— І граматику?
— Ну, може, граматику якраз не дуже. Я твори люблю писати. Але тільки на вільну тему. Наша вчителька зі школи в Семеновичах завжди ставила мені п'ятірки за твори й казала, що я маю великі здібності, — заявляю гордо.
— Ти ба. — Сильвія замислюється, а я знову дивлюся на плакат.
— Чому Невидимих Дітей? — питаю.
— Чому? Ти ще питаєш? — відказує Сильвія, криво всміхнувшись. — А хто ж ми такі, як не невидимі діти? Ми всі, не лише звідси, а з будь— якого дитбудинку. Ох, люди радо на нас витріщаються з безпечної віддалі, але все-таки нас не бачать! Зате коли підходять ближче, то уникають погляду й швидко про нас забувають. Так, наче ми не існуємо! Ти ж не казатимеш, наче не помітив цього? Так було, є і буде, облишмо ілюзії. А якщо так, то ми примусимо їх нас бачити! Бо коли ти в театрі, то хоч-не-хоч, доводиться дивитися на сцену й на тих, хто на ній стоїть! У цьому театрі на сцені стоятимуть невидимі діти, і даю голову на відсіч, що кожен, хто бодай оком кине на нас, буде не в змозі відвести погляду!
Сильвія виправляє "кирівництвом" на "керівництвом", і ми разом чіпляємо оголошення на дверях до зали. А наступного дня в "Дубовому лісі" вибухає те, що тьотя Людина називає "театральною лихоманкою".
***
— Ну, то яка ж це буде вистава? Про що? — допитується тьотя Люцина.
— О-о-о... — починає, повагавшись, Сильвія, потім на мить замислюється, а тоді закінчує із прояснілим обличчям: — Про нас. Так!
— Про вас? — тьотя Люцина хмурить брови. — Тобто про кого?
— Ну, про нас. Про дітей. Із дитбудинку, — задоволено відповідає Сильвія.
— Але що це конкретно означає? Що це за текст? Звідки ти його взяла? Хто це написав?
— Ах, ще не написав. Але пише, — заявляє Сильвія. — Або ж от-от почне.
— Хто? — тьотя Люцина виразно нетерпеливиться.
— Як це хто? — дивується Сильвія, а тоді безтурботно каже: — Міхал. Адже в нього самі п'ятірки з польської мови й літератури.
Секунду чи й дві я сиджу, витріщившись на тьотю Люцину, перш ніж до мене доходить зміст почутого.
— Що?! — вигукую я, підстрибуючи на стільці.
— Не дурій, — Сильвія змовницьки дивиться на мене: — Якщо пані Люцина запитує, мусимо сказати.
— Але. А-а-але. — затинаюся я й замовкаю.
П'єсу?! Я?! Адже я гадки не маю, як написати п'єсу!
Твір, навіть оповідання — так, це зрозуміло. Але щоб п'єсу?!
Тьотя Люцина дивиться на мене з підозрою, тому я спохоплююся, бо якщо я зараз завалю всю справу й з моєї вини вийде на яв, що Сильвія бреше, вона мені цього в житті не подарує. Я лише облизую пошерхлі вуста й киваю головою.
— Ти пишеш п'єсу, так? — перепитує тьотя Люцина.
— Ага, — відповідаю я й відчуваю, як починаю пітніти.
— Про що?
— Ну. про ді-ітей із ди-итбудинку в. ну, десь далеко, — незграбно пояснюю я.
"Подумай, що ти хтось інший". Я роблю глибокий вдих. Але ким іще я можу бути? Дядьком Метеком? Ні, не можу собі уявити, як можна бути таким огрядним! Дядьком Фридериком? Але він мав бороду. Уявляю
собі, що я... Мірек! Так, він ніколи не губився й нічого не боявся! Я кривувато всміхаюся й примружуюся достоту так, як це робив Мірек.
— Ну, це такі історії. — озиваюся я нижчим голосом і сам із подивом прислухаюся до власних слів, бо мені вдається жодного разу не затнути— ся. — які відбуваються в дитячому будинку. Про що думають діти, на що сподіваються, про що мріють і взагалі як їм живеться.
