Кермо в моєму автомобілі зламалося, і нізащо і пі за які гроші його не можна було полагодити. Тепер, як і інші, я ходив пішки. Сан-Франциско завмер, і ми не знали, що відбувається по всій країні. Але відсутність відомостей спонукала до висновку, що вся країна завмерла так само, як і Сан Франциско. Часом по місту розліплювали відозви робітничих організацій — їх надруковано ще за кілька місяців, а це ясно доводило, як грунтовно ІСП готувалася до страйку. Кожну дрібницю завчасу обмірковано. Жодного насильства ще не трапилось, за винятком кількох розстріляних солдатами людей, що перерізували дроти, але люди бідних кварталів голодували, і зловісна тривога зростала.
Ділки, мільйонери і люди вільних професій влаштовували мітинги та ухвалювали резолюції, але вони не мали змоги опублікувати свої відозви. Вони не могли їх навіть надрукувати. Одначе ці мітинги мали деякі наслідки а саме: переконали генерала Фолсома зайняти військом фірми з борошном, зерном і товарні склади. Це якраз вчасно зроблено, бо недостача харчів уже гостро відчувалася в багатьох домах, і люди змушені були стояти в черзі за хлібом. Я знав, що мої слуги вже починали кривитися, але найбільше мене дивувало, що мої запаси продуктів просто танули. І справді, як я потім довідався, кожен слуга, мене обкрадаючи, сам для себе запасав харчів.
Коли запроваджено було хлібні черги, почалися нові хвилювання. Запасів у Сан-Франциско було небагато, і їх вистачило б ненадовго. Організовані робітники (ми це добре знали) мали свої власні запаси, одначе всі вони ставали в черги за хлібом. Отже, припаси генерала Фолсома, якими він володів, меншали страшенно швидко. Як могли солдати відрізнити бідно одягненого громадянина середнього класу від члена ІСП, або жителя трущоб? І перший, і останній мав право на харч, але солдати не знали всіх членів ІСП в місті, а їхніх жінок, синів та дочок і поготів. Підприємці допомагали в цій справі, і кількох розпізнаних членів спілки викинули з черги, та це було ні до чого. Далі справа погіршала, бо урядові буксирні судна, що постачали харчі з воєнних складів на острові Мер до острова Анджел, вже більше не перевозили продуктів. Тепер, в першу чергу, солдати одержували свої пайки з конфіскованого провіанту.
Кінець наближався. Насильство показувало своє лице. Закон і порядок зникли і — мушу сказати — зникли не тільки серед людей трущоб, але й серед вищих верств. Організовані робітники ще підтримували цілковитий порядок. Вони мали змогу, бо мали вдосталь їжі. Я пригадую, що одного дня по півдні, прийшовши в клуб, я застав Голстеда й Брентвуда, як вони шепталися в кутку. Вони запропонували мені одну рисковану справу. Машина Брентвуда була ще зовсім справна, і вони вирушили, щоб десь украсти корову. Голстед мав довгого різницького ножа. Ми поїхали на околицю міста. Де-не-де паслися корови, але господарі охороняли їх. Ми провадили далі наші розшуки і, їдучи на схід, на пагорках близько Гентер Поінт надибали корову, яку стерегла мала дівчинка. Біля корови було теля. Ми не гаяли часу на розмови. Дівчинка з криком утекла, а ми тимчасом зарізали корову. Я проминаю подробиці, бо вони дуже негарні, — ми були незвичні до такої роботи і робили це абияк.
Але під час роботи, працюючи квапливо й з острахом, ми почули крики і побачили кількох людей, що бігли просто на нас. Ми покинули здобич і накивали п'ятами. На наш подив, нас не переслідували. Оглянувшись, ми побачили, як ті люди швидко розрізали корову. Вони, як і ми, були на тому ж шляху. Ми вирішили, що там вистачить на всіх і повернули назад. Наступна сцена перевершує опис. Ділячись, ми билися й сварились, як ті дикуни. Пригадую, — Брентвуд, як тварюка, хапав і загрожував убити того, хто не дасть нам належної пайки.
Ми вже поділили були нашу здобич, коли ще трапився новий наскок. На цей раз то були грізні охоронці громадського спокою, члени ІСП. Їх привела дівчинка. Їх було чимало, і вони озброєні були батогами та дрюччям. Дівчинка підстрибувала зі злості, сльози лилися по її щоках, і кричала:
— Всипте їм! Всипте їм! Це накоїв усе отой негідник в окулярах. Набийте йому морду! Набийте йому морду!
"Негідник в окулярах" був я, і мені теж набили морду; проте я не розгубився і спершу скинув окуляри. Лишенько, як же нам перепало, і ми кинулися врозтіч. Брентвуд, Голстед та я втекли до машини. Із носа Брентвуда дзюрила кров, щока в Голстеда була перетята червоною смугою від нагая, що гадюкою вп'явся в неї.
І от, коли гонитва скінчилася і ми добулись до машини, за нею ховалось перелякане теля. Брентвуд застеріг нас не знімати гамору, а сам підліз до теляти, як вовк або тигр. Ножі ми покидали там, де билися, але Брентвуд ще мав руки, і він качався по землі з бідним телятком, душачи його. Ми вкинули тушу в машину, накрили її одежиною і рушили додому. Та наші злигодні лише починались. У нас лопнула шина. Ми не мали ніякої змоги полагодити її, а вже смеркало. От ми й кинули машину, а Брентвуд з накритим телям на плечах ішов попереду, задихаючись і заточуючись. Ми по черзі несли теля, і це мало не згубило нас. Та ми ще й заблудилися. Тоді, проблукавши годин кілька, натрапили на зграю хуліганів-бандитів. То не були члени ІСП, і, гадаю, що вони так само зголодніли, як і ми. В усякому разі, їм припало теля, а нам — стусани. Брентвуд всю дорогу лютував, як божевільний. Він таки й справді був подібний до божевільного в своїй пошматованій одежі з опухлим носом та підбитими очима.
Після цього ми вже більше не крали корів. Генерал Фолсом послав свої загони реквізувати всю худобу, і солдати з участю міліції найбільше запихалися отим м'ясом. Генерала Фолсома осуджувати не можна: його обов'язок був підтримувати закон і порядок, і він це здійснював з допомогою солдатів, отже, й мусив перш за все годувати їх.
Тоді саме й почалася велика паніка. Заможні поспішали втекти, а за ними й біднота, заразившись тим панічним страхом, несамовито тікала з міста. Генерал Фолсом радів: з Сан-Франциско втекло принаймні 200.000 чоловік, а це вирішило проблему харчування.
Я добре пам'ятаю цей день.
Ранком я з'їв скоринку хліба. Другу половину дня я простояв у великій черзі і вже ввечері повернувся додому стомлений і нещасний, принісши чвертку рису та шматочок копченої свинячої грудинки. Броун зустрів мене на дверях, його обличчя було виснажене й страшне. Він поінформував мене, що всі слуги розбіглися. Лишився він сам. Мене зворушила його відданість, і, коли я довідався, що він цілий день нічого не їв, то поділився з ним своєю їжею. Ми зварили половину рису й половину грудинки, нарівно поділивши, а другу половину лишили на ранок. Я ліг спати голодний і всю ніч неспокійно перекидався з боку на бік. Вранці я виявив, що Броун теж покинув мене і, що найбільше вразило мене, украв решту рису й грудинки.
Цього ранку зібралася в клубі купка похмурих людей. Слуг не було зовсім. Втік останній. Я помітив, що срібло зникло, і догадався, де воно поділося. Слуги не взяли його, гадаю, з тієї причини, що члени клубу поквапилися взяти його раніше. Вони просто розпорядились тим сріблом. На південь від Маркст-стріту в житлах членів ІСП господарки давали якусь страву, міняючи її на срібло. Я повернувся додому. Так і є, моє срібло геть чисто зникло, крім одного масивного кубка. Я загорнув його і поніс на південь від Маркет-стріту.
