Мамі також так хотілося б. Цьогоріч у нас буде лише рівно один тиждень канікул. Вона мусить працювати, бо в нас дуже багато рахунків, які треба оплатити.
— А твій тато що? — запитала Марія.
Це не змусило його зникнути. Натомість вона мала б сама піднятися і піти.
— Ні, він... —— хлопчик знизав плечима, — він переїхав. Поїхав від нас, бо... ні... Я не знаю.
Раптом Марії спало на думку, що це, можливо, саме те, що зробила і її мама. Вона залишила тата і її.
— А твої батьки? — вів далі хлопчик. — Вони також тут?
— Ні, — відказала Марія. — Вони вдома. Там, де ми живемо. В Осло.
А потім ще й додала, що вони там разом з її братиком.
— Його звати Пільтен, — поспішила вона одразу сказати.
Так дивно було промовляти це вголос, бо, з одного боку, воно могло би бути правдою. Слова звучали дуже природно.
На мить вона відчула, що останні місяці були викреслені з її життя і все стало так, як раніше. Але ця мить не тривала довго, тому Марія продовжила говорити про Пільтена, намагаючись розтягнути її на якомога довше.
— Йому дев'ять років, — промовила вона.
— А мені одинадцять, — відповів хлопчина.
— Мені також, — сказала Марія.
— У такому разі ми однолітки. Мене звати Якуб. А тебе?
— Марія.
— Йдемо на подвір'я?
Тоді Марія підвелася, похитала головою та пішла сходами догори.
— Тоді до завтра? — гукнув Якуб наче нічого не трапилось.
Марія лише пришвидшила крок до дверей бабусі й дідуся та швиденько зникла за ними.
Якуб приходив щодня. Разом вони ласували льодяниками, бігали під зливою і говорили, говорили... Марія не розповіла новому другову про смерть брата, лише вигадувала різні історії з його життя. Якуб знав багато про зірки (карта зоряного неба, що висіла над його столом, вразила Марію). Дні летіли непомітно. І лише в останній день канікул хлопець признався, що знає про смерть Пільтена.
Марія повернулася до своє самотності. Мама переїхала жити до Мелінди, і тато розривався між нею і донькою. Однокласники дали спокій дівчинці. Справи у школі йшли кепсько, Марії не дуже хотілося жити далі. І раптом в її життя знов увірвався Якуб. Його мама приїхала до столиці на три дні на конференцію і взяла сина з собою. Перш за все, він відшукав Марію, адже обіцяв їй влітку показати сузір'я Кассіопеї!
... День видався з прекрасною погодою, як на таку пізню пору року. На заході вони могли бачити, що сонце все ще слабо освітлює небо за горизонтом. Воно вже зайшло, а місяць висів прямісінько над ними, немов великий небесний китайський вогник, і кілька зірок час від часу з'являлися біля нього. Видовище було неймовірним. Скидалося на те, що зорі танцюють. Марія була переконана, що вони танцюють.
— Це не зірки, — пояснив Якуб, — це хмари рухаються і створюють таке враження, наче танцюють зірки.
Марія придивилася і побачила, що це правда. Це справді маленькі легкі хмаринки ковзали небом, а не зірки.
— Це так само, як коли ти пливеш на човні, — сказав Якуб. — Здається, що пірс відпливає, хоч насправді пливе човен.
Він взяв останню тверду зернинку попкорну, яка не вибухнула при нагріванні, і розкусив її своїми великими білими зубами. Він хихикнув і сказав, що найтвердіші є найкращими або ж принаймні найсмішнішими. Вони не очікують, що їх з'їдять, але тут вони помиляються.
— Ніщо не може мене зупинити, — сказав Якуб.
Марія і собі засміялася, а її сміх м'яко покотився по листю дерев вгору до місяця і тих кількох зірок, які, здавалося, танцюють на небі, хоча Марія й знала, що це не так.
Якуб вже мав іти. Він запитав Маріїного тата, коли відправляється автобус, а тато сказав, що може його відвезти.
Коли вони прощалися з Якубом біля входу в готель, він пообіцяв прийти наступного дня.
— Рано-вранці, — сказав він.
— Так, — відповіла Марія. — Рано-вранці.
Вона хотіла бачити його якнайдовше.
А тоді він зник за дверима.
Тато завів машину та усміхнувся Марії через дзеркало. Марія не усміхалася, поки не згорнулася калачиком на сидінні, і тато більше не міг її бачити.
— У нього справді гарне волосся, в того Якуба, — сказав тато за якийсь час.
— Гарніше, ніж у Пільтена? — запитала Марія.
Тато трішки зачекав і запитав, що думає вона.
— Я вважаю, що в нього гарне волосся, — відповіла Марія, — але не впевнена, чи він сам так вважає.
— Це типово, — сказав тато.
Перед тим, як лягти в ліжко, Марія вимкнула світло у своїй кімнаті і задивилася на жовтневу ніч.
Місяць світив ще сильніше, ніж до цього, бо стало ще темніше і небо було вкрите зірками.
Завтра він покаже мені Кассіопею, думала Марія. Завтра я попрошу його показати мені Кассіопею.
А завтра був чудовий день! Марія відчувала, як життя повертається до неї. Тато возив їх з Якубом у музей кораблів, потім вони їли вафлі у кафе, і Якуб навіть залишився на ніч — його мама була на вечірці для учасників конференції. Якуб розповів про свого батька — фотографа, який постійно змінює країни. Хлопчик не бачив його вже чотири роки. Пізно вночі діти вислизнули з дому, щоб подивитись на зорі.
Це був не лісок, а щось більше схоже на маленький парк, посеред якого здіймався невеличкий пагорб, де не росли дерева. Вони піднімалися на пагорб вузькою стежиною, що, скручуючись серпантином довкола пагорба, вела на вершину.
