Однак Ортеріс був спокійнісінький; тільки-но ми помінялись одежею і я перетворився на солдата лінійного полку, він хапливо сказав:
— Ну? Що далі? Ви ж це справді? Що мені зробити, щоб вирватися з цього пекла?
Я йому пояснив, що коли він зачекає дві-три години біля річки, я поїду верхи додому й привезу йому сто рупій. А тоді він з тими грішми дійде пішки до найближчого полустанку, миль за п'ять звідти, і там візьме квитка першого класу до Карачі. У полку, знаючи, що він не мав при собі грошей, коли виряджався полювати, це кинуться зараз телеграфувати до портів, а шукатимуть його по тубільних селищах над річкою. А крім того, нікому не спаде на думку ловити дезертира по вагонах першого класу. А в Карачі нехай купить собі білий костюм і сяде, коли пощастить, на вантажний пароплав.
Ортеріс перебив мене: аби тільки я поміг йому добутись до Карачі, а далі він сам знає, що робити. Тоді я йому звелів чекати, поки смеркне настільки, що я зможу доїхати до селища, не впавши нікому в очі. Але бог у премудрості своїй дав британському солдатові, хоча той часто буває великим урвиголовою, серце таке м'яке, як у малої дитини, щоб він вірив у своїх офіцерів і слухняно йшов за ними у всілякі незручні й небезпечні місця. Змусити його повірити в "цивільного" не так легко; але вже як він повірить, то безоглядно, по-собачому. Я мав честь приятелювати з солдатом Ортерісом більш як три роки, хоча й не підряд, і ми завжди були чесні один з одним. Отож він і вирішив, що я говорю з ним не так собі, а цілком щиро.
Ми з Малвені покинули його у високій траві коло берега й пішли, теж ховаючись у траві, до мого коня. Солдатська сорочка на мені кусалась немилосердно.
Щось зо дві години чекали ми, поки смеркне і я нібито зможу поїхати. Про Ортеріса ми говорили пошепки, зате пильно прислухалися, чи не долетить який звук з того місця, де ми його покинули. Одначе не чули нічого, крім вітру, що шелестів травою.
— Скільки разів уже я його лупцював, — поважно казав Малвені. — Ременем трохи не до смерті вбивав, а ніяк не міг отих нападів сказу з його дурної голови вибити. Де там! Та й не дурна в нього голова, від природи він розважний і кмітливий. То в чому ж річ? Чи так його виховано — але хто там його виховував? Чи так навчено — але де там він учився? От ви, мовляв, багато знаєте, то скажіть мені!
Але я теж не знайшов відповіді. Я все думав: чи довго ще витримає Ортеріс там, на березі, і чи не доведеться мені справді допомогти йому дезертирувати, як обіцяв?
Уже як смерклося і я з великим гнітом на серці заходився сідлати коня, ми раптом почули з річки дикий репет.
Злі духи вийшли з солдата Стенлі Ортеріса, № 22639, другої роти. Самотність, присмерк і довге чекання вигнали їх, як я й сподівався. Ми чимдуж кинулись туди й побачили, що він гасає в нестямі на траві, вже скинувши з себе мою куртку. І репетує, кличучи нас, мов навіжений.
Коли ми добігли до нього, він обливався потом і тремтів, мов схарапуджений кінь. Насилу ми його заспокоїли. Він скиглив, що на ньому "цивільна шкура", і хотів просто поздирати з себе все моє. Я наказав йому роздягатись, і ми якомога хутчіш удруге помінялись одежею.
Шурхіт власної цупкої сорочки й рипіння черевиків неначе зовсім вернули його до тями. Він затулив руками очі й пробелькотів:
— Що ж це таке було? Я не здурів і голови на сонці не напік, а був… а робив… а був… а наробив… Що я наробив?
— Що ти наробив? — перепитав Малвені. — Ти зганьбив себе — та це ще пусте. Ти зганьбив другу роту, а що найгірше — ти зганьбив мене! Мене, того, хто навчив тебе ходити між людьми як людина — коли ще ти був шмаркатим, недотепним, плаксивим новобранцем. Та ти й нині такий, Стенлі Ортерісе!
Ортеріс якусь хвилину мовчав. Тоді розстібнув пояса, аж важкого від півдесятка значків інших полків, що з ними разом колись стояв його полк, і подав товаришеві.
— Битися з тобою, Малвені, я не доріс, — сказав він, — однаково ти мене налупцюєш; то на ось оце і хоч надвоє ним мене розрубай, коли бажаєш.
Малвені обернувся до мене:
— Залиште нас удвох, добродію.
Я залишив їх удвох і дорогою додому багато думав про Ортеріса зокрема і про мого приятеля солдата Томаса Аткінса, що його я люблю, — взагалі.
Але так ні до якого висновку й не дійшов.
Примітки:
[1] Тотнем-Кортрод — вулиця в Лондоні.
[2] Таксидерміст — майстер, що виготовляє опудала тварин та птахів.
[3] В одній Кіплінговій новелі оповідається, як англійські солдати, роздяглися, щоб перепливти річку, потім голяка брали бірманське місто.
[4] Вдова — тобто королева Вікторія, що овдовіла 1861 року.