Попоївши, я став почувати себе краще і повернувся в клуб довідатись, чи немає чого нового в цій ситуації. Гановер, Коллінз і Дейкои якраз виходили з клубу. Вони сказали мені, що там уже нікого немає, і запросили мене піти з ними. Вони сказали, що збираються виїхати з міста кіньми Дейкона, і що й для мене є одна коняка. Дейкон мав четверо прекрасних, цугових коней, яких він хотів урятувати, бо генерал Фолсом натякнув йому, що завтра всі коні, які лишилися в місті, будуть реквізовані на харч. Коней лишилося небагато, бо десятки тисяч їх були випущені за місто, коли першими днями невистачило сіна й зерна. Я пам'ятаю, що Бірдаль, який мав велике фурманське підприємство, випустив на волю триста бендюжних коней. Коли рахувати, що кожен кінь коштує п'ятсот доларів, то це становить суму в 150.000. Спершу він сподівався повернути коні, коли скінчиться страйк, та де там: їх поїли люди, втікаючи з Сан-Франциско. Тому почали вже бити на харч військових коней.
На щастя, у Дейкона в стайні був великий запас сіна й зерна.
Ми взяли чотири сідла; коні були добрі, баскі, хоч не звикли ходити під сідлом. Проїжджаючи вулицями, я згадав, який вигляд мав Сан-Франциско під час великого землетрусу, але цей Сан-Франциско справляв ще сумніше враження. Не якийсь катаклізм був тому причиною, а швидше тиранія робітничих спілок. Ми проїхали повз Юніон-сквер, повз театр, готель, район магазинів. Вулиці спустіли. Де-не-де стояли автомобілі, кинуті на тому місці, де зламались, або покинуті за браком бензину. Не було ніяких ознак життя, тільки подекуди траплялися полісмени та солдати, що охороняли банки і громадські установи. Раз ми наскочили на якогось члена ІСП, що наліплював останню відозву. Ми спинились прочитати її. "Ми провадимо страйк у цілковитому порядку, — було надруковано, — і до кінця додержимо порядку. Кінець страйку буде тоді, коли задовольнять наші вимоги, а наші вимоги будуть задоволені тоді, коли ми голодом підкоримо наших підприємців, так само, як голодом у минулому часто скоряли нас".
— Так говорив і Мессенер, — мовив Коллінз. — І я ладен скоритись, тільки не буде в мене до цього нагоди. Я вже, мабуть, цілий вік не їв ситної страви. Хотів би знати, яка на смак конина?
Ми спинилися прочитати другу відозву:
"Коли ми побачимо, що наші підприємці ладні скоритися, ми пустимо телеграф і дозволимо асоціаціям підприємців Сполучених Штатів зв'язатись між собою. Але пропустимо тільки те, що має зв'язок з нашим замиренням".
Ми поїхали далі, переїхали Маркет-стріт і незабаром проїздили робітничим районом. Тут уже не було спустілих вулиць. Члени ІСП стояли, зібравшись купками, або перехилялись за ворота. Щасливі, нагодовані діти бавились на вулиці, а гладкі господарки сиділи на східцях ґанків і цокотілі язиками. Усі як один насмішкувато дивились на нас. Малі діти бігли за нами й кричали: "Гей, містер, чи ви не голодні?" Одна жінка, тримаючи немовля на руках, гукнула Дейконові: — Слухайте, товстуне, я дам вам за вашого коника попоїсти — шинки з картоплею, смородинового желе, білого хліба, консервованого масла, дві чашки кофе.
— Чи не помітили ви, що останніми днями, — звернувся до мене Гановер, — на вулицях немає бродячих собак?
Я помітив, але не надавав цьому значення.