Так вони й пішли собі, тепер уже до краю розгнівані.
Зузка не піддалася. Тяжко зітхнула, коли гості пішли. Сумна, сіла біля віконця й задумалася, втупивши очі в покришку казана, що стояв на плиті. Начищена мідь яскраво горіла в промінні призахідного сонця.
Отака-то була Зузка, і мені здавалося, як я вже казав, що вона буде винятком серед дівчат та бездітних удів. Я ладен був з радістю впевнитися, що нема приповідки без правди, що є в прислів'ях золоте зерня істини, яке дає свій паросток. Аж тут — маєш! Що сталося за місяць? Зузка таки вийшла заміж, хоч заміжжя й порівнюють зі смертю.
Як же це сталося?
Знову прийшла Уля — цього разу з Бецком.
Зузка, тиха, покірлива, посадовила гостей і допитливо поглянула на Улю, ніби чогось боялася. Бецко всміхався, позираючи то на Улю, то на Зузку, підкручував вус та щохвилі переставляв ноги. То праву покладе на ліву, то ліву на праву. Наваксовані чоботи блищали, як його масне обличчя. З вигляду він мав щонайбільше років сорок. Чоло без жодної зморшки, тільки в кутиках очей можна було помітити павутиння зморщечок.
— Зузо, — поважно, притлумленим голосом почала Уля, — ми ще раз прийшли, але це вже востаннє. Адже ти не якась така шелихвістка. — Вона відкашлялася й показала на Бецка. — Дивися сама, крім "Крилатої", пан Бецко дає тобі ще сто гульденів, які ти хоч зараз можеш покласти в банк, коли даси згоду… Поталанило тобі… Не відвертайся від свого талану! Загубиш — не повернеш. Ти зараз бідна, а станеш багатійкою…
Зузка похнюпила голову. Сотня майнула в її свідомості раз, удруге. Та так і застрягла там. Потім до неї долучилася ще й "Крилата". І тут же в Зузчиній уяві постали свині, корови, коні — і все це рохкало, мукало, іржало. А тут іще Уля не вгавала:
— Погоджуйся, погоджуйся!
Такої веремії навіть ангел не витримав би, не те що Зузка. І раптом виразно пролунав Зузчин голос:
— Хай відрахує!
Мовила вона це зовсім тихо, чи то сама собі, чи то комусь на подвір'ї, бо одвернулася до вікна. Затулила обличчя фартухом і. не дивлячись, чекала, аж поки почула, що Бецко відраховує зіжмакані банкноти, розкладаючи їх на плиті і щось мугикаючи собі під ніс. Уля стежила за його рухами, склавши руки на животі й кліпаючи маленькими очицями. Зузка теж, нарешті, зиркнула скоса, і, коли Бецко вимовив "сто", вона, ще не дивлячись женихові у вічі, поклала свою руку в його простягнену правицю й прошепотіла:
— Хай буде воля божа!