Такий священик постійно молиться до Небес, благаючи, щоб його армія перемогла. Для Господа Бога такі молитви перед битвами і під час них повинні бути дуже незручними, адже вони створюють дилему: кому тут допомагати? А якщо ще прапори обох сторін, що б'ються, вишиті зображеннями святих або зображеннями самого Христа… Поділ милосердя і всемогутності між тими, хто ненавидить один одного і намагається знищити супротивника — дилема малювання складна, так що я не заздрю Передвічному у цій роботі і розумію, що в таких ситуаціях Він не може бути ефективним як карета швидкої допомоги.
Ксьондз Гаврилко замість того, щоб продовжувати суперечку, склав долоні і беззвучно молився. Це відібрало голос у Станьчака, тому запанувала похмура тиша. Її перервав меценас Кржижановський, обережно прокашлявшись (ніби намагаючись усіх розбудити), а потім сказав:
— Що ж… Господь Бог не звільнить нас від обов'язку, панове… Ми тут вели дискусію щодо статусу диявола та його ролі… Думаю, всім ясно, що диявол, з яким маємо вести справу ми, це гестапо…
— А особисто – Мюллер! – уточнив Кортонь.
— Саме, інфернальний Мюллер… Я не стверджую, ніби нам вдасться перехитрити Мюллера, коли ми вирвемо з його кігтів кількох гідних людей, але кажу, що відмова від цієї дії була б злочином…
— Це знову певний вид шантажу! — запротестував Малевич. — Прошу не використовувати цю безглузду паралель!
— Панове, я прошу лише одного, — продовжив адвокат, ніби цих слів і не було. – Прошу, щоб ви ще раз подумали над тим, чи коштує життя бандита та сутенера стільки ж, скільки життя тих людей, яких ми можемо врятувати завдяки обміну.
— Стільки ж воно не варте, але цей факт ще не є достатнім аргументом на користь заміни! — заявив Брусь.
— Правильно, — підтримав Малевич. – Ми можемо оцінювати заарештованих гестапо набагато вище, але не маємо права самим видавати будь-яких людей у руки гестапо!
— А ви не подумали над тим, що відмова від такої гри дорівнювала б видачі вами ж до рук гестапо людей, яких фрици вже заарештували і хочуть розстріляти? – спитав Мертель. – Питання пряме: кого варто рятувати – групу патріотів чи групу покидьків суспільства?
— Це вже чисто риторичне питання, — зауважив Клос.
— Відповідь може бути тільки одна! – парував Кортонь. – Проблема ж полягає в тому, що бандит та сутенер – це двоє, а нам треба мати чотирьох!... Пропоную того браконьєра, який колись підстрелив лісника Каперу. Прізвища його я не знаю, але нам усім відомо, що він жене самогонку, якою споює хлопів.
Ксьондз перервав свою молитву і скрикнув:
— Ви вчините смертний гріх! Гріх непробачний! Вам не можна втручатися у вироки Провидіння!
— Та що таке пан ксьондз каже! – не витримав Мертель. – Якщо в ході засідки ми відбиваємо хлопця, якого німці везуть на смерть, то, виходить, також втручаємось у вироки провидіння? І що нам не можна?!
— Твоя засідка, сину мій, і її успіх, це і є вирок Провидіння. Але вам не можна бажати так, як хочете зараз! Ви не маєте права рятувати одного безневинного від смерті, виставляючи на смерть іншу людину!
— Значно найгіршу людину! – стояв на своєму Кортонь.
— Хто дав вам право засуджувати людей таким чином, брате мій? І якщо ви узурпуєте для себе подібне право, то як поясните це на Страшному Суді?
— Ось вам, пане ксьондз, теорія меншого зла, — кинув філософ.
— Залиште це Господові, брате…
— Передача боротьби зі злом у прерогативу Господа Бога практикувалася дуже давно, святий отче, вже десятки століть, а результату ніякого, — не поступався професор. – А за три сотні років до Різдва Христового якийсь тип на ім'я Епікур… Пан ксьондз знає, хто такий Епікур?
— Напевно, якийсь розумник, схожий на тебе, брате мій! – пирхнув Гаврилко.
— Схожий, але трохи більший гедоніст. Ага, і ще він був греком, а ніяк не слов'янином. Але теж філософом... Так от, цей грек ставив питання приблизно таким чином: або Бог хоче ліквідувати все зло, але не може, або може — і не хоче, або — і не може, і не хоче, або — і може, та бажає. Далі йшов аналіз цих варіантів; якщо він хоче і не може — тоді він слабкий, що якось для Бога недобре; якщо він може і не хоче — тоді він немилосердний, що теж якось погано підходить Богові; якщо він і не може, і не бажає — тоді він і слабкий, і не любить людей, отже, який він тоді Бог; і нарешті, якщо бажає і може, а тільки тоді він був би гідний істинного Бога – тоді чому ж на землі стільки зла, чому Бог не ліквідує зла та його виробників, тобто усіляких сволот?