Тьотя приголомшено вдивляється в мене.
— І потім у цьому дитячому будинку, — натхненно продовжую я, — виникає страшенний переполох, бо вихователі вмирають! Раз-два, один за одним! Просто як мухи. Їй-бо! Від пошесті! І ці діти мусять усім займатися самостійно. Щось схоже на "Короля Манюся Першого", вони самі собі обирають директора! І. і. — я на мить замислююся, а тоді вигукую: — І тоді приїздить пан Гермашевський!
— Ну, це ще не напевне, — втручається Сильвія.
— Так, так! — я не звертаю на неї уваги й говорю дедалі швидше. — А ці діти будують з ним ракету.
***
— Ага, — відказує Сильвія таким тоном, немовби я щойно зробив якесь відкриття.
— Що? Може, не так?
— Узагалі не так. Ходи, шкода часу.
— Підпілля буває, коли є окупація, — кажу сердито. — Тоді люди збираються потайки й змовляються, щоб влаштувати диверсію й допекти ворогам. А "Солідарність" видно скрізь! Вона діє легально! І в Польщі немає окупації, бо війни немає.
Сильвія спостерігає за мною майже весело.
— І чого ти так витріщаєшся?! — питаю. — Може, ще скажеш, що в нас війна?
— Звісно ж, війни немає, — знизує вона плечима. — Але Польща — не вільна країна. Росіяни нас повчають, як ми маємо жити, що нам можна, а що — ні, і наш уряд робить те, що наказує Радянський Союз, облишмо ілюзії. "Солідарність" прагне, щоб це змінилося. Уряд наразі може небагато з нею зробити, бо туди записалося море людей, а всіх до в'язниць не запроториш. Та насправді "Солідарність" — це рух опору.
Я мовчу й думаю про те, що вона мені щойно сказала. Тьотя Йоля була дуже незадоволеною, коли дядько розповідав мені про "Солідарність", та й сама не дуже радо балакала про це. Крім того, червоний напис із назвою спілки я завжди бачив на аркушах паперу, почеплений на стінах, на транспарантах із тканини — і жодного разу на звичайних металевих, емалевих табличках, як ті, що їх чіпляють біля входу до установ. Чи навіть таких, які висять на воротах дитбудинку! Ця деталь здається мені дуже важливою, бо металева табличка робиться назавжди, а транспарант із паперу чи тканини можна легко знищити. Крім того, я бачив у фільмах, що під час
II світової війни польський рух опору малював на стінах символ якоря з літер "Р" і "W", скорочення слів "Polska Walcz^ca", тобто "Польща бореться". Ці знаки малювали пензлями, а напис "Солідарність" теж виглядав так само, навіть друкованими літерами. Рух опору? І тьотя Люцина належить до нього? І що? Вона агент, як Штірліц із "Сімнадцяти миттє— востей весни" або капітан Клосс?! Тьотя Люцина? Це неможливо!
— Як гадаєш, що було в тій валізці? — питаю нарешті, стишуючи голос. — Рушниці?
— Ні, — заперечно хитає головою Сильвія. — Швидше, самвидав.
— Який такий самвидав?
— Ну, нелегальна преса. Такі таємні газети, де друкують інформацію, яку не хоче оприлюднити уряд.
— ЯКУ?!
— Хіба я знаю? Різну. Політичну, певне, абощо... Ну, ходімо вже! Вечеря за годину, а пані Люцина точно розсердиться, якщо ми не заберемо цього буфета. А потім поговоримо про мистецтво. Зараз це найважливіше.
