Санітарка втомилася з ним боротись, не знаю, чого мене раніш не покликали, дуже вже суворі порядки в цій клініці. Вже темнішає, хлопчик весь час спав, зразу видно, що страшенно слабкий, але обличчя краще на вигляд, трохи порожевіло. Ще інколи стогне, але бинтів уже не торкається і дихає рівніше, напевне, ця ніч мине спокійно. Ой, я ж як знала, але що тут поробиш? Тільки страх з неї зійшов, вона одразу ж за своє — наказувати — потурбуйтесь, шановна, щоб у мого хлопчика було все, що йому треба, геть усе. Шкода мені тебе, стару дурепу. Бачила я таких вже немало, думають, що тицьнуть щось там на чай — і все гаразд. І як завжди дають зовсім мало, та досить, теж мені проблема, знайшла про що думати. Марсіалю, зачекай-но, побудь зі мною трохи, ти ж бачиш, він заснув, розкажи мені краще, що там було вранці. Ну, добре, добре, втомився, не треба, потім розповіси. Ти що, Марія-Луїза увійде, не тут, та годі тобі. Я вже казала тобі, щоб не цілував мене при хворих, недобре це, розгніваюсь. От причепився — ну, ти бач. Іди геть, тобі кажуть, а то я й справді розгніваюсь. Ніби в нас не буде ще цілої ночі на те, щоб цілуватися, дурню. Дурень ти, опудало горохове. Так, любий, до побачення. Ну, зрозуміло, що саме так. Дуже.
Дуже темно, але ж однаково розплющувати очей не хочеться. Майже не болить, добре — лежиш, дихаєш спокійно, і тебе не нудить. Тихо довкола, так, я ж і маму бачив, вона щось сказала, не пригадую, бо було мені тоді недобре. Старого свого майже не бачив, стояв наче в ногах ліжка й підморгував, завжди у нього одне й те саме. Холоднувато, чим би ще вкритися? Сеньйорито Коро, чи можна чимось вкритися? Так, вона тут сиділа, я бачив, читала біля вікна журнал. Зразу підійшла, вкрила мене, все розуміє, можна не говорити. Я, пригадую, плутав її з мамою, а вона мене заспокоювала, чи це, може, мені снилося? Сеньйорито Коро, чи я спав? Ви мене за руки тримали, так? Я там дурниці молов, це я з болю. Ох, як нудило мене… Перепрошую, пробачте мені, будь ласка… Важка у вас робота. Ось ви посміхаєтесь, а я знаю, що забруднив вас. Ні, не дуже, але все-таки. Чи зараз пізно, сеньйорито Коро? Тихіше, зараз поводьтеся спокійно і тихо, я ж вам казала — не можна багато розмовляти, радійте, що не болить, та й лежіть собі. Ні, не пізно — ще тільки сьома година. Заплющіть очі і поспіть.
Я й сам би хотів заснути, але не можу. Ось-ось засну — аж раптом рана як смикне або голова запаморочиться. Розплющу очі — дивлюсь, а вона біля вікна абажур прилаштувала так, щоб мені не заважало світло. Чому це вона все тут та й тут? Яке у неї волосся, і як блищить, коли вона ворухне головою. Ну й наплів я їй там дурниць, мабуть, вона з мене сміялась… Ні, вона змочувала мені губи льодинкою в бинті, і мені відразу ставало легше, я пригадую зараз, і змочувала лоб одеколоном, і руки тримала мені, щоб я бинти не позривав. Вона вже ніби й не гнівається, може, мама вибачилась абощо, бо ж вона тепер зовсім інакше на мене дивилась, коли сказала отак: "Засніть". Добре, коли вона так дивиться, просто не віриться, що вона могла тоді отак гніватися, ще й цукерки мої забрати. Хотілося б сказати їй, що вона гарна, що я на неї не образився. Знову змочила б мені лоб одеколоном і попросила б пробачення, дозволила б називати себе просто Корою.
Спав він десь із годину, близько восьмої довелося його розбудити, щоб поміряти температуру перш ніж прийде лікар де Луїсі. Виглядав він вже краще, таки сон пішов йому на користь. Тільки побачив термометр, простяг з-під ковдри руку, але я наказала йому лежати спокійно. Не дивилась на нього, щоб він не соромився, але однаково почервонів і каже: "Я сам". Я, звичайно, його не послухала, але він так напружився, що довелося сказати: "Пабло, ти ж уже дорослий чоловік, що ж ото так кожного разу і будемо сваритися за дурниці?" Ну, ось ослаб і зразу сльози. Я ж удаю, ніби й не бачу, температуру записала, пішла готувати йому укол. Коли вона вернулась, то я вже витер сльози простирадлом і такий був на себе злий, що усе б віддав, аби тільки спромогтися заговорити, тільки б змогти сказати їй, що мені байдуже, дурниці, а от нічого зробити з собою не можу. "Це не болить, — каже вона і тримає в руках шприц. — Це щоб ти добре виспався". Відкинула з мене ковдру, а я знову червонію. Вона посміхнулась і протерла стегно ваткою. "Так, таки не болить", — кажу я, бо ж треба щось казати, а то вона дивиться. "Ну ось, — і витягла голку, і знову протерла ваткою. — Бачиш, нічого. Все буде гаразд, Пабліто". Вкрила мене і погладила по щоці. Я заплющив очі і волів би вмерти, а вона нехай би отак мене гладила та й гладила, і плакала.
Ніколи як слід я не міг зрозуміти Кору, а тепер взагалі ніби щось її вкусило. Врешті-решт не так мені важливо, розумію я жінок чи ні, головне — щоб тебе кохали. Як тільки починаються в них нерви, всілякі там штучки — ну що ти, кицюню, ну поцілуй мене, та й усі справи. Таки вона ще зелена, ще не обтерлась як слід на цій дурній роботі, а сьогодні прийшла — ледве дихала, з півгодини минуло, поки я її хоч якось розраяв. Не вміє себе поставити з хворими, та й годі, ну ось хоч би стара з двадцять другої, я вже думав — вона з тих пір навчена, а тепер це щеня он до чого її доводить. Десь о другій пили в мене чай, а тоді вона пішла зробити йому укол, повертається, бачу, лиця на ній немає, а мене й знати не хоче. Як по правді, то вона така ще й симпатичніша, коли ото сердиться та супиться, я її потроху розвеселив, врешті розсміялась і почала розповідати, от люблю роздягати її поночі, вона тоді трошки тремтить, ніби їй справді холодно. Пізно вже, Марсіалю. Я ще хвильку побуду, другий укол о пів на шосту, а ота до шостої ніколи не прийде, то така вже. Ти пробач мене, дурепу, ну що мені до цього щеняти, він тепер як шовковий, а все ж інколи шкода, вони такі дурні, поважні, якби можна, то я б попросила Суареса, хай би мене перевів, на другому поверсі теж двоє, обоє дорослі, їх спитаєш, як там шлунок, підсунеш судно, підмиєш, коли треба, побалакати можна про погоду, про політику, все, як у людей, Марсіалю, розумієш, не те, що тут. Це все матінка, розумієш, одразу так поставила, не поладнали ми з нею — от і все, а він гордий, йому боляче, а особливо попервах — він і не знав, що й до чого, я хотіла йому термометр поставити, а він на мене так подивився, ну як ти, як чоловік. Сміх, та й годі, хотів сказати "так" і не може, мені те набридло, і я веліла йому робити свої справи лежачи, на спині. Він очі заплющує, а це ще гірше, Марсіалю, бо ось-ось заплаче чи вилає мене, а ні того, ні іншого не вміє, маленький він ще, ота дурепа його мамця зніжила його, Марсіалю, бо ж хлопець як хлопець і вдягнутий як дорослий, по моді, а все сю-сю та сю-сю, мамине дитятко. Та ще, як на біду, до нього приставили саме мене, як ти кажеш, електрогорщик, краще б оту Марію-Луїзу, вона якраз типу його матінки, вони б його мили та голили, а йому хоч би що було. Таки не щастить мені, Марсіалю.
Мені снився урок французької мови, коли засвітилася лампа, щоразу насамперед бачу її волосся, мабуть, тому, що вона нахиляється до мене, навіть одного разу в ніздрях мені залоскотало від її волосся, а пахне приємно, і вона ледь-ледь усміхається, коли ваткою мене протирає, потім колола, а я дивився на її руку, вона упевнено натискала поршень шприца, і жовтава рідина текла й текла у мене, і мені було боляче. "Ні, не боляче". Ніколи не зважусь сказати: "Не боляче, Коро". І "сеньйорита" теж ніколи більш не казатиму. Взагалі мало буду говорити, а "сеньйорита" не казатиму, хоч би й на колінах просила. Ні, не болить. Ні, дякую, мені краще. Я посплю. Дякую.
На щастя, вже не такий він блідий, як був раніше, але ще досить слабенький, насилу мене поцілував, а на тітку Естер навіть не глянув, хоч це вона принесла йому комікси і чудовий галстук, щоб пов'язав, коли ми забиратимемо його додому. Санітарка, що чергує вранці, ну просто ангел небесний, така скромна, з нею приємно й побалакати, сказала, що малюк наш спав, до восьмої, випив трохи молока, зараз мають його знову годувати, треба попередити лікаря Суареса, що какао йому вадить, правда, може, чоловік, вже йому казав, бо кілька хвилин вони про щось там розмовляли удвох. А зараз, пробачте, будь ласка, на хвилинку відійдіть, маємо оглянути нашого хворого. Ви можете лишитися, сеньйоре Моран, а ось для матері бинти — це найнеприємніше враження. Ану, хлопче, покажись-но мені! Тут болить? Так, тут має боліти. А ось тут болить чи тільки відчувається? Ну, добре, все гаразд, мій юний друже. І ось так із п'ять хвилин — чи тут болить, а чи тут відчувається, а батько дивився на мій живіт так, ніби вперше в житті його бачив. Дивно, але я почував себе неспокійно, аж доки вони не забралися геть, бідолахи, ці старі так переймаються, але що я можу вдіяти, коли вони мені заважають, завжди кажуть щось таке, чого не слід казати, надто ж мама, ще добре, що та мала санітарка глухувата і їй все байдуже, хай що робить, а все ніби в руки заглядає. Ти глянь, ще й про какао там якісь дурні розмови завели, ніби я такий малий, що й слова сам не зможу мовити, коли треба. Зараз хотілося б отак проспати днів з п'ять, щоб нікого не бачити за цей час, а надто Кору, щоб прокинутися саме тоді, коли приїдуть вже забирати мене додому. Слід би перечекати ще кілька днів, сеньйоре Моран, лікар де Луїсі казав вам, що операція була набагато складніша, ніж ми передбачали, бувають усякі несподіванки. Звичайно, такий славний хлопець з усім впорається, але ви попередьте сеньйору Моран, що тут тижнем ніяк не обійдеться. Так, так, звичайно, побалакайте з директором, діло ваше. Ні, ти глянь, як не щастить, Марсіалю, я ж учора тобі казала — не щастить, та й годі, ну і ось — його ще довго тут триматимуть. Так, знаю, що недобре, а все ж міг би ти й сам дещо зрозуміти, бо ж бачив, як я тут з ним розважаюсь, та й він зі мною, бідолашка. Не зиркай на мене так, хіба вже не можна його й пожаліти? Не дивись так на мене!
Не заборонили мені читати, але все падає в мене з рук, не можу дочитати навіть той останній комікс, лишилося тільки два розділи, а в той, що дала мені тітка Естер, і не зазирнув. Щоки мої палають, мабуть жар в мене, а може, задушливо в кімнаті, попрошу Кору трошки прочинити вікно і зняти з мене ту, другу ковдру.