Правда, вона ,мала великий маєток, та при її витратах грошей не вистачало і вона вже майже два важкі нудні роки мусила перебути в такім нуднім місті, як маленький Онгород. Чужа всім і всьому, позбавлена улюблених розривок великого міста, вона жила, як черниця, замкнувшися у своїй садибі з Ельфом та Черницькою.
Випадково зайшла вона до хати, де жила мулярова родина, і побачила Гельку. Дівчинка з'явилася перед нею в якійсь мальовничій позі, гралася з котом чи собакою, сидячи на хатнім порозі, залита сонцем, що випалювало на її волоссі вогнисті відлиски. Здивована повозом, кіньми та гарною пишно вбраною дамою, дитина остовпіла на порозі і видивилася на Крицьку своїми очима, в яких пані пізнала гарячу блакить італійського неба. Досить того, що Гелька відразу видалася їй надзвичайна, на прочуд гарна і що коли вона притулила свої вуста до дитячої щічки, де ще залишилися сліди кулешика з салом, то серце її забилося жвавіш. І коли Янова промовила слово "сирота !" сльози жалю та зворушення зросили її очі. Захотілося їй тої дитини, захотілося, шоби вона була її власна, зажадала того із запалом і силою душі одинокої, як човен у бурхливій просторіні моря ...
Тепер жадана річ уже була під її дахом. Віддали їй дитину назавжди, ба навіть досить легко. Тепер, милуючи дитинча, заспокоїть вона жаль свого серця... Та де ж вона, та дитинка? Чому Чернися ще її не веде? Серденятко! Мабуть, ще не вбране! Та певне вже вимите і скупане. Треба піти до кімнати Черницької, поцілувати її, до серця пригорнути ...
Зірвалася з канапки, побігла через залю і на половині дороги, зі складеними на грудях руками, стала. У протилежних дверях з'явилася Черницька, провадячи за ручку Гельку.
Але яка зміна! Білий метелик із складеними крилами перекинувся на пишного колібрі.*** Рожеві стрічки, наче пір'ячко або крила, прикрашали блакитне вбрання. З пуху білого мережева висувалися круглясті ніжки, обтягнуті тоненькими, як павутиння, панчішками, що ховалися у малесенькі блакитні черевички. Закручене в кучері, напахане пахощами вогнисте волосся стримував черепаховий гребінець. Захоплена й заклопотана цим гарним убранням, з насолодою відчуваючи пахощі свого волосся та мережева, Гелька стала на порозі залі, з устоньками, знову скривленими до плачу, з маленькими рученятами, витягнутими у повітря, щоби не зім'яти суконьки, з оченятами, які то спускалися, щоб глянути на чарівні черевички, то здіймалися до пані Евеліни, несміливі та вогкі.
Пані Евеліна підбігла і, вхопивши її у свої обійми, тепер тільки почала гаряче її цілувати. Потім повела дівчинку до їдальні, сіла з нею за стіл, заставлений гарною порцеляною й добірними присмаками. Увійшовши за півгодини до їдальні, Черницька побачила, що Гелька сидить на колінах нової своєї опікунки, уже цілковито заприязнившися з нею. З трохи замащеними щічками, тепер уже не кулешем із салом, а різним печевом та варенням, дівчинка простягала свій малесенький пальчик до різних, досі незнайомих їй речей, і питалася, як вони називаються:
— Це що? Це, пані, що?
— Шклянка,— відповідала пані Евеліна.
— Сі — кі — лянка,— з певним зусиллям повторювала за нею Геля.
— А це чашка, по-французькому буде: ля тас.
— Тас, тасс, тас-тас-тас,— зацвірінькала Гелька.
І жінка, і дитина мали щасливий вигляд. Черницька, виходячи з їдальні зі своєю чашкою чаю, посміхалася, своїм звичаєм, трохи насмішкувато, трохи сумно.
Такий був перший день перебування Гельки в домі пані Евеліни, а за ним настала довга низка днів таких самих, чи, мабуть, ще щасливіших і для жінки, і для дитини. Дуже їм було весело разом. Літніми місяцями по гарнім садку, що оточував будинок, од ранку до смеркання літала дівчинка, подібна до барвистого колібрі. Малесенькі, ловко взуті ніжки її оббігали всипаними піском стежками грядки, повні квіток. Її уквітчана головка з золотими кучерями пересувалася над низькими купами кущів. Щебетання та сміх дитячий лунали далеко аж поза залізні штахети, що відділяли садок од Заміської вулиці.
Пані Евеліна, сидячи на великім гарнім ґанку, цілими годинами забувала за книжку, що тримала в руках, пасучи очима маленьку, легеньку, струнку істотку, ловила вухом її щебетання та сміх, а часом, спустившися зі сходів ганку, починала бігати за малою садовими стежками. Лице її починало шаріти, чорні очі блищали. Біганина кінчалася тим, що Гелька кидалася на шию пані Евеліні', вони пестили одна одну і довго сиділи вдвох на зеленім моріжку, між квіток, складаючи разом букети та сплітаючи вінки. За залізними штахетами на пішоході зупинялися мешканці Онгороду, силкуючись розглянути цю гарну групу, що видавалася ще краща, тим, що за тло їй був маленький палацик, який мальовничо білів у садку, і найбільше зворушувало людей те, що всі знали, що ця жінка не рідна мати цієї дитини.
Пані Евеліну називали просто святою. Де ж пак! Оточити такою любов'ю та ніжністю чужу дитину, сироту ! Зробити такий гарний ужиток із свого багатства !
Нерозлучні вдень, вони не розставалися й уночі. Маленьке, вирізане майстерньо з горіхового дерева, ліжко Гелине стояло біля ліжка пані Евеліни. На ньому роздягнена власними руками своєї опікунки і вдягнена у батистову нічну сорочечку, ,на м'якій пуховій, з вишивками та мережками, постелі, Гелька засипляла щовечора тихим сном, із усмішкою щасливої дитини. Пані Евеліна укладала її спати, а потім, коли Черницька обтулювала саму пані ковдрою, складаючи ту ковдру мальовничими фалдами, вона казала:
— Яка Геля гарна, Чернисю!
— Як квіточка ! — відповідала прислужниця.
Часом Гелька ще не спала і чула ці розмови. З білого пуху постелі чувся дзвінкий дитячий сміх, перериваний вигуками:
— Пані краща! краща ! краща !
— Що вона там верзе, Чернисю? —із глибоким задоволенням усміхалася Крицька.
— Що за розум у цієї дитини! Як вона кохає пані! — дивувалася Черницька.
Цілими днями й вечорами, у залі, в садку і в опочивальні відбувалося виховання Гелі. Пані Евеліна вчила її говорити по-французькому, ловко ходити, сидіти й їсти, гарно вбирати своїх ляльок, зі смаком добирати кольори, лягати спати у гарній позі. Усі ці науки давалися й сприймалися у цілковитій обопільній приязні. Серед гри та жартів дитина виховувалася швидко й весело. Перебувши рік у пані Евеліни, Гелька вже вільно щебетала по-французькому, знала на пам'ять силу французьких віршиків, а коли йшла, бігла, або їла, Черницька, поглядаючи на неї, здивовано казала своїй хазяйці:
— Які рухи! Яка грація! Можна подумати, що панночка справді народилася в палаці!..
Що найбільше подобалося пані Евеліні в дівчинці, так це розуміння краси, яке щодня виразніш виявлялося у ній. Справді, Гелька палко любила речі гарні та добірні. Найменша дизгармонія кольорів, найменший бруд були їй гидкі. Уміла цінувати гарну обстанову. Як хотіла спочити, то самій пані показувала куточок найкращий до того. Уже разів зо два гіркими сльозами плакала, коли їй купували черевички не такі гарні, за які мріяла. Пані Евеліні дуже приємно було на це дивитися.
— Знаєш,— казала до Черницької,— яка в неї ніжна та вразлива вдача! Ох, коли б я мала змогу повезти її до Італії! Яке б це дівчатко було щасливе під гарним італійським небом, у тім чудовім підсонні, серед розкішних краєвидів італійської землі...
А ще більше схотілося їй повезти Гельку до Італії, коли вона раптом відкрила у ній талант, таки справжній великий талант до співів. Гелі вже тоді виповнилося років із вісім і вона вже три роки перебувала у Крицької. Колись погожого весняного дня дівча сиділо на ганку, на купі накладених там для неї подушок, і, вдягаючи ляльку, таку завбільшки, як сама Геля, в убранні ще кращім, ніж на дівчинці, наспівувала. Наспівувала вона одну з французьких пісеньок, яких знала силу. Поволі наспівування переходило в голосні співи; лялька впала їй з рук на подушки, а Гелька, звівши очі до неба, склавши руки на грудях, голосно і сумно виспівувала:
Метелик відлітає,
Троянда відцвітає,
Ла, ла, ла, ла, ла, ла, ла ...
Голосочок її справді був сильний і чистий. У ніжній, випещеній дівчинці видко була гаряча й чула вдача, бо так перейнялася співчуттям до гіркої долі виспівуваної білої троянди, аж груди їй високо здіймалися, а на темно-золотих віях блиснули сльози.
Пані Евеліна непомітно стежила за нею крізь одчинене вікно залі, танула у захваті і відтоді почала вечорами вчити її музики.
Вечорами у маленькій кімнатці Черницької світилася на столі лямпа, стінний годинник однотонно стукав над великою скринею, з-за заслонки виглядало скромно застелене ліжко. Тихо було тут. Три швачки дрімали над своєю роботою або тихенько розмовляли пошепки; із залі линули поодинокі, довгі звуки фортеп'яно. Часом чути було, як пані Евеліна голосно промовляє:
— До, мі, соль ...
Часом гама дитячого сміху кидала кілька срібних нот або, приглушені віддаленням долітали дитячі співи:
Троянда віццвітає.
Ла, ла, ла, ла, ла, ла, ла ...
На ясному тлі лямпового світла постать прислужниці, висока, тонка, у вузькім убранні, з гребенем, що високо стирчав на голові, рисувалася темними та гострими лініями. Біля її ніг, на м'якім підніжжі, кулився сумний Ельф. Сухі, обтягнуті рукавами, костисті руки спритно і швидко шили матерію, що лежала в неї на колінах. Черницька уважно шила, проте коли відгомін лекції з музики долинав до неї з залі, її похмурі очі поглядали на собачку, що лежав долі. І вона, з властивою їй посмішкою, казала:
— Чуєш? Пам'ятаєш? І ти колись там був?
Незабаром здійснилося бажання пані Евеліни; вона одержала стільки грошей зі свого маєтку, що могла на кілька місяців виїхати за кордон. Повезла до Італії свою Гелю. Геля випросила дозвіл повезти з собою й Ельфа. Черницька також поїхала.
Минуло кілька місяців. Будинок пані Евеліни, що був наче завмер підчас її відсутности, знову віджив У садку цвіли пишні айстри і левконії, заля сяяла своїми дзеркалами та вишневими шовковими меблями, у їдальні стиха бряжчало шкло та порцеляна.
Пані Евеліна сиділа у залі, дуже задумана, наче трохи сумна та зажурена. Гелі не було при ній, та з одягальні долинав хвилинами її дзвінкий голос і сміх, їй було дуже весело. Черницька, сидячи на підлозі, витягала з подорожніх скринь незлічимі речі, призначені до незлічимих потреб.