***
Із чого ж тут почати? Хай йому чорт, коли я пишу твори, то все само якось складається, мені анітрохи не доводиться щось вигадувати! Мені просто все наче пливе з голови! Уже навіть п'єсу для Сильвії було б легше написати, ніж цього листа. Досі я ніколи не писав листа до людини, якої майже не знаю. Цю жінку звати Марія Карват. Почати з "Доброго дня"? Але ж вона може отримати листа по обіді й читати лише ввечері! Коли я писав до Фредека з Рибника або до Чебурашки, то починав із "Привіт!", але ж цього разу так не можна! До дядька Фридерика я писав: "Привіт, дядьку!". Проте в листах до чужих дорослих пишуть інакше, от тільки не можу пригадати, як саме.
Зітхаю й дивлюся у вікно. Сонце вже сіло, небо має фіолетовий колір, який на півночі переходить у темно-синій. Стало прохолодніше, у саду майже не чути цвіркунів. Уже справжня осінь. Загалом я люблю цю пору року, хоч вона й трохи сумна. Але восени в "Молодому лісі" завжди стільки всього відбувалося! Починався навчальний рік, ми отримували нові пенали, ручки, фломастери й олівці, іноді навіть ранці, якщо в когось старий геть пошарпався. З'являлося багато нових вихованців, на тротуарах лежало жовте й червоне листя, між яким траплялися лискучі брунатні кульки каштанів. Чебурашка збирав їх, як ненормальний, якоїсь осені нагромадив майже п'ятсот! Уявляєте? Він тримав їх у коробці з-під радіоприймача. Тьотя Матильда наказала їх усі викинути на початку грудня, бо каштани зморщилися, утратили блиск і почали пліснявіти. Чебурашка тоді плакав. І йому б годилося написати, може, тьотя Йоля дізнається адресу? От тільки хто прочитає йому мого листа?
Шановний!!! Ось як пишуть до чужих дорослих, я згадав! Нахиляюся над аркушем і пишу:
Шановна сусідко Маріє Карват!
Це пишу я, Міхал Шимчик, якого Ви зустріли на подвір'ї. Я був з тьотею Йолею з дитбудинку, а колись мешкав у цій кам'яниці, у якій живете Ви, і Ви знали мою родину.
Зараз я біля Любліна в такому невеликому дитбудинку, який зветься "Дубовий ліс", так само, як і село, в якому він розташований. Тут дуже гарно, і є великий сад, а в мене є своя кімната, тільки для мене, а ще я організую театр із Сильвією і писатиму пєсу.
Я пишу до Вас, бо пообіцяв, і Ви казали, щоб я написав, то я пишу. Ви знали мою маму, бабусю й тата, а я їх не знав. Тобто знав, але забув. Тому в мене є різні питання, бо, може, Ви знатимете й напишете. Увага! Ось ці питання:
1. Чи була моя мама...
Я зупиняюся й безпорадно вдивляюся в аркуш. Що моя мама? Про що, власне, я хочу запитати? Я нічого про неї не знаю, а хотів би знати геть усе. Із чого почати? Що для мене найважливіше?
Кладу ручку, встаю й ходжу кімнатою. Я просто хотів би знати, якою вона була, але це дуже загальне питання, а питати треба про конкретні речі! Я так довго збирався написати цього листа, бо відчував, що буде нелегко, і ось — будь ласка, я мав рацію.
Повертаюся до столу, вмикаю лампу й беру ручку.
На столі розкладені фотографії, які я хотів покласти до конверта разом з листом. Я вибрав вісім, бо побоявся надсилати більше, щоб не загубилися дорогою. Переважно це фото людей, про яких мені нічого не відомо.
Може, хтось із чоловіків — це мій рідний дядько? Може, якесь фото зробили в нашій квартирі? Хотів би я знати, як вона виглядала. Які в нас були меблі й узагалі.
1. Чи була моя мама веселою і чи часто сміялася?
2. Чи мій тато був сміливий і сильний?
3. Чи любила моя мама читати книжки і які саме?
4. Чи вмів мій тато щось змайструвати, наприклад, мотоцикл?
5. Чи в нас удома було гарно?
6. Чи раділи мої батьки, коли я народився?
Шість запитань. Про що ж іще запитати? Може, про бабусю? Про дідуся? Ні, про них згодом, коли писатиму про фотографії...