Мені хотілося б поблизу фотелів.
— Тоді поблизу фотелів.
— А що, офіцери прийдуть?
— Мабуть.
Знову обопільний уклін, і розпорядник іде по наступну гостю. Та ж сама мова. Те ж саме запитання й та ж сама відповідь про офіцерів. Молодики скаржаться один одному, що в дам на думці тільки офіцери.
— Чи прийдуть, не знаєш? Краще б не приходили. Зрештою, я собі танці забезпечив, а ти?
— І я.
— Ти теж?
— Теж.
— А ти?
— Я теж.
— Ну, тоді хай собі приходять. Але однаково неприємно — всі вуха протуркали: офіцери та офіцери. Хіба ні?
— Атож. А дамам взагалі-то не личить отак розпитувати. Прийдуть — добре. Не прийдуть — тож добре. Я Ж не розпитую. Хіба не так?
— А н справді. Цяці… Не думають, що цим ображають нас. Мені до цього, звісно, байдуже, але потім хай навіть не згадують про гарний топ: "Юнаки не гречні! Юнаки забагато собі дозволяють! Юнаки не знають, що таке гарний тон!" А самі — он як. Тільки патякають про гарний тон. Хіба не правду я кажу?
О дев'ятій вечора з'явилася цариця балу. Дружина пана судді. З гарною високою напудреною зачіскою. Очі сяють, обличчя усміхнене. Гарна панія. Елегантні ясно-жовті шовкові шати. Пахощі фіалкових парфумів і троянд — від китиці та бутоньєрки на грудях. Циган заграв марш, і всі пожвавішали. Ніби всіх пройняло електричним струмом. Зал заворушився, панночки затупали ніжками й закивали голівками праворуч і ліворуч. Видно було, що їм кортіло танцювати. Розпорядники стали в два ряди. Схилили свої голови. Дехто — дуже низько, дехто — просто низько, дехто — не дуже низько. Дехто прошепотів привітання, дехто вимовив його голосніше. Всі намагалися, щоб утворився Вільний прохід для цариці балу та пана помічника судді, який супроводив її.
Пан помічник судді нахилився до дружини судді й щось шепнув.
Дружина судді засміялася.
Знову шепіт.
Знову сміх, і пан помічник судді, вклонившися, посадив царицю балу у фотель. Заграли чардаш. Пан помічник судді знову вклонився, дружина судді підвелася — бал відкрито. Партнери шукали очима одне одного. У чардаші танцюєш так близько одне од одного, так добре розмовляти, дивитися у вічі й зітхати. Помічник Єжного вже витанцьовував зі своєю партнеркою, банківські урядовці— зі своїми. Касир із ощадкаси — зі своєю. Поземельна управа — зі своєю. І пан помічник судді разів п'ять обкрутився з царицею балу й відкланявся — квапився до Олінки. Таке вже воно, кохання: вабить, вабить і привабить.
— Ах, панночко Олю, з вами, як бачите, мені найлюбіше, — мовив він і заходився шаркати ногами.
— Так, бачу, ви сьогодні бадьорі.
— О так! А ви як почуваєтеся? Сьогодні за обідом ви були якась дивна.
— Чому це — дивна?
— Хіба я знаю.
— Ви вигадуєте.
— Ви… ви…
— Що — я?
— Знаєте — хто ви?
— Хто? Шалапутка. — І вони закружляли тричі в один бік, потім тричі — в інший бік і знову заходилися шаркати ногами.
— Це ви — шалапут, — мовила Олінка.
— Ні, ви.
Хтось позаду них вигукнув у такт музиці: "Еге-гегей!" Хтось відгукнувся: "Тю-ю-ю!" Всі закружляли, і раптом, наче за командою, циган заграв якось тихо-тихо. "Тс-с-с!.." — підхопила друга скрипка, а їй у такт озвалася третя: "Цт-цт-цт". Чути було тільки шаркотання ніг і ноту, чудову ноту, що розбурхує кров і збуджує почуття, досі ще не знане.
