Методи можуть відрізнятися, залежно від людей та від умов; всупереч першому враженню, шантаж та залякування зовсім не є моїми фаворитами. Я віддаю перевагу, наприклад, жорстокості надання вибору.
— Якого вибору?
— Скажімо так, безжального. Вибору жорстокого, підступного, вбивчого. І так далі – усіляких диявольських прикметників тут вистачає.
— Бракує лише людяності, гер капітан.
— Людяності – як казкового ідеалу. Ми ж говоримо про людяність реальну, якою до ідеалу дуже далеко. Людина постійно отримує вибір від долі, і весь час вона використовує цей шанс дуже погано. Коли жертва отримує можливість вибору від ката – вона отримує вибір без ідеального шансу, і тому результат створює ідентичний. А може, ще гірший. Тепер ви розумієте, чому я сказав, що цей вибір безжальний до жертв. Для катів він є психологічно інтригуючим. Людина, яка не знає апарату репресій, поняття не має, що ставити людей перед вибором – це захоплююча гра.
— Ну звичайно! — буркнув граф з гіркотою, що маскує роздратування. — Мене ж не бавить навіть слухати про це, Мюллер.
— А все тому, що ви серед тих, хто програв, а не серед переможців. Якби ви були лондонським купцем в Індії вісімнадцятого століття… Ви коли-небудь чули, як чиновники Східноіндійської Компанії змушували тоді індійських селян платити надмірно високі податки? Зв'язували разом батька і сина, і хльостали тільки з одного боку так, що удари падали або на батька, або на сина – кожен з них міг прийняти удари на себе, підставляючи власну спину, або, якщо був сильнішим, міг заслонитися від шмагання чужим тілом. За допомогою слів можна створювати таку ж підступність. Ось якби, наприклад, у вас була б ще й донька, і якби я запропонував вам вибір: я поверну вам сина, якщо натомість ви віддаєте мені доньку потішитися в ліжку?
— Я пропоную гроші та себе!
— Вас я відкидаю, про це ми говорили вже двічі, зрозумійте нарешті, що для мене це питання гарного смаку… А ось гроші я не відкидаю – двадцять тисяч доларів за життя адепта орнітології, пане графе. Ось тільки…
— Згоден, гер Мюллер! – перебив його втішений Тарловський. — Тільки я не маю доларів. Пропоную вам марки чи прикраси.
Мюллер скептично похитав головою і розчавив недопалок на дні попільнички.
— Зізнаюся вам, графе, що падіння попиту на біржах Сталінграда та Курська якось відібрали мою віру в майбутнє марки. А золото – штука надто важка.
— Тоді як…
– Тут немає жодної проблеми. Ювелір, гер Бартницький замінить вам дерев'яні на зелені в будь-якій кількості. Проблема в чомусь іншому. Ваша пропозиція, пане графе, для мене становить занадто великий ризик.
— Клянуся, що ніхто крім нас... Гарантую цілковиту мовчанку!
— Я не про це. Проблема в тому, що гестапо саме зараз розбирається з абвером. Мій любельський начальник, Краус, особливо ненавидить барона фон Штенберга; вони змагалися один з одним тут так довго, як абвер з гестапо будують один одному підступи. Краус знає, що фон Штенберг частенько гостював у вас, і тому вважає, що тут може бути дещо більше, ніж домовленість двох аристократів. Якби я випустив лише вашого сина, тоді я сам міг би стати підозрюваним у тому, що маю якийсь контакт із абвером, словом, що я роблю це для недобитків адмірала Канаріса. Ні, пане граф, собою я ризикувати не стану!
— Але ж ви ж раніше прийняли мою пропозицію. Ви навіть назвали суму!
— Але ж тоді ви не дали мені закінчити. Я повідомив лише роздрібну ціну.
– Не зрозумів… Як це, роздрібну?
— Слухайте, пане Тарловський. Моя пропозиція трохи інша, більш оптова, знову ж таки, для мене вигідніша, але, перш за все, вона більш безпечна для капітана Фрідріха Мюллера, а все так складається, що нічия безпека не може мені бути такою дорогою, як безпека Фрідріха Мюллера. Я пропоную наступний договір: я випущу чотирьох заарештованих та візьму по двадцять тисяч доларів за кожного, що разом складає вісімдесят тисяч доларів. Половину з них я віддам Краусу. Такі великі гроші його заспокоять; при цьому він підозрюватиме мене тільки в бажанні заробити, але в жодних змовах на користь абверу або в будь-якій іншій лайновій політиці.
— Ви мені вибачте, гер капітане, але... але...
— Що "але"?
— Я… я не можу цього…
Мюллер підтиснув губи і стукнув кулаком по столу так сильно, що з попільниці висипалася частина попелу, а чарки перелякано брязнули.
— Або чотирьох, або нікого!
— Не знаю... — зітхнув граф.
— Чого не знаєте?
— Не знаю, чи вистачить у мене коштовностей, гер Мюллер…
— А я якось на диво спокійний, що вистачить, — знову розслабився капітан. — Інше питання, чи вистачить у вас бажання платити за людей абсолютно вам чужих, причому людей без гербів. Тим не менш, я бачу шанс полегшити вашу долю. Адже кожен заарештований має сім'ю, яка охоче продасть останні черевики, щоб врятувати свого. Зв'яжіться з ними… Втім, що ви там зробите, питання вже не моє. Моє питання – завтра розстріляти десять людей. Або повісити той самий десяток... Але я запевняю вас, пане Тарловський, що десять чоловік завтра буде розстріляно.
– Але без мого сина. Я готовий заплатити за нього.
— Жодних торгів, пане граф. Або четверо, або ж ніхто.
— Добре... — прошепотів Тарловський. — Четверо…
– По двадцять тисяч президентів.
– Так.
— Та що це я несу, mein Gott! Чотири рази по двадцять тисяч президентів, це… це було б вісімдесят тисяч однодоларових папірців! Цілий віз! Буде достатньо вісімсот фізіономій президента Франкліна. Або тисяча шістсот зображень президента Гранта. Аби не дрібніше.
— Добре.
— Однак, на жаль, це ще не все.
— Більше я не зможу!
— Грошей більше я й не вимагаю. Хоча, якби я вимагав – ви б змогли, у цьому, пане графе, я певен. Справа в чомусь іншому — в заарештованих.
— Ми ж визначилися, що я плачу за чотирьох!
— Це також не змінюється. За чотирьох. Але ви, природно, розумієте, графе, що я зобов'язаний покарати десять чоловік, а не шістьох — мені доведеться заарештувати чотирьох інших на місце викупленої вами четвірки. Проблему вибору я лишаю на вас. Сюди я повернуся о…
Він дивився на циферблат годинника, що стояв під стіною, маятник якого відміряв секунди, потім глянув на свій годинник і уточнив:
— …о сьомій ранку. У вашого годинника чудовий бій, але вони запізнююся на цілих чотири хвилини. Тож у вас вісімнадцять годин. Завтра о сьомій ранку ви вручите мені валізку або сумку з портретами домовлених президентів і два аркуші з прізвищами поки що не домовлених обранців.
— А чому два аркуші?
– Я ж казав, що проблему вибору покладаю на вас.
— Відбору людей, яких ви звільните, капітане!
— Подвійного вибору, пане графе. У тому числі – і відбору змінників. Ви дасте мені список чотирьох людей, яких я повинен випустити, і чотирьох, яких я повинен заарештувати. Думаю, це ясно?
— Щооо?!!!... — простогнав Тарловський.
