Я б усе віддав, аби мати справжній телескоп і роздивлятися в нього нічне небо...
Треба було найперше намалювати телескоп! Тоді тьотя Йоля краще б зрозуміла, що я мав на увазі!
— П'ята година, — каже тьотя Йоля. — Багато в тебе уроків?
Я заперечно хитаю гадовою, бо ж завтра вільна субота й не треба йти до школи. Щось там загадали на понеділок, але в мене є аж два дні, щоб зробити всі домашні завдання. Я люблю вільні суботи й дуже радію, що невдовзі всі будуть такими, бо по телевізору казали, що це буде вже із початку наступного року. А поки що вільна від роботи й навчання щодруга субота.
— Ну, то я тебе більше не мучитиму, — каже тьотя Йоля. — До вечері можеш робити, що хочеш.
Мене звуть Міхал, а прізвище — Шимчик. Я народився 10 лютого 1971 року в Катовіце. Мою маму звали Зузанною, а тата — Міхалом, так само, як і мене. Але я так і не встиг з ними як слід познайомитися, бо обоє загинули під час дорожньої пригоди, коли розбився автобус, яким вони їхали до Битома, щоб подивитися нову квартиру, яку щойно отримали. Тобто, і я її отримав, бо теж мав там мешкати.
Моя мама була медсестрою й працювала в лікарні, а тато працював на шахті, але був не шахтарем, а адміністратором. Усе це записано в моїй течці, я знаю, бо іноді ходжу до тьоті директорки й прошу мені оту течку
показати. Вона майже завжди погоджується, якщо тільки не дуже зайнята. Я знаю на пам'ять усе, що там написано, і в мене є аж сім фотографій моїх батьків, та ще три — бабусі, а ще — вісім світлин різних людей, про яких я не дуже добре знаю, хто вони були, але цілком можливо, що то якісь родичі. Фотографії я тримаю в сірому конверті, який лежить на моїй полиці на складі, щоб діти їх не знищили.
Я живу тут, у "Молодому Лісі" в Сем'яновичах-Шльонських, уже майже чотири роки. Раніше мешкав у Будинку дитини в Рибнику, а ще раніше — у бабусі, але цього часу я взагалі не пам'ятаю. Моя бабуся захворіла й померла, коли мені було три роки, бо вона була дуже-дуже стара. Їй було аж вісімдесят вісім років, вона народилася ще в XIX столітті! Виявилося, що мною немає кому опікуватися, і я потрапив до Будинку дитини, де мені було дуже погано, але якось я витримав.
Коли мені було майже сім, мене перевели сюди, бо я був завеликий, щоб мешкати в Рибнику. Тут мені теж було погано, принаймні спочатку. Десь із рік, до моменту, коли в "Молодому лісі" з'явилася тьотя Йоля, а до моєї групи, яка називалася "Сян", приєднався Чебурашка. Тепер уже все якось стерпно.
"Молодий ліс" зовсім не схожий на будинок у Рибнику, тому спершу мені було дуже важко. У Рибнику мешкало набагато менше дітей, ніж тут, і це було краще. Ми весь день бавилися там у кімнаті для ігор або в саду, а ще я ходив до дитсадочка. Вставати треба було о 7.00, а не о 6.00, і всі діти добре знали одне одного, крім новеньких, звісно, але і з ними всі швидко знайомилися. Мій номер був дванадцятий, і його вишили на всьому моєму одязі, на рушниках і навіть у черевиках він був записаний усередині, під язичком. У коридорі стояла моя шафка з номером дванадцять, бо в Рибнику не було окремого складу, а ключа до шафки мала тьотя директорка. Узагалі номери в Рибнику були найважливішими — важливішими навіть за імена чи прізвища, бо ми ще не вміли читати літер, а номер легко вивчити напам'ять. Іноді із цими номерами траплялися різні кумедні історії.
Ось, наприклад, одного разу на прогулянці одна дівчинка, яка мала восьмий номер, побачила дім із цим номером. Ми йшли тоді з вихователькою "сімейкою". Я набагато більше любив ходити на прогулянки "сімейкою", ніж парами, бо тоді люди не відразу здогадувалися, що ми з дитячого будинку. "Сімейкою" йдуть групою, але не тримаються за руки, а хто як хоче, аби за вихователькою.
***
— Тут. У нас.
— А в якій кімнаті? У залі? І з чого ти ці балкони зробиш?
— Ой! — Сильвія аж прицмокує нетерпляче. — Театр — це ілюзія! Мені йдеться про враження. І це ніякі не балкони, а ложі.
— А звідки ти візьмеш автомобіль?
— Я лише намалювала його, щоб показати масштаб.
— Автомобіль не поміститься в залі. Ну, хіба що "малюк"... Але щоб стільки стільців і ще вежа, я вже не кажу про прожектори — то це вже ні.
Сильвія сердито трусить головою.
— Ти взагалі бодай якусь уяву маєш? — питає вона.
— Звісно, що так!
— А в театрі ти коли-небудь був?
— Був! У Катовіце. Ми всі ходили, весь дитбудинок. То була вистава "Про мужнього лицаря й страхітливу потвору".
— Лялькова! — Сильвія дивиться зневажливо. — Ну, та нехай. І який був той театр?
— Великий, — відповідаю негайно. — Спокійно помістилися б навіть два автомобілі.
— А стіни? Якого кольору?
— Стіни? — замислююся. — Не пам'ятаю.
— Декорації пам'ятаєш?
— Ой, так! Вони були чудові! — вигукую. — Гори, замок, дерева були. І небо.
— А намалювати зумієш?
— Так докладно, мабуть, що ні. Але там було все! Увесь світ!
— Тобі так лише здавалося, — пояснює Сильвія. — Бо сила театру полягає в тому, що все, що ти в ньому бачиш, відбувається у твоїй голові. Театр показує життя, правду або неправду про нього, але таким чином, щоб у тебе склалося враження, що ти частина цієї історії. Він дає тобі сміх, сльози, переживання, щастя, кохання, а часом ненависть, завдяки яким ти стаєш кращим, мудрішим, а твоє життя — цікавішим і багатшим. Місце, стіни, сценографія не такі важливі, облишмо ілюзії. Б'юся об заклад, що у твоєму "Мужньому лицареві" гори, небо й замок були зроблені з фанери й картону. Ця історія й твої відчуття примусили їх подобатися тобі й здаватися справжніми.
— Не дуже я тебе розумію, — хитаю головою. — А якщо все має бути несправжнім, удаваним, то нащо ти стільки малювала?
— Щоб ти зрозумів, якого ефекту я хочу досягти! — вигукує Сильвія, здійнявши руки догори.
— Автомобіль за жодні скарби світу не поміститься в залі, — повторюю я.
— Я знаю, що ні! Мені йдеться про те, щоб ті, хто прийде на нашу виставу, повірили, що він може поміститися! Якщо, звісно, у п'єсі знадобиться авто, бо я поки не знаю, що поставлю.
— Н-не ро-о-озумію! — кричу я й відчуваю, що починаю хвилюватися.
— Схоже, що я тебе переоцінила, облишмо ілюзії. Ти все ж тупий, — Сильвія закриває альбом і сплітає руки на грудях.
— Я все мо-о-ожу зро-о-озуміти, якщо т-ти добре поясниш! — кажу я, щосили примушуючи себе говорити спокійно й чітко. — Навіть те, що коли в ко-о-осмосі мчати швидше за світло, час минатиме повільніше! І що найшвидше, що є у Всесвіті, — це людська думка, якби вдалося сконструювати на її базі прискорення, то космічні кораблі переміщалися б із планети до планети майже блискавично — досить подумати, де треба опинитися! Спочатку я цього не розумів, але в "Релаксі" було таке гарне пояснення, що до мене дійшло. А т-ти п-просто не вмі-і-ієш пояснювати!
Якийсь час Сильвія мовчки мене роздивляється, та нарешті хитає головою й каже:
— Диви-но, виявляється, ти можеш добряче розговоритися, коли хочеш, — тоді на мить замислюється і продовжує: — Гаразд, якщо я не вмію пояснити тобі словами, то краще покажу.
Вона рвучко зриває з лампи кольорову хустку й накидає собі на спину, заштовхує ногою килимок під ліжко, відкриваючи голі дошки підлоги, а тоді ставить стільця посеред кімнати й стає за ним навколішки. Хапається руками за жердки спинки, геть, наче чіпляється за ґрати невеликого віконечка і, припадаючи до них чолом, починає говорити голосом, що зривається від зворушення:
О, як я страждала,
Узрівши муки інших! Вщент розбилось
Суденце славне, де були, напевне,
Шляхетні й чесні люди. О, цей крик
Пройняв мене! Нещасні, всі пропали!
Сильвія підхоплюється і, притискаючи долоню до чола, вигукує із жалем і смутком:
Якби була всесильним богом я,
То звергла б море у земні безодні,
Щоб врятувать нещасний корабель,
А з ним і бідні душі .
Її слова звучать дуже дивно, проте коли я дивлюся на неї й слухаю, що вона говорить, то раптом відчуваю, що зазнаю чогось незвичного. Кімната Сильвії зникає, замість неї з'являються в'язничні мури, а з віконечка молода жінка в розпачі вдивляється в збурунені хвилі океану, які вдаряються об скелі. На воді погойдуються потрощені дошки потонулого корабля, над ними скрикують чайки, силкуючись серед сміття знайти щось їстівне. Я справді відчуваю на обличчі морський бриз і холод в'язничних стін, а Сильвія... Вона зовсім не схожа на Сильвію! Це королева, чи, може, радше, принцеса, вродлива й сповнена гідності, убрана в коштовні шати. Я ладен присягиутися, що її волосся зробилося чорним, мов воронове крило, а білі брови та вії потемніли! Вона не вдавала когось іншого, вона ПЕРЕТВОРИЛАСЯ на нього! Це якісь чари!
* П'єса Вільяма Шекспіра "Буря", переклад Миколи Бажана.
Сильвія уважно дивиться на мене, а тоді усміхається під носом і стягає хустку із плечей — лише тепер я зауважую, що це навіть не хустка, а стара квітчаста фіранка.
— Як... — намагаюся видушити я.
— Оце і є, малий, магія театру, — задоволено пояснює Сильвія. — Ти бачиш те, що я хочу, аби ти побачив. А в нашому театрі глядачі побачать те, що я намалювала. Для цього потрібне місце, трохи різного мотлоху, кілька акторів і, звичайно, п'єса. З нею найважче, облишмо ілюзії. Але почнемо з місця, а за кілька днів зробимо набір до колективу. Якщо доля буде до нас прихильною, можливо, що в цій Богом забутій дірі знайдеться кілька осіб, обдарованих бодай іскрою акторського таланту. А тепер піди й почепи це в залі.
Вона знову сягає по альбом для малювання й витягає з нього ще один аркуш, на якому великими, кольоровими літерами написано:
УВАГА! УВАГА! УВАГА!
ТЕАТР НЕВИДИМИХ ДІТЕЙ
Під кирівництвом
Сильвії Келчик
Оголошує набір до акторської трупи
Прослуховування відбудуться в неділю, на терасі
(якщо погода сприятиме, а як ні, то в залі)
Будь-хто може спробувати!!!
Мало хто підійде!!!
Але згодяться всі.
— Ти помилку зробила, — кажу. — Треба писати "під керівництвом".
— Справді? — Сильвія зиркає на плакат, а тоді на мене: — А ти звідки знаєш?
— З уроків польської мови, мабуть, — знизаю плечима. — Я люблю польську мову й літературу.
— Справді? — вона щиро дивується.