— То хто ж із нас шалапут? — знову стиха почав пап помічник судді.
— Звісно, ви.
— Ба, ви.
— Ні, ви… Ой, леле! Офіцери! — скрикнула раптом Олінка й прикипіла очима до дверей.
— Офіцери! — скрикнула ще одна дама.
— Офіцери! — скрикнула ще одна.
Над тихим, ніжним чардашем засичало Слово: "Офіцери!" Співзвуччя сердець розвіялось, як дим. Нові бажання спалахнули в серцях. Смуток огорнув серця кавалерів. Дами думають про інших, не про них.
Справді, до залу ввійшло восьмеро офіцерів з золотими зірочками і в панталонах. Без шабель та острог. Видно, ладнаються танцювати. Всі вичепурені, з високими чистими комірцями, манжетками й рукавичками. Підійшли до танцюючих і зупинилися. Розставили ноги й схрестили руки на грудях, як Наполеон. Кожен може стати Наполеоном. То чому б не схрестити руки, як Наполеон? Показна поза. І цей їхній звабний сміх. "Вони будуть з нами танцювати, будуть з нами танцювати!" — думали дівчата. "Ач, як виставилися, нікчеми!"— думали молодики, і настрій їм геть зіпсувався. Чардаш іще раз вереснув, потім принишк і замовк. Танцюристи відвели танцюристок на місця. Витягли хусточки й витирали спітнілі обличчя. Всі чоловіки пішли до сусідньої кімнати відсвіжитися— хто келихом пива, хто двома келихами і покурити. Такий у нас звичай.
Тим часом офіцери окупували найкращих дам. Яке то щастя пройтися з офіцерами по залу! І тут вони довели, що то є офіцери. Тобі гаряче, і ти хочеш обмахнутися віялом— офіцер бере віяло в тебе з рук і сам обмахує тебе, делікатно, ніжно. Натякнеш, що хочеш пити, — офіцер уже про все подбав, і буфетник несе тобі лимонад. "Ах, — зітхнеш ти, — добре було б скуштувати чогось солоденького…" І перед тобою вже морозиво. Отакі-то вони, офіцери. Коли ти проходжуєшся з ними, то вони соромляться йти боком до тебе, повертаються до тебе обличчям, а самі задкують, і то так спритно! Де вже де, а на балу в них справді не можна не закохатися. І відмовити їм у будь-чому — гріх.
Заграли вальс. Після вальса захоплення зросло. Як вони танцюють! Почуваєш себе пір'їнкою. Не пливеш — летиш. Ах!
— Будь ласка, запрошуйте дам до кадрилі! — вигукнув по вальсі головний розпорядник, пан помічник судді. Циган уже двічі зіграв вступ, тож довелося нагадати вигуком.
— А чому це ти не танцюєш? — запитав він помічника Єжного.
— Ет, — буркнув той і подався до дверей.
— Запрошуй, запрошуй, — шепнув пан помічник судді поземельній управі й поплескав його по плечу.
— А хай йому біс!
— Чому це?
— Ет…
— Що тобі?
Не чекаючи на відповідь, паїв помічник судді поквапився за банківським урядовцем.
— Чижику! — гукнув на нього.
— Що таке?
— Танцюй!
— Танцюй собі, — одказав Чижик і пішов геть.
Пан помічник судді здивувався, але знову заплескав у долоні й вигукнув:
— Будь ласка, запрошуйте дам до кадрилі!
Вийшло кілька непоказних пар. Інтелігенція сиділа. Поруч кожної інтелігентної панянки — офіцер. Пан помічник судді розглянувся навсібіч. Диви, і поруч його Олінки — теж офіцер. Пан помічник судді кинувся до неї.
— Прошу, панночко.
— Перепрошую, добродію, але цей танок я танцюю з паном лейтенантом.
