Триста учнів повісять пальто акуратно, а п'ятеро-шестеро кидають сяк-так. Одначе про акуратних ніколи не говорять. Дітей тільки сварять.
Отак і виходить, що де тільки діти, там завжди І все погане. Що от, мовляв, у дорослих усе інакше.
На одну похвалу припадає тисяча доган, на одну подяку сто насмішок і погрожувань. Хоч би як старався й шанувався. І коли бачиш, що тебе ображають, принижують, підозрюють, ганьблять і сварять, то або пропадає будь-яке бажання старатись, бо ж однаково не вгодиш, або зробиш щось на зло. Намагаєшся тільки уникати дорослих, бути від них якнайдалі, якнайменше з ними спілкуватись. Хіба що виникне якась крайня потреба.
Приміром, щось дуже заболить. Бо коли якась дрібниця— скажімо, в око щось попало,— краще, якщо товариш допоможе.
Отак живемо близько одне біля одного, але не разом.
А якщо дитина піде на зближення, падає підозра: підлиза, хоче якусь вигоду мати.
І не знаємо, що нам можна і що нам належить, не знаємо наших прав і обов'язків. І тут і там самочинство.
Я хотів знову стати дитиною, щоб позбутися сірих турбот і жалів дорослих, а тепер у мене інші, хлоп'ячі, турботи, від яких я страждаю не менше.
Хай не вводить вас в оману наш сміх.
Зазирніть до наших думок, коли ми спокійно йдемо чи вертаємось зі школи, коли спокійно сидимо на уроках, коли розмовляємо впівголоса або пошепки, коли лежимо ввечері в ліжку.
Наші турботи ие менші, і переживаємо ми їх гостріше. І огортає нас смуток, невимовний смуток.
Ви вже загартовані в переживаннях і зреченнях, а ми ще бунтуємо.
Коли я був дорослим, я тільки остерігався злодіїв.
А тепер мені боляче, що крадуть.
Чому один бере в іншого? Як так можна?
Нас терзає смуток, що не може бути все добре.
"Нічого не вдієш!" — казав я, коли був великим.
А тепер я не хочу, не хочу, щоб так було!..
І не вірю, що школа допоможе. Бо дорослі ніби й виховують нас, виховують, а все марно: тільки роз'ятрюють нам душі.
Шапка так і не знайшлася. Учні повинні зібрати гроші.
Значить, доведеться сказати вдома. А вдома нападуть
на школу.
— Самі злодії у вас там!
— І куди тільки вчителі дивляться?
А це несправедливо. Чим школа винна? Хіба вчителі можуть за всім устежити?
Скільки прикростей і турбот через одного такого хлопчиська!
Після уроків я ніяк не міг знайти пальта, і Мундек мене дожидався.
Шукаємо, а сторож каже:
— Ви що тут нишпорите?
— Не нишпоримо, а пальто моє кудись перечепили.
— Чого не губив, того не знайдеш,— каже сторож.
— Таж не міг я без пальта до школи прийти!
— А хто вас там знає.
Нарешті я знайшов пальто.
— Ну, знайшов? От бачиш: де повісив, там і висить.
— Ви не бачили, то й не кажіть.
— Не грубіянь, а то потиличника вхопиш.
І коли тільки дорослі перестануть погрожувати дітям побоями!
Дорогою Мундек знову розповідає про батька:
— Ти, може, думаєш, що мій батько, коли нап'ється, бешкетує? У нашому будинку живе один такий. Він таке зчиняє, що, буває, навіть поліцію викликають. Як прийде додому, починає бити жінку і дітей. Крик стоїть, плач. А він, що під руку потрапить, трощить і репетує: "Усе це моє, моїм кривавим потом зароблено; захочу — знищу, понівечу, спалю!" А діти: "Тату, таточку". Якби мій батько вчинив так, я не знаю, що зробив би. Бо в тата тільки голова слабка: вип'є кілька чарок — і готовий.
— А навіщо він п'є?
— Не знаю. Мабуть, звичка така. А я ні пити, ні курити не буду. Навіщо себе труїти? Я спробував був цигарку закурити. Так один хлопець порадив набрати диму й пропустити через хусточку. На полотні з'явилася жовта смердюча пляма. Якби я був королем або мав велику владу, то наказав би позачиняти всі ресторани й різні там шинки. Тоді, може, й пити б перестали.
Якийсь час ми йшли мовчки.
— У крові є кульки,— провадив далі Муидек,— в які входить повітря. Дивно збудовано людину! Жодної машини немає на неї схожої. Якщо годинник не накрутиш, він зупиниться. А людина без накручування живе і десять, і сто років. Он у газеті писали, що одному старому сто сорок років.
І ми почали говорити про те, яких хто знає старих. А потім про ветеранів. І про те, що вони пам'ятають повстання.
— А ти б хотів бути ветераном?
— Ні,— швидко відповів Мундек.— Я хотів би, щоб мені було років п'ятнадцять — двадцять.
— Тоді, мабуть, твої батьки вже повмирали б.
Він подумав-подумав і відповів сумовито:
— Нехай тоді все лишається, як є.
Ми попрощались, подали один одному руки й подивилися в очі. А дівчиська завжди цілуються, навіть якщо й не люблять одна одну. Ми, хлопці, правдивіші. А може, у них тільки звичка така?
Що було згодом?
Та нічого особливого. Різні уроки.
А на уроці фізкультури вчитель показав нам нову гру.
Всі розбиваються на дві партії. Проводять риску — межу. Одні — з того боку, інші — з цього. І перетягують один одного, неначе в полон беруть. Спершу гра не йшла, бо хлопці навмисне піддавались, коли хотіли перейти на другий бік. Або ж перетягнуть когось, а він вирветься і сперечається. Та поступово гра налагодилась, і стало весело.
Ми просили, щоб нам дозволили гратись до кінця уроку, до дзвінка, але вчитель сказав: "Ні!"
Важко збагнути чому.
Як на мене, треба так: вибрати кілька ігор, які всім подобаються, і грати в них. Скільки років діти граються в квача, в цурки, в класи, в гилки, а тепер ще і в футбол! Чому ж це повинно раптом набриднути? А тут на кожному уроці щось нове. Так у жодну гру грати не навчишся. Тільки правила взнаєш. А щоб оволодіти всіма прийомами, не один тиждень потрібен.
Дорослим здається, що діти люблять тільки нове: нові ігри, нові казки.
Є, звичайно, діти, які скривляться і скажуть з презирством:
— Це ми вже знаємо, це ми чули!
Та насправді гарну казку, цікаве оповідання ми можемо багато разів слухати. Ходятьіжє дорослі на один 1 той же спектакль, хоч дорослим швидше все набридає. Дітям хочеться добре знати те, що їм сподобалося, але вчитель у школі завжди поспішає, йому завжди ніколи.
Славно ми погрались на уроці фізкультури.
А на урок математики прийшов інспектор.
Нам кажуть, щоб ми завжди старались, навіть коли ніхто на нас не дивиться. А дорослі не завжди так чинять.
При інспекторові всі поводяться інакше. Навіть директор. Школа відразу стає святковою. І чого вони бояться, незрозуміло. Адже інспектор найзвичайнісінький чоловік, він навіть добрий.
Інспектор дав нам задачу. В задачі питається, скільки зроблено кошиків. А Дроздовський зі страху недочув і каже: "коржиків".
Ми думали, інспектор розсердиться, і вчителька ходитиме потім сердита. А він розсміявся:
— Про коржики думаєш? Видно, великий ласун.
Тоді і всі розсміялись. І відповідали добре.
Навіть учителька сказала, що добре.
Настав день іменин учительки. Був сильний мороз, а ми умовилися прикрасити клас хвоєю. Та в нас не було хвої. І ми вирішили написати вчительці привітання на гарному папері, але пересварились, і теж нічого не вийшло. Тому що це треба було зробити спільно: один напише, а решта підпишеться. Спершу хотіли зібрати по п'ять грошів, а потім стали сперечатися, хто купить папір і що написати. Кінчилося тим, що намалювали кілька малюнків і поклали вчительці на стіл. А на дошці написали:
"Вітаємо пані вчительку!"
Хотіли ще додати:
"Зичимо щастя і здоров'я!"
Декотрі пропонували написати:
"Бажаємо вам гарного чоловіка".
І ще різні дурниці вигадували. Але ми їм не дозволили це написати.
Ми дуже квапилися, щоб устигнути за перерву.
Вчителька подивилась і нічого не сказала, тільки усміх-нулас. Та, видно, вона чекала, що ми її привітаємо; уроку не було, замість уроку читали вголос. Учителька принесла книжку "Наш малюк". Гарна книжка, сумна.
Тільки навіщо вона весь час перериває читання й пояснює? Адже, коли слухаєш, усе й так зрозуміло. А не зрозумієш, здогадатися можна.
Якщо читають щось нецікаве, то нехай пояснюють: час швидше минатиме. А коли цікаво, боїшся, що дочитати не встигнуть. І, якщо чогось не розумієш, це не заважає, навіть таємничіше виходить.
Вчителька закінчила читати і вже перед самим дзвінком подякувала за привітання.
Я знаю чому. Боялася, що коли на початку уроку подякує, то зчиниться галас і не можна буде читати. Вчителі бояться будь-якого свята в класі, будь-якого вибуху веселощів. Шкода, звичайно, але, мабуть, так уже заведено.
Ще ми грались у дворі в різні ігри. От і всі розваги. А прикростей багато — і малих і великих. Бо і свого вистачає, й за інших переживаєш.
Учитель розірвав Хессу майже новий зошит: "Не старався, поспішав, коли писав". А у Хесса мати хвора і роботи вдома багато. Хесс хотів зовсім не вчити урок, та побоявся, що вчитель розсердиться. А вийшло ще гірше. Вчитель сказав:
— Учень, який не соромиться подавати вчителеві таку базгранину...
І порвав зошит.
Хесса я не дуже любив. Сидить він далеко від мене, ми майже й не розмовляємо. Він якийсь навіжений, ні в чому впину не має — ні в пустощах, ні в грі. І, видно, дуже бідний.
Та мене здивувало, що він плаче. Раніше я ніколи не бачив, щоб він плакав. А тепер у нього сльози текли. І весь урок він сидів набурмосений.
Глянув я на нього раз, удруге, і на перерві підійшов до нього.
Коли я був учителем, мене дивувало, що тільки-но когось зопалу чи слушно покараю, відразу збереться гурт і заспокоюють, утішають винного. Навіть той, кого не дуже люблять, знаходить союзників. Проти мене.
Я кажу:
— Не грайтеся з ним, руки не подавайте!
А вони навпаки роблять.
Тільки тепер я їх зрозумів.
Учитель лише звинувачує, значить, повинен хтось і захищати. Бо ж хоч нічого й не говорить, міг би щось на своє виправдання сказати. У дорослих навіть найзапекліший злочинець має захисника.
Писав у новому зошиті й не старався? Найбільший ледар і нехлюй — і той спочатку завжди старається...
Але ж у нього мати хвора. А він і раніше не так уже гарно писав. Хтось інший і хотів би писати красиво, та не може. І ще в дешевих зошитах поганий папір, або, буває, перо старе, бліде чорнило, промокашка маже.
У мене саме був новий зошит, і я дав йому. Він зрадів. У батька він не міг би грошей попросити, у них тепер такі злидні...
І ще одна прикрість.
Нова шкільна лікарка знайшла в Крука на сорочці вошу. І давай вичитувати і його, і всіх. Чому хлопці не миються, і пазурі в них довгі, і черевики вони не
чистять.
У дітей, бач, пазурі, а в дорослих нігті.
Сказала б, що знайшла вошу в одного, навіщо весь клас звинувачувати? І навіщо доводити людину до сліз? Ну, сталось таке.