До нього дійшло, в яку трясовину занурило його бажання врятувати дитину, що була дитиною жінки, яку він, граф, любив, яку смертельно образив і яку згадував із почуттям, бажаючи цим випросити у неї пробачення цим актом порятунку. Думки плуталися, наче п'яні нетопирі. Якась внутрішня луна цитувала слова гестапівця, що віддавали луною: "... Вибору жорстокого, підступного, вбивчого..." Він сховав обличчя в долонях. Тим часом Мюллер підвівся, обтягнув кітель, налив собі "на доріжку", випив, взяв кашкет і резюмував:
— Отже, пане графе, все ясно. Чотирьох за чотирьох.
— Ні!
— Ні?... Ну що ж...
— Я не можу цього зробити!!!
— Вільна воля, пане граф.
— Але ж ви хоч розумієте, Мюллер, чого…
— Капітане Мюллер!
— Перепрошую, капітане Мюллер... Ви... ви хоч розумієте, чого ви від мене вимагаєте?! Я, я повинен вказати вам людей, яких ви…
— Саме так. Людей, які виживуть, та людей, які помруть, щоб ті могли вижити. І мені абсолютно байдуже, кого ви назвете. Можете вказати на свого слугу, кухара, конюха чи своїх селян, ganz egal, аби лише чотирьох за чотирьох. Як бачите – це питання бухгалтерії, а не совісті.
Зімкнені каблуки видали делікатний, статутний стукіт, а трохи схилена голова гестапівця дала зрозуміти, що він ще не втратив всієї поваги до графа.
— До завтра, пане Тарловський.
Капітан був уже на півдорозі між столом та дверима, коли тишу підірвав крик господаря:
— Та заради Бога ж, гер Мюллер!
Той зупинився, обернувся і процідив:
— Цю тему ми вже досить обговорили, пане граф. Я ж казав — ви можете покластися виключно на божественне провидіння, тільки я б цього не рекомендував. Прошу вибачення, справи, я і так провів у вас надто багато часу.
І він вийшов. Граф дихав важко, ніби після довгого бігу, повинно було пройти пару хвилин, перш ніж дихання заспокоїлося. Тарловський двічі наповнив чарку і двічі спорожнив її одним духом, потім схопив дзвіночок і задзвенів, викликаючи камердинера. Підтюпцював Лукаш.
— Слухаю, пане графе...
— Блискавкою до ювеліра Бартницького! Чи ні! Пішли кучера Курчука – нехай запрягає бричку, нехай їде та привезе Бартницького сюди! І нехай скаже йому, що справа вкрай термінова! Вкрай — ти розумієш?
— А що тут розуміти, пане графе? А тут ще Седляк чекає у передпокої. Тільки ось сховався, тільки побачив фрицівський мундир. Але вже виліз із-під сходів.
— Седляк?... Що ще за Седляк?
— Так поштмейстер же наш рудницький, пане граф.
— Ага, так. Що він хоче?
– Листи якісь привіз і пакети.
— А що, листоноші в нього вже немає?
— Каже, що в нього ще якась особиста справа, пане граф.
— Немає в мене зараз часу на жодні справи! Нехай підійде іншим разом!
— А він каже, що тут справа про те, що німець заарештував...
— Нехай заходить. А ти висилай Курчука до Бартницького! І блискавкою, Лукаш!
АКТ ІІ
Ювелір Роман Бартницький не завжди був ювеліром. У ранній молодості він був перукарем, оскільки його батько теж був перукарем. Перукарська кар'єра пана Романа завершилася крахом, коли на світ вийшло, що довіреним своїм клієнткам — в основному, повіям, але і деяким "пристойним дамам" — він фарбував волосся на лоні та волосся зачіски в той самий колір. Чоловік однієї з забарвлених дамочок посадив Бартницького-молодшого в "тюрягу" за "акт хтивого насильства" (цитата із судового вироку). У в'язниці Роман познайомився із ювеліром-перекупником. Звільнили їх практично одночасно; старший колега наблизив молодшого до себе, вишколив, а коли вмирав – нотаріально переписав на нього свою квітучу ювелірну справу.