— Але ж ви мені…
— Перепрошую, але…
"Що це має означати? Відмову? Зраду?" — подумав він, і мороз сипнув йому поза шкірою. Що діяти? Циган учетверте заграв вступ. Головний розпорядник повинен мати партнерку. Він підійшов до панночки Зузанки.
— Прошу, коли ваша ласка.
— Перепрошую,—відказала Зузанка квапливо. —Я цю кадриль пообіцяла пану нотареві, але мене запросив пан лейтенант, то я вже з ним.
Його вхопило за серце.
Підійшов до панночки Маренки. Уклін.
— Перепрошую, я, власне, цю кадриль пообіцяла… — Пану Чижику?
— Так, але ось пан обер-лейтенант…
Уклін.
Підійшов до Зофки, підходив до інших дам. Та ж сама відповідь. Скрізь — обіцяла лікарю, касиру, Чижику, поземельній управі, але вона хоче танцювати цю кадриль з паном лейтенантом, обер-лейтенантом. "Гаразд. Хай вас чорти візьмуть! Порядкуйте самі. Я піду до інших". Він знайшов їх у кав'ярні.
— І ти тут?
— Слава! — увітали його.
їх було восьмеро. Скривджених у коханні. Принижених і зганьблених. Всі вони пізнали жіночу зрадливість. 0 жінко, жінко! Ти нас позбавила раю, спокусившися одним-єдиним яблуком. Життя наше стало гірке, ми працюємо в поті чола, а проте кохали тебе й кохаємо… О, вісім красунь нашого міста! Ви забули про чутливі серця, про місячні ночі й про тиху нічну музику під вашими вікнами. Ви гадали, що кохаєте, але заради кількох зірок на комірці забули про ті солодкі звуки, що пестили ваші вікна, освітлені тихим, холодним місячним сяйвом. Ви гадали, що не забудете, проте забули, забули. І попри все це вісім кавалерів вас кохають. Вони прагнуть вас забути, але не можуть. їм треба вина, вина, вина. Воно підсолодить найгіркішу хвилину, поверне їм втрачену волю і рай.
Вони пили. Намагалися розмовляти, але розмова не клеїлася. Із сусідньої кімнати долинала музика. Ех, усе відлетить, як відлітають ці звуки, і ми переймаємося тим, що все відлетить. Боїмося, тремтимо. Хоч їм було сумно, проте хотілося й сміятися. Вина, вина. Будьмо!
В кадрилі тим часом дійшло до фігури "колона".
— Колона! — вигукнув офіцер з чотирма зірочками — їх, здається, звуть обер-лейтенантами.
Два ряди взялися за руки.
— Два кроки вперед!
— Дами, ete!
Зненацька озвалася сурма. Під самісінькими вікнами заревла. Невблаганно, жорстоко розітнула мелодію циганського оркестру. Немилосердо вдаривши в шибки вікон, її голос увірвався у вуха присутніх. Циган кинув грати. У залі всі замовкли, дослухаючись.
— Тривога! — крикнув офіцер-розпорядник і прислухався ще якусь мить.
— Тривога! — повторив він і бігцем кинувся із залу.
— Тривога! Тривога!
Восьмеро офіцерів зникли.
Восьмеро танцюристок залишилися стояти.
Циган знову заграв.
Ганьба!
Восьмеро красунь лишилися без кавалерів і без супровідників повернулися на свої місця.
— Chaine anglaise[5], — перейняв на себе командування писар цивільного суду.
— Tour des dames[6].
Восьмеро дам сіли на свої місця.
Восьмеро дам сиділи.
До ранку.
Примітки:
[1] Стій! (Нім.)
[2] Ліворуч кроком руш! (Нім.)
[3] Лягай! (Нім.)
[4] Підводься! (Нім.)
[5] Англійський ланцюжок (франц.).
[6] Дамський тур (франц.).