовсім незграбна... Не розумію, відкіля взялися у неї такі довгі ноги ? Підборіддя також якось дивно витягнулося ...
— Проте панночка дуже ловка ...
— Не буде така гарна, як можна було сподіватися два роки тому... господи! Час летить, летить, летить і забирає всі наші надії...
Проте назавтра її обличчя сяяло доброю надією. На туалеті лежав лист з Італії.
— Чернисю, матимемо гостей ...
— То й добре! Буде вам трохи веселіш. Відколи повернулися з-за кордону, ви весь час такі сумні...
— Ох, моя Чернисю, з чого мені бути веселою ? Світ такий сумний! Високі душі, що прагнуть до ідеалу, до досконалости, вічне тільки помиляються ...
І, помовчавши хвилинку, додала:
— Наприклад, Геля... Яка це була гарна, мила, утішна дитинка... а тепер..,
— Від нашого повороту З-За кордону панночка ввесь час якась незадоволена ... чи сумна ...
— Де там сумна! Чого їй журитися? Недобра на мене, що я не панькаюся з нею ввесь час, як перше... Та хіба ж я можу ціле життя ні чим більше не цікавитися, тільки цією дівчиною . . .
— Ви привчили панночку до своєї надзвичайної добрости,— повторила своє Черницька.
Справді, Геля була сумна, та разом із тим дуже надута. Виніжені нерви її, привчені до самих тільки приємних вражінь, розстроювалися від жалю, що його походження й причини вона сама не розуміла ясно, та який щохвилини призводив її до плачу або до гніву. Тепер, коли її чесали чи вбирали, вона кричала не своїм голосом, тупотіла ніжками, стискала кулачки — мало не била Черницьку. Коли пані Евеліна мовчанкою або півсловами відповідала на її щебетання, або зачиняла перед нею двері своєї опочивальні, Геля сідала в куті залі, на низькім стільчику і, скулившися, з надутим обличчям, шепотіла сама собі гнівливі слова й обливалася сльозами. Потому її набряклі червоні очі остаточно переконували пані Евеліну, що Геля лиха й очевидячки поганіє.
Часом спадало їй на думку робити щось на злість своїй опікунці, що стала до неї байдужа; хто знає? може, в такий спосіб знову приверне до себе її увагу. Коли пані Евеліна, дивлючись у книжку, занурювалася у найглибшу задуму, дівчинка котячим кроком, скоса поглядаючи на неї, підкрадалася до п'яніно і починала обома руками сильно вдаряти у клавіші. Якби перше її вихованка справила такий шум, пані Евеліна весело засміялася б і обсипала дитину градом поцілунків. Та тепер Гелька була зовсім не така втішна, а пані Евеліна часто сумувала й нудилася. Тепер вона зривалася, бігла до дитини, суворо дорікала їй, а часом і вдаряла по свавільних руках. Тоді Гелька плакала, тремтіла, цілувала її руки, примовляючи:
— Моя дорога... Моя золота... моя наймиліша ... прошу... прошу !
І, звівши до неї очі та сплівши ручки, замовкала. Чула, глибоко й уразливо чула, що хоче просити чогось, тільки чого й як — не розуміла.
Підчас одної з таких сцен льокай, з'явившися у дверях залі, сповістив про прибуття гостя з італійським іменням. Пані Евеліна, що була почала вже розчулюватися над покірною й повною краси дитячою постаттю, й ось-ось хотіла її вхопити у свої обійми, почувши це ймення, здригнулася, випросталася і хапливо пішла назустріч славетного артиста.
Відвідини тривали довго, до пізнього вечора. Принесли віольончелю,***** пані Евеліна, сидячи біля п'яніно, акомпаніювала грі славетного віольончеліста. Потім, перервавши гру, почали балакати між собою тихіш, ніж перше — можливо навіть, що мали щось таємно та довірливо розповісти одне одному.