— Може, він бажає, щоб ми робили це від Його імені? — запропонував Кржижановський. – Може він підтримує лише активних людей, які борються проти зла ділом? У нас якраз виникає така нагода…
— Це Сатана підсовує вам наказ чекати на те, щоб зробити смертний гріх! — простогнав Гаврилко. — Ваше найменше зло є обманом, що веде до пекельного страждання, брати! Залиште це Спасителеві! Невідомі шляхи Господні, і навіть те, що призводить до страждань наших і до болю, може бути…
— І навіть має бути, пане ксьондз! — процідив Станьчак, — не дозволяючи ксьондзу закінчити, — хоча Кржижановський уже сигналізував поглядом необхідність хоч якось заспокоїти священика. — Воно має бути тим злом, яке добром закінчилося, бо, як ми знаємо "немає такого поганого, в якому не було б хорошої сторони", знаємо ми і те, що "страждання облагороджують", отже — облагороджують будь-які страждання! Не забуватимемо і про те, що страждання відкриває для людей райську браму, отже, Мюллер, будучи катом, виконує на Землі функцію білетера до Раю – функцію чесноти! А на Небі той самий Мюллер буде грати роль грішника, що покаявся, і врятованого, тобто помилуваного "нескінченним милосердям". Формально ж, там можуть траплятися колізії, коли на тротуарах у раю жертви гестапо та НКВС зустрінуть тих самих гестапівців та енкаведистів. Але чи мають вони кланятися всім перехожим?
— Цей Мюллер ні за які солодощі не врятується! — скреготів зубами поліцейський.
— Тихенько, тихенько, пане старший сержант! Якщо йому відпустять гріхи – а якийсь фрицівський вікарій обов'язково відпустить йому гріхи, як тільки гестапівець забажає піти на сповідь – тоді його автоматично врятують! Не забувайте, що на думку євангелістів, велика радість на Небесах від одного бандюги, що покаявся...
— Але ж Писання каже, що скоріше верблюд пройде через вушко голки, ніж розбійник потрапить на Небо! – похвалився своєю ерудицією Годлевський. — Я правий?
— Майже, пане старший сержанте, бо там йшлося не про розбійника, а багатшого, у якого будуть складнощі при вступі до Царства Небесного. До речі, мало хто знає, що цей фрагмент Євангелія говорить про ворота, а точніше – хвіртку у стінах Єрусалиму, яку називали "голковим вушком", оскільки пройти через неї міг лише піший. Ну а багатії, якщо я добре пам'ятаю, протягом кількох сотень років купували для себе у церкви повне відпущення всіляких гріхів, навіть in blanco, тобто – до кінця днів своїх. Мати прощення усіляких гріхів заздалегідь, ще до того, як ті скоєні – ось це мені подобається, попик!
– Такі… такі старовинні помилки Церква вже не… – спробував пояснити Гаврилко.
— Так, таке відбувалося ще в доісторичні часи. Але досі актуальним є принцип, що в Небесах більше радіють з приводу одного розбійника, що покаявся, ніж сотні святим. Так що ваш Бог дуже зрадіє, коли зможе дати притулок у себе на грудях капітанові Мюллеру.
— Годі вже, годі! — обрушився на філософа Малевич, помітивши, що Гаврилко знову вкрив обличчя в долонях і схилив голову. — Перестаньте!
— Особисто я думаю те саме, — сказав Бартницький. – Пан професор зайшов надто далеко…
— Правда, пане валютчику?
— Так, пане професоре. При всій моїй повазі до вашої ерудиції та логіки, я й сам уже не можу це слухати. Чому ви так знущаєтеся з священика?
— Дорогий мій валютчику...
— Чому ви дозволяєте називати себе "валютчиком", пане Бартницький, — розгнівався Клос.
— Тому що я й справді валютчик, тож це мене не ображає.
— А ось мене ображає, коли пан Станьчак каже "пілюлькін", — обізвався Брусь.
— Начебто б при цьому ви перестали пілюлькиним бути! – пирхнув Станьчак. — Або, ніби Клос перестав бути паперомаракою. А вас, пане старший сержант, ображає слово "глина"[29]?
— Хоч горщиком кличте, — знизав плечима той, але, може, ви вже перестанете нападати на пана настоятеля?
— Я якраз питав у пана Станьчака, навіщо він це робить, — нагадав ювелір.
— Тому, що пан ксьондз, лякаючи нас смертним гріхом, не тільки розходиться з істиною, а й знову блюзнірствує, бо заперечує всю суть існування власного Бога, весь сенс Його існування, Його професію!
— Яку ще професію?
— Приятелю, мабуть, ви часто прогулювали уроки Закону Божого... Я вже казав, що професією цією, сенсом існування Христа є прощення! – повідомив філософ.
— Тут пан професор правий! – кивнув Кржижановський. — Тож тепер ми без усіляких побоювань можемо прийняти рішення щодо бранців Мюллера, і це ніяк не закриє нам дорогу до Раю!
– Абсолютно не закриє, пане меценасе, – підтвердив Станьчак. – У Небесах повно прощеної сволоти.
Кржижанівський остовпів і зблід, наче людина, якій відміряли шикарний ляпас. Його спрямований на філософа погляд був переповнений докором, ніби змовник звинувачував свого партнера в зраді. Він не знав, що сказати. Його врятував Седляк.
— Шановні панове, мабуть, ми вже всі сказали… У мене вже немає бажання брати участь у цій клоунаді і молоти язиком даремно.
Він підвівся, відсуваючи стілець, і практично одночасно з ним піднявся радник Малевич зі словами:
— Я йду з вами, пане начальник.
— Яка чудова одностайність, — зааплодував Мертель. — А я й не знав, що пан радник теж таварішч. При нагоді червоне шило вилізло з мішка!
— А у вас з голови ніколи не вилізе патріотичне мило з повидлом, які затьмарюють ваш розсуд, навіть не розум! – відгавкнув Малевич. – Я не комуніст, навіть не соціаліст чи прихильник будь-яких лівих, але тут це не має жодного значення. Тут значення має те чи інше відношення до договорів із гестапо. Тільки я не докладу рук до цієї не надто богоугодної справи!... Так, правда, я хотів дискутувати, переконувати колег, але бачу, що все це не має сенсу.