Якуб йшов попереду, а Марія думала, що вона ніколи не наважилася б піти туди сама посеред ночі.
На вершині Якуб зупинився і подав Марії руку на останньому крутому схилі.
Якубова долоня була теплою, і Марії хотілося, щоб він її ніколи не відпускав, але коли він цього таки довго не робив, Марія сама її відпустила.
Тепло від Якубової руки пройшло її тілом, і Марія мусила сильно вкусити себе за щоку, щоб, бува, не видати, якою радою вона була.
— Ось де вона, — сказав Якуб і показав на велику яскраву зірку низько на небі.
— Кассіопея? — запитала Марія.
— Так.
Лише одна зірка, але саме та, яку Якуб обіцяв їй показати, і тепер він це зробив. Було таке відчуття, немов це кінець історії. Однак водночас немов початок нової.
— Я можу називати тебе на її честь, якщо хочеш, — сказав Якуб.
Марія поглянула на нього.
— Я можу називати тебе на честь Кассіопеї.
"Це і є початком нової історії", — подумала Марія.
— Залюбки, — сказала вона, ледь засоромившись і шукаючи, що б то сказати, щоб це приховати. — Хочеш почути про мій сон?
Не знаючи, з чого почати, Марія розповіла йому про себе у вежі вночі. Вона сиділа у фортеці і побачила на узліссі силует в обладунках, але без коня.
— Силует підняв забороло на шоломі, — розповідала Марія, — і я побачила, хто то був.
— Хто? — запитав Якуб.
— Моя мама.
Марія розповіла Якубу все. Вона розповіла, як мама замкнулася в собі після смерті Пільтена і, нарешті, як вона поїхала і покинула їх із татом. І вона розповіла, як їй було через це боляче.
— Куди поїхала? — запитав Якуб.
— До моїх дядечка і тітки, за місто.
Якуб кивнув.
— У сні вона не могла до мене прийти, бо відігнала свого коня. А я не могла підійти до неї, — сказала Марія.
— Не могла чи не хотіла? — запитав Якуб, хвилинку подумавши.
— Не хотіла, — відповіла Марія.
— Але, можливо, треба було, — сказав Якуб.
— Вона не хоче мене бачити, бо хоче побути в спокої, щоб тужити за Пільтеном.
— Вона не може, бо в неї нема коня. А ти не хочеш, — мовив Якуб, — але можеш.
— Ти хочеш сказати, що я маю робити все сама? — запитала Марія.
— Кассіопеє, — промовив Якуб.
Марія поглянула на Кассіопею на небі. Вона сяяла там одна.
"Сама", — подумала Марія.
— Ти можеш попросити про допомогу, — сказав Якуб.
— Просити кого? — запитала Марія. — Ти Бога маєш на увазі? Він, ймовірно, є єдиним, хто навіть не спробував нічим зарадити. Він нічого не зробив.
— Бо він, мабуть, не береться за вирішення проблем.
— А що ж він тоді робить?
— Можливо, спонукає нас діяти, самим їх вирішувати.
— Не мене, — твердо відповіла Марія.
— А якщо ти туди поїдеш?
— І що я скажу? Запитаю її, чи вона мене любить? Ти це маєш на увазі?
Марія скорчила гримасу.
— Ти ніколи не отримаєш відповіді, якщо не запитаєш, — сказав Якуб і ліг на спину.
Марія лягла біля нього і дозволила очам зануритись у небо над ними.
— Я можу перестати про неї турбуватися, — сказала Марія.
— Ти вже пробувала?
— Так.
— І що, спрацювало?
Марія не відповіла. Звичайно, не спрацювало.
— А ти не думав поїхати до свого тата, якщо він не приїжджає до тебе? — поцікавилася Марія.
— Думав, — відповів Якуб, немов це було найпростішою річчю на світі.
Марія не продовжувала розпитувати. Вона знала, що йому буде важко відповісти.
Вони більше не говорили про батьків.
Вони дивилися на зоряне небо і розмовляли про все на світі, поки Марія не почала потрошки замерзати.
— Кассіопеє, — сказав Якуб. — Може, підемо додому?
Він перевернувся на живіт і поглянув на неї.
Марія почекала мить перед тим, як погодитись, тільки щоб протримати його обличчя так близько якнайдовше. А тоді вони піднялися і попрямували додому.
Вони небагато говорили по дорозі додому. І Якуб, і Марія більше прислухалися, ніж казали щось одне одному. Вони прислухалися до кроків, і дихання одне одного, і, не задумуючись про це, до думок одне одного.
Коли вони зупинилися біля драбини, що здіймалася до кімнати Марії, Якуб стояв і бавився парою каштанів, які підібрав на дорозі.
Насамкінець Марія подумала, що хтось із них мав би сказати "на добраніч".
Тоді вони почули кроки.
То був тато.
Він намагався мати злий вигляд, але Марія бачила, що насправді він не розлютився.
— Якщо ви негайно підете спати, — сказав він, — я сам повішу драбину на місце.
Він усміхнувся до них і мав трішки зніяковілий вигляд, немов насправді не хотів їм заважати, але, на жаль, змушений був втрутитися.
— Гаразд, — сказала Марія і нарешті побажала на добраніч Якубу.
— Тобі також, — відповів Якуб.
Марія забралася по драбині і залізла всередину. Драбина перемістилася від її вікна до Пільтенового, і вона почула, як тато з Якубом побажали один одному доброї ночі і Якуб заліз всередину.
Коли Марія лягла у своє ліжко, вона могла чути, як Якуб обертається в ліжку з іншого боку стіни. Вона провела рукою по стіні. А потім поцілувала її.
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ!