Я й листівку принесу до школи й покажу йому.
Я попросив у нього пробачення й розповів йому про свою таємницю, щоб він не подумав, ніби я тільки про нього хочу все знати. І запрошу його до себе додому.
Як смішно дорослі вимагають, щоб ми просили пробачення!.. Тільки-но щось зробиш, кажуть: "Іди проси пробачення!"
Не бійтесь, якщо я знаю, що винен, я попрошу пробачення, тільки коли-небудь згодом... Я вже виберу таку хвилину, коли можна буде, бо інакше вийде тільки брехня
та облуда.
А Мариня смішно написала:
"Дорогий кузене!
Я вже у Вільні й не ходжу до школи. Я їхала цілу ніч, і застудилась, і в мене був жар. Цілую тебе 100 000 000 разів. Любляча тебе Марія".
Мені соромно показати Мундекові цю листівку.
Вчителька загадала описати прогулянку в парк. В оповіданні має бути чотири частини: дорога в парк, у парку, повернення і висновок.
Вчителька мене похвалила, сказала, що я добре написав.
Я написав:
"Була гарна погода, і вчителька повела наш клас на прогулянку. Ми йшли різними вулицями. Обабіч вулиці височать великі будинки, а посередині — вуличний рух. По рейках їдуть трамваї, а не по рейках — таксі, екіпажі, підводи тощо. Сновигають перехожі, а на розі стоять міліціонери.
У парку ми гралися в різні ігри. Парк засипано снігом. Дерева голі, тому що на них немає листя. їх крона здіймаються високо в небо. У парку немає пам'яток старовини, зате влітку росте трава, а кущі вкриті соковитим листям.
А на зворотній дорозі ми йшли залізничним мостом. Дивилися на лід. І всю дорогу йшли парами.
Екскурсія в парк нам дуже сподобалася, тому що весь час світило сонце і ми гралися в парку в різні ігри".
Писати твори неприємно, тому що ніколи не пишеш правди, а завжди тільки те, що загадували в школі.
Виявляється, Мариня застудилась і була хвора. Можливо, вона була тяжко хвора, а я нічого не знав. Вона могла навіть померти, бо діти теж помирають. Я тішуся, що одержав листівку, а насправді непокоюсь.
І навіщо вона сюди приїздила?
Я раніше знав, що у Вільні в мене є тітка, здається, чув, що в неї є якісь там діти, можливо, навіть Казали, що дівчинка, Мариня. І раптом я її побачив.
Навіщо?
Яке, власне, вона має до мене відношення?
Далека родичка, якась троюрідна сестра.
Якби не дядько, я б навіть до неї не заговорив, а якби вона прийшла попрощатись, коли я був у школі, я б її вже більше не побачив.
Може, порвати листівку й покінчити з цим?
Навіщо мучитись? Навіщо думати? Навіщо непокоїтись, чи здорова вона, чи не сталося з нею чогось поганого?
Все одно я їй нічого не відповім, тому що немає грошей на листівку.
А втім, ні, дали.
— На, шибенику,— сказав батько й дав мені злотий.— Купи собі, що тобі треба, або збігай у кіно.
А мама сказала:
— Не давай хлопцеві гроші, розбестиш.
І я взяв, якось по-дурному, незграбно.
Так несподівано це вийшло. Тому що батько лічив гроші, нарахував чи то тридцять один, чи то сорок один. Словом, один злотий ніби зайвий. А я поруч стояв. Ну, він і дав мені.
А коли я взяв, мені стало шкода батька. Адже не дуже-то багато у нього цих злотих, та й діти чого варті. Замість того щоб собі щось купити, купує нам то пальто, то черевики. А ще їжа, школа. І за все це йому самі лише турботи й прикрості, якщо я погано поводжусь.
Ні, діти не дармоїди. їхня робота — це школа. Правда, у нас більше канікул, але ж і вчителі тоді відпочивають. Ми тяжче працюємо, ніж учителі. Бо для нас усе важке і нове.
А вважається, що діти нічого не роблять, даремно хліб їдять.
Коли я хотів стати дитиною, я зовсім забув, як важко не мати своїх грошей, як це гнітить.
Наприклад, у мене погана лінійка. Хтось зробив на ній зазубні. Я лишив її на парті, приходжу після перерви — немає лінійки. Шукаю, шукаю і нарешті знаходжу на дру-гій парті. Знайти знайшов, та край у зазубних. З такою лінійкою вже не покреслиш — олівець чіпляється. Бувають лінійки із залізним краєм. А наші, як на зло, з м'якого дерева. Забудеш, удариш об парту — і лишається зазу-бень.
Скільки у нас різних речей пропадає, а ми нічого не говоримо.
Якщо поскаржишся, вчителька скаже:
— А ти пильнуй!
Але ж під час перерви не можна лишатися в класі, та й взагалі, хіба можна весь час пильнувати?
Тепер у мене є злотий.
Видно, так уже мало бути.
Я куплю листівку для Марині. Віддам Бончкевичу десять грошів і заберу Лахмая. Куплю лінійку, щоб була про запас. Може, шнурки для черевиків купити? Щоб, коли порвуться, мама не сварила. Може, Мундекові щось треба?..
Добре було б у кіно сходити, але як? Піти самому й приховати від Мундека? А сказати, що був, Мундекові буде прикро.
А дорослі думають, що діти легковажні. Звичайно, є такі й серед нас, і серед дорослих. Навіщо Мундеків батько витрачає гроші на горілку? Є такі, а є й інші. У батька поцупить і почне складати. Скаже, що на зошит, а витратить на шоколад. Позичить і не поверне. Загубить, бо має кишеню діряву, або з носовичком викине. Але є й такі, котрі не поспішають витрачати. Довго складатиме по кілька грошів, збере на подарунок для батька або на якусь коштовнішу річ для себе.
Злотий — це нібито багато. А як почнеш підраховувати, бачиш, що й злотого не вистачає.
Ми подалися з Мундеком шукати гарну листівку. Ангел у неї є, незабудки вона сама мені надіслала. На одній був намальований хлопчик з дівчинкою, але цю я взяти посоромився, тому що виходить ніби вона і я.
Було б куди легше вибрати, якби можна було увійти до крамниці.
А заходити неприємно. Дивляться, аби ти чого не поцупив, не зім'яв, не забруднив. Кваплять. Не люблять, щоб діти все розглядали. Кажуть:
— Ну, швидше!
Видно, що хочуть, аби ти пішов геть.
Бо в дітей мало грошей, на дітях багато не заробиш.
Дорослий теж не зразу купує. Дорослому дозволять подивитись усі альбоми. Тому що коли він сьогодні купить листівку, то завтра, може, прийде знову і купить ще щось. А з нас яка користь? Мізерна.
Я без затримки віддав борг Бончкевичу. Поки в мене не було грошей, я навіть не смів спитати його про Лахмая.
— Ось тобі десять грошів, які ти мені тоді позичив на молоко.
— Я ж сказав, що дарую тобі борг.
— Не хочу. Що Лахмай поробляє?
— А що має поробляти?
Він чогось уникає відповіді. Може, батьки не дозволили йому тримати собаку? А може, сам вигнав?
— А він у тебе?
'— А де ж йому бути, коли ти його покину
— Я його не покинув, а тобі віддав!
— А якби я не взяв?
— Тоді, можливо, хтось інший взяв би.
— Думаєш, батьки так і дозволять узяти собаку?
Я злюся, що він так бундючиться. Кажу:
— А чому б і не дозволити?
— Твої ж не дозволили?
— Бо я в них і не питав!
Я заздрю, що все в нього так легко. Адже я живу самотньо, а собака — друг людини.
Я знаю, заздрість погане почуття. Та як не заздрити, коли ""мусь так пощастило, а він навіть цінувати цього не вміє?
І мені цікаво — чи впізнав би мене Лахмай? Тому я ковтаю образу іі кажу:
— А можна мені на нього подивитись?
— Гаразд, приходь, покажу...
— А даси мені його додому? На один день?
— Ти ба, всього захотів. Мій — то й мій. Та він уже й не піде за тобою!
— А ти звідки знаєш? Може, й піде!
— Він уже до мене звик.
— Ну й тримай його!
— Ну й триматиму!
Я відходжу. Що з ним розмовляти? Все одно не зрозуміє.
Тепер у мене тільки один Мундек лишився.
З ним ми весь час разом.
Вранці зустрічаємось і разом ідемо до школи.
На перерві разом.
І разом вертаємось додому.
Один він у мене лишився.
А може, гріх так думати?
У мене ж є батько, мама, Іренка.
Я забув іще, що ми тоді, коли вона прощатись приходила, здували зі столу коліщатко. Лежало там коліщатко — чи то від годинника, чи ще від чогось.
І Мариня сказала:
— Хто дужче дмухне?
Ну, й вона дмухала в один бік, а я — в інший.
Іренці ми теж дозволили дмухнути кілька разів.
СІРІ ДНІ
Уже в другого учня шапка пропала.
Зчинився скандал.
Найгірше склалося в другому класі. Там пропадають книжки й зошити.
Вирішили влаштувати обшук.
Вчителі кажуть, що не ганьба для всієї школи. Кожен перераховує, що в нього пропало, а вчителька записує.
У мене нічого не взяли. Був у мене, правда, шматочок гумки, чвертка, не більше. На тиждень іще вистачило б. Вона пропала. Може, в школі, може, на вулиці, а може, і вдома кудись зникла.
А декотрі як почали диктувати, то виходило, ніби в усій школі самі злодії. Називали все: хто що загубив чи подарував і забув. Учителька ледве встигала писати.
Мабуть, дехто й брехав. Бо Панцевич запитав мене:
— Чому ти не сказав, що в тебе щось пропало? Може, школа оплатить?
А це ж гірше за злодійство — вимагати, щоб тобі віддали те, чого ніхто в тебе не брав.
Ну, є, звісно, учні, в яких багато чого пропадає. Щось кине не знати де, а потім не знає, де шукати. Або дасть комусь і забуде. І через них кажуть, що діти безпам'ятні. А найгірше, коли узагальнюють. Якщо хтось не хоче чогось комусь позичити, мовлять: "Себелюб, скнара, хитрун".
Часто навіть злість бере, бо'тільки-но щось побачить, одразу: "Дай".
Ще й погрожує: "Дивись, пошкодуєш! Стривай, я тобі пригадаю. Прийде коза до воза. Колись і ти в мене попросиш".
Нам частіше, ніж дорослим, доводилося брати в борг одному в одного. У школі загадають щось принести, а вдома не дають. Як тут бути?
А найгірше, коли тобі не вірять. Дорослому, якщо він людина чесна, всі довіряють, а дитина завжди під підозрою.
— Мені треба грошей на картон.
— Знову на картон? Ти ж недавно купував.
Як це прикро! Що, я цей картон їм, чи що?
Дорослий має свої гроші, і що йому потрібно купить.
Дитина ж як з ласки дістає. Мусить чекати, поки батьки будуть у гарному настрої, бо ще висварять.
Дитина повинна одержувати постійну місячну платню, щоб вона знала, скільки й на що витрачати, навчилася заощаджувати. А тут або нічого не маєш, або зразу багато. Це породжує азарт і канючення. Бо ж навмисне запобігатиме, щоб перепало що-небудь.
Ми губимо гроші, забуваємо, куди поклали,— це правда. Але в дорослих є великі кишені і столи з шухлядами. Ходять дорослі повільно, не пустують, не бігають. І все-таки вони теж гублять речі й забувають, де що лежить. Коли ти все пам'ятаєш, нічого не губиш, цього ніхто не помічає. Та тільки-но щось пропало, вибухає скандал.
У театрах є гардеробники і одяг видається по номерках. Як тут чомусь пропасти?
А в школі кожен сам вішає пальто й шапку і сам їх бере. Та